Українська експертиза і росіяни на одній сцені: чому це питання не лише професійної етики, а й нацбезпеки
На міжнародному фестивалі Breakwater у Гданську українцям пропонують говорити про війну, OSINT і журналістику на одній сцені з росіянами. Мене запросили провести воркшоп про розвідку з відкритих джерел (OSINT) від імені Terrecon — української громадська організації, яка працює у сфері національної безпеки.
Серед учасників, як з'ясувалось ближче до самої події, є багато росіян: головний редактор Novaya Gazeta Дмітрій Муратов; журналістка цього ж видання Анна Артем'єва, яка після початку повномасштабного вторгнення свідомо залишилася в Москві; засновник "Новой вкладкі" (The New Tab) Міхаїл Даніловіч, який із Риги координує мережу журналістів усередині Росії; колишній заступник головного редактора "Еха Маскви" Максім Курніков; журналісти 7x7 та інші представники російської медіасфери.
Організатори, схоже, не побачили проблеми в тому, щоб я була частиною програми як представниця Terrecon — організації, співзасновниками якої є українські військові. Поки західний світ продовжує надавати майданчики росіянам, українські військові служать, воюють і втрачають побратимів через війну, яку Росія продовжує вести проти України.
Чи є прийнятним приїхати на міжнародний захід і навчати російських журналістів методикам OSINT, використовуючи досвід моїх колег — діючих військових? Звісно, ні.
Я не бачу принципової різниці в тому, чи перебуває конкретний російський учасник у Москві, Ризі, Берліні чи Мадриді. Російська незалежна журналістика може мати власну цінність і власну боротьбу з режимом. Але Україна не зобов'язана надавати їй доступ до своєї експертизи, тим більше у сфері, безпосередньо пов'язаній із війною та національною безпекою.
Більше того, після кожного такого спільного заходу межа допустимого розмивається. Спочатку українців і росіян запрошують на одну конференцію, потім пропонують спільну дискусію, далі — обмін досвідом і співпрацю. Організатори Breakwater не вважали за потрібне попередити нас щодо участі росіян у події. Так професійні відносини між українцями та росіянами під час війни стають нормою.
Я не хочу робити внесок у цю навʼязану "відлигу".
Якщо українська організація у сфері національної безпеки, заснована діючими військовими, погодиться навчати росіян на міжнародному заході, то наступного разу іншому українцю буде ще складніше пояснити, чому він чи вона відмовляється ділити сцену з представниками країни-агресора.
Саме тому це питання виходить за межі мого особистого рішення щодо однієї конференції. Бойкот цієї події — не просто одноосібне рішення. Це заява, яка можливо не одразу, але все ж змусить задуматись організаторів цього чи іншого заходу, щодо участі росіян.
Ми вже бачили подібну позицію українських письменників, музикантів та офіційних делегацій. І важливо, що часто йшлося саме про так званих "хороших росіян". У 2022 році українські письменники відмовилися від участі в Norwegian Festival of Literature через російських учасників. До речі, серед них був той самий Дмітрій Муратов. Організатори намагалися знайти інших українських авторів, однак ті теж відмовилися. У 2023 році схожий конфлікт стався на PEN America World Voices Festival. Ірина Цілик, Артем Чех та Артем Чапай заявили, що не братимуть участі через російську панель фестивалю. Чех і Чапай на той момент служили в українській армії.
Такі бойкоти — це не винахід українських діячів. Історично бойкот давно використовується як спосіб зупинити нормалізацію неприйнятного. Один із найвідоміших прикладів — міжнародний бойкот Південної Африки часів апартеїду. Або Олімпійські ігри 1980 року в Москві: після радянського вторгнення в Афганістан десятки держав відмовилися від участі в Олімпіаді.
Обставини завжди різні, але ідея одна: участь — це політична дія. Спільна сцена, конференція, фестиваль, спортивне змагання чи професійний обмін можуть створювати нормальність там, де її не має бути.
Поки Росія веде війну проти України, організації у сфері національної безпеки мають відповідально ставитися до того, з ким вони діляться знаннями та досвідом. Для нас це означає відмову від їх передачі представникам країни-агресора.
Закликаємо колег, які беруть участь у професійних, освітніх та міжнародних форматах, також керуватись цим принципом. А коли такі випадки трапляються — говорити про них публічно. Так відповідальність стане професійною нормою, а не точковою позицією одиничних організацій та лідерів думок.
Дарʼя Вербицька