Пів мільйона за правду. Як експрокурор намагається змусити пресу замовкнути

Позов експравоохоронця Дмитра Борзих до Інни Ведернікової та "Дзеркала тижня" – це не приватна сварка журналістки з фігурантом її публікацій. Це показова історія про те, як сам судовий процес може стати покаранням за незручне розслідування.

Колишній заступник головного військового прокурора Дмитро Борзих вимагає визнати недостовірною інформацію з розслідування "Справа адвокатів-хакерів. Як НАБУ виявило паразитів". Крім того, він просить стягнути з відповідачів майже 500 тисяч гривень судових витрат, з яких 300 тисяч – витрати на правову допомогу.

За версією слідства, адвокати мали несанкціонований доступ до матеріалів щонайменше ста кримінальних проваджень, серед яких близько тридцяти справ НАБУ про топкорупцію. Це не означає, що вина Борзих доведена. Але його процесуальний статус – факт, а не припущення журналістки.

Представник медіа, адвокат Євген Воробйов, вважає, що позов має ознаки SLAPP – стратегічного судового переслідування, спрямованого на тиск на журналістів. Із цим важко не погодитися. Адже для такого позову необов'язково завершитися перемогою. Його метою може бути сам процес: місяці засідань, адвокатські витрати, нерви та ризик величезного фінансового рахунку. Це передача "привіту", як казав колись Янукович: "я вам не завідую".

Сигнал адресований не лише Інні та редакції "Дзеркала тижня". Його має почути вся медійна спільнота: якщо ви називаєте впливових фігурантів і описуєте суспільно значущі кримінальні справи, готуйтеся роками доводити своє право на професію. У повітрі дуже відчутно запахло методами одного з колишніх заступників керівника адміністрації президента Януковича. До слова, за даними співрозмовників УП, рік тому влада розглядала Борзих у політичному житті країни, як заміну вбитому у Мадриді Портнову.

Окремих запитань додає маршрут самого позову. Першу заяву автоматизована система розподілила судді Тетяні Ільєвій, але вже наступного дня її повернули за заявою позивача. Ще до офіційного оприлюднення ухвали Борзих подав новий позов із тими самими вимогами. Він потрапив до судді Євгена Хайнацького, який заявив самовідвід через особисте знайомство з Борзих. Після нового розподілу справа знову дісталася Ільєвій, яка також узяла самовідвід. Зрештою справу отримав суддя Олексій Соколов.

На засіданні 10 серпня з'ясувалося, що адвоката Ведернікової не долучили до справи в системі "Електронний суд", через що він не мав доступу до матеріалів. Поданий ним відзив, який, за інформацією канцелярії, ще 14 липня передали судді, у матеріалах не знайшовся. Повноцінне засідання не відбулося, а розгляд перенесли на 3 вересня.

Ці обставини ще не доводять втручання в розподіл справи чи упередженості суду. Але вони дають достатньо підстав вимагати максимальної публічності процесу. Особливо коли йдеться про позов фігуранта справи щодо втручання в державні реєстри та витоку інформації з кримінальних проваджень.

Борзих досвідчений юрист, експрокурор і звісно він використовує можливості законодавства для покарання журналістів по максимуму. Зокрема, частину 4 статті 296 Цивільного кодексу, яка обмежує оприлюднення імені підозрюваного до обвинувального вироку.

Але саме тут приватний позов і норма Цивільного кодексу перетворюються на проблему всієї країни. І зручний інструмент для захисту корупціонерів. У більшості демократичних держав презумпція невинуватості означає заборону називати людину винною до вироку, а не заборону повідомляти її ім'я та офіційний процесуальний статус.

Директива ЄС 2016/343 забороняє органам влади представляти підозрюваного як винного, але дозволяє об'єктивно інформувати про розслідування, якщо цього вимагає суспільний інтерес. У Франції суди прямо визнали: жоден закон не забороняє називати повнолітнього підозрюваного, якщо журналіст нейтрально викладає факти й не оголошує людину винною. У Німеччині ідентифікація допускається за наявності достатньої фактичної бази та значного суспільного інтересу. У Великій Британії та США імена фігурантів відкритих кримінальних проваджень зазвичай є публічними, а заборони встановлюються лише у визначених законом випадках або за окремим рішенням суду.

Україна пішла протилежним шляхом: за загальним правилом не можна називати навіть офіційного підозрюваного. Це вже не просто захист від передчасного оголошення винним. Це право на невидимість, яке у справах про топкорупцію працює передусім проти суспільства.

Презумпція невинуватості – це добре, це норма для демократичних країн. Але саме країни ЄС, на які ми хочемо рівнятись, також мають іншу ключову норму – залишати медіа право називати підозрюваних, якщо інформація підтверджена офіційно і становить очевидний суспільний інтерес. І я вважаю, парламент має змінити статтю 296 Цивільного кодексу.

Інна Ведернікова захищатиме свою роботу в суді. Але професійна спільнота має захистити значно більше – право медіа повідомляти суспільно важливі факти. Бо сьогодні рахунок на пів мільйона виставляють Ведерніковій. А завтра інший журналіст, побачивши цей рахунок, просто вирішить не писати. Саме його мовчання і буде справжньою перемогою такого позову. І саме примушення нас замовчати і є ціллю цього позову.

Володимир Фомічов