"Let My People Go", або Як демобілізувати ветеранів, але збільшити військо
На перший погляд така постановка питання здається абсурдною і нереалістичною. Але цифри – річ вкрай вперта, і вони якраз говорять, що це цілком реально.
За різними оцінками, населення України у 2026 році становить від 32 млн (дані МВФ) до близько 29 млн осіб (дані українських демографів). Відтак, навіть за умови чисельності населення на підконтрольній уряду України території у 29 млн людей, нам достатньо, щоб 20% (5,8 млн) виконували військовий обов'язок (2 людини з 10) один раз на п'ять років, аби мати постійну та дієву армію із понад 1 млн військовослужбовців. Це означатиме, що військовозобов'язаний громадянин служитиме, наприклад, 1 рік, а далі 4 роки житиме цивільним життям.
При налагодженні такої системи Україна стає в принципі нездоланною для російських окупантів чи інших ворогів. Наявність понад шести мільйонів боєздатного українського війська та підготовленого резерву повністю зводить нанівець будь-який план не те що взяти "Київ за три дні", а навіть "Малу Токмачку за 10 років".
Дослідження показують, що головні перешкоди й демотиватори, які відлякують громадян від служби, пов'язані саме з невизначеністю термінів служби, несправедливою мобілізацією та відсутністю регулярної ротації. Саме це не дає людині прогнозувати власне майбутнє й почуватися господарем своєї долі.
Так, на думку голови Українського безпекового клубу, керівника проєктів ГО "Фонд сприяння демократії" Юрія Гончаренка, опитування щодо ротаційної моделі військової служби переконливо доводить: людина обирає ухилення, тому що ризики безстрокового перебування на фронті переважають будь-які можливі санкції. Втім, у разі запровадження фіксованого циклу служби раціональним вибором стає добровільна служба з розумінням дати повернення і гарантованого періоду відновлення.
Ці нескладні підрахунки демонструють, що проблема з мобілізацією та справедливими термінами служби виникає головним чином не через брак людей, а через погану організацію, неналежну комунікацію та брак необхідної етики. Катастрофічно бракує "дорослих" у політикумі, які б взяли на себе політичну відповідальність, забезпечили прозорий і чесний діалог із громадянами та налаштували ротаційну систему військової служби.
Якщо заглиблюватися у тему організації ротаційної служби, то там існує багато компонентів рішення, компенсаторів та факторів – від оптимізації економічного бронювання, розширення міжнародного рекрутингу, запровадження диференційованої системи грошового забезпечення, зміни батьківських обовʼязків на час служби й аж до гендерного паритету у виконанні військового обовʼязку, суттєвого збільшення рівня роботизації на ЛБЗ, оновлення логіки територіальної оборони, обовʼязкової етапності проходження служби та нової системи дозволів на зберігання й використання зброї під час воєнного стану.
Але ключовим питанням залишається довіра та готовність військово-політичного керівництва гарантувати й забезпечити чесне, справедливе та прозоре виконання військового та громадянського обов'язку, яке б водночас дозволило реалістично планувати життя навіть попри повномасштабну війну.
Хтось називає це "оборонною демократією", хтось – "воєнною демократією", але в кінцевому підсумку все зводиться до питання про готовність громадян по черзі захищати свою спільноту, свій дім і спосіб життя, якому вони віддають перевагу.
Окрім виключно безпекових резонів, додаткова перевага такої системи полягає ще й у тому, що виникає абсолютно новий рівень суспільної та екзистенційної солідарності, адже зрозуміла і справедлива система розподілу ролей для гідної участі громадян у захисті своєї країни слугуватиме джерелом консолідуючого спільного досвіду.