Читайте закон, а не рукостискання: що насправді показала зустріч Трампа і Зеленського в Нью-Йорку

Українці вже звикли оцінювати зустрічі свого президента з Дональдом Трампом за атмосферою. Лютий 2025 року в Овальному кабінеті став катастрофою; зустріч 22 вересня на полях Генеральної асамблеї ООН була теплою. Трамп говорив про "дуже хороші відносини" і прогнозував досягнення домовленості. Зеленський публічно подякував йому.

Але тон розмови — найменш надійний індикатор у Вашингтоні. Значення має те, що відбувається навколо зустрічі: закон, який Трамп підписав за чотири дні до неї, рішення, оголошені після, і внутрішньополітичний тиск у США, який впливає на обох. Якщо дивитися на Нью-Йорк саме так, ця зустріч позначила реальну зміну. Білий дім переходить від переконання до важелів тиску. Для Києва це створює можливості. Але водночас — і ризики.

Що було сказано — і про що промовчали

Публічний меседж Трампа був навмисно розмитим. На запитання, чи може Україна все ще повернути всі свої території, він відповів, що сторони досягнуть домовленості, але він не хоче говорити, якою саме вона буде. Він додав, що Путін готовий зустрітися, і погодився із Зеленським, що мета — завершити все "до зими".

Меседж Зеленського був конкретним. Україна готова до припинення ударів по енергетичній інфраструктурі, зокрема по нафтопереробних заводах, але лише за умови повної взаємності. Він запропонував тристоронню зустріч за участю США та Росії. Вашингтон запропонував почати з технічного рівня, можливо, в Абу-Дабі, а Зеленський назвав грудневий саміт G20 у Маямі можливим майданчиком для зустрічі лідерів. Наступного дня держсекретар Марко Рубіо зустрівся із Сергієм Лавровим і заявив, що обидві сторони висловили зацікавленість в обмеженому припиненні вогню, яке стосувалося б зерна та енергетики. 24 вересня Кирило Дмитрієв зустрівся в Нью-Йорку зі Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером.

Мовчання щодо територій — найважливіше з того, що сказав Трамп. Це не байдужість. Це переговорна дисципліна: він залишає фінальну конфігурацію домовленостей відкритою, щоб жодна зі сторін не могла заздалегідь записати поступки собі в актив. Києву варто очікувати, що питання Донбасу повернеться, і не слід сприймати дружню фотографію як підтвердження того, що Сполучені Штати погоджуються з позицією України щодо нього.

Читайте також: Закинутий Доніленд, або Останні переговори цього року

Дизельний фактор

Щоб зрозуміти цю зустріч, варто подивитися на американські заправки. Напередодні Трамп неодноразово закликав Зеленського припинити удари по російських нафтопереробних заводах, оскільки ці атаки підштовхують світові ціни на дизельне пальне вгору. На тлі конфлікту за участю Ірану, який уже чинить тиск на енергетичні ринки, та проміжних виборів 3 листопада ціни на пальне для США — це політична проблема, а не абстракція.

Саме тому припинення ударів по енергетиці стало центральним питанням. Уперше за багато місяців безпосередній внутрішній інтерес США збігається з українським: Київ хоче, щоб його енергосистема пережила зиму, Вашингтон хоче дешевшого дизельного пального. Такий збіг трапляється нечасто — і він має цінність.

Практичний висновок для Києва полягає в тому, що кампанія далекобійних ударів зараз є його найсильнішим переговорним важелем — і щодо Москви, і щодо Вашингтона. Його потрібно обмінювати на поступки, а не віддавати просто так. Наполягання Зеленського на повній взаємності, яка має охоплювати електростанції, порти та експортні коридори, є правильним. Одностороння пауза дала б полегшення Росії та американським водіям, залишивши при цьому українські міста без світла.

Санкційний закон — це інструмент, а не політика

18 вересня Трамп підписав Lindsey O. Graham Sanctioning Russia and Iran Act. Закон був ухвалений Сенатом 86 голосами проти 11 і Палатою представників — 262 проти 159. Він спрямований проти російських банків, енергетики, оборонного сектору та тіньового флоту, а також дозволяє запроваджувати тарифи до 100 відсотків для найбільших покупців російських енергоресурсів. Зеленський назвав нові тарифні повноваження інструментом у руках Трампа — і це саме те слово, яке тут доречне.

Працюючи багато років із питаннями санкційного комплаєнсу, я б застеріг українських читачів від передчасного святкування. Закон робить багато заходів обов'язковими та закріплює чинні санкції на законодавчому рівні, а отже, будь-якій майбутній адміністрації буде складніше тихо їх скасувати. Але він також передбачає можливість винятків, а його реальна цінність залежатиме від того, як саме його виконуватимуть.

Більшість заходів мають бути запроваджені протягом 30 днів — до 18 жовтня. Саме ця дата стане першим справжнім тестом. Чи зіткнеться хоча б один великий покупець російської нафти з тарифами — і якими вони будуть? Символічне мито — це лист. Каральне — це розрив.

Є ще одне положення, яке отримало менше уваги, але на яке Києву варто звернути увагу. Закон обмежує можливості американських компаній укладати нові угоди та здійснювати інвестиції в Росії до моменту укладення мирної угоди. Це важливо, тому що посланець Москви Дмитрієв — інвестиційний банкір, і його пропозиція Вашингтону послідовно будувалася навколо бізнесу: майбутня співпраця, майбутні угоди. Тепер Конгрес прямо записав у законі: ці угоди мають чекати миру. Це посилює позиції України — за умови, що адміністрація забезпечить виконання закону.

Patriot: від допомоги до промисловості

Найвідчутніший результат з'явився через три дні після зустрічі. Зеленський заявив, що Трамп повідомив йому про остаточне рішення: Україна отримає ліцензії на виробництво ракет Patriot. Це сталося після місяців переговорів, які заходили в глухий кут, та кількох змін позиції — у момент, коли Україна відчуває гострий дефіцит перехоплювачів для боротьби з російськими балістичними ракетами.

Це рішення вписується в ширшу логіку нинішньої адміністрації, і українцям важливо її розуміти. Білий дім Трампа віддає перевагу партнерам, які виробляють і купують, а не тим, хто отримує. Українська оборонна промисловість, яка перетворилася на одну з найдинамічніших у Європі, — саме той актив, який знаходить відгук у нинішньому Вашингтоні.

Але політичне рішення — це ще не ракета. Між ними — угоди про передачу технологій, дозволи американського експортного контролю, промислові партнерства з виробником, захищені виробничі майданчики та фінансування. Нічого з цього саме по собі швидко не рухається. Завдання Києва зараз — перетворити президентське "так" на підписані контракти до того, як зміниться політична погода. У Вашингтоні рішення, які швидко не набули інституційної форми, мають властивість переглядатися.

Як сьогодні читати Вашингтон

В американському політичному контексті варто пам'ятати про три речі.

По-перше, підтримка України в Конгресі ширша й стійкіша, ніж може здатися із заголовків. Санкційний закон, який проходить Сенат із результатом 86 проти 11, — це не маргінальна позиція. Києву варто інвестувати у відносини на Капітолійському пагорбі — з обома партіями — і не покладатися лише на Білий дім. Конгрес задає ту нижню межу, нижче якої політиці складно опуститися.

По-друге, ця адміністрація мислить транзакційно, і це не обов'язково недолік. Вона винагороджує чіткі пропозиції, вимірювані результати та спільні інтереси. Найкраще у Вашингтоні працює не моральний аргумент України, хоча моральні підстави є сильними. Працює практичний: Україна виробляє зброю, стримує противника Сполучених Штатів і може допомогти стабілізувати енергетичні ринки — якщо умови будуть правильними.

По-третє, календар зараз визначає все. Дедлайн щодо санкцій 18 жовтня, проміжні вибори 3 листопада, наближення зими та грудневий G20 у Маямі створюють послідовність точок тиску. Адміністрація хоче бачити помітний прогрес перед кожною з них. Це може прискорити переговори. Але це також може посилити тиск на Київ із вимогою погодитися на поспішну домовленість, яка добре виглядатиме в американському новинному циклі, але коштуватиме Україні дорого протягом багатьох років.

За чим стежити

Протягом найближчих кількох тижнів я б стежив за чотирма речами:

Чи будуть санкції реально застосовані 18 жовтня — і проти кого.

Чи відбудеться тристороння зустріч на технічному рівні та чи погодиться Росія на повну взаємність щодо енергетики або лише на ті її елементи, які їй вигідні.

Чи перетворяться ліцензії Patriot на конкретні промислові угоди з визначеними строками.

І чи прийме Путін запрошення до Маямі, адже саме на зустрічі лідерів територіальне питання повернеться у своїй найскладнішій формі.

Зустріч у Нью-Йорку не стала проривом, але й порожнім жестом вона не була. Це був сигнал, що Вашингтон вирішив застосовувати тиск на обидві сторони, а не покладатися лише на переконання. Для України це краще, ніж альтернатива. Але тиск — це інструмент, а інструменти служать тому, хто тримає їх у руках. Завдання Києва — зробити так, щоб цього разу інтереси того, хто тримає цей інструмент, та власні інтереси України залишалися узгодженими.

Юрій Ванетик — американський адвокат і політичний стратег, який працює в Беверлі-Гіллз і Вашингтоні