Що не так з відкритим експортом зброї і чому він не працює
1 липня цього року РНБО і МОУ анонсували запуск нової схеми експорту. Після кількох років, коли експорту майже не відбувалось, цю процедуру подавали як повноцінну можливість для українських виробників постачати свої товари в рамках Drone deal.
Але через два місяці ключові асоціації говорять, що ця історія не працює і вимагають переглянути законодавство.
Чому ж те, що презентували з такою помпою, не спрацювало?
Спочатку нагадаю, що передбачали нові правила і які мали обмеження.
Перше – презентований Fast track стосувався лише постачання в країни, які підписали з Україною Drone Deal. Наразі їх 11 — Латвія, Литва, Естонія, Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія, Азербайджан, Норвегія, Нідерланди та Данія. Окрема угода підписана з ЄС. Ще 15 угод на стадії опрацювання, включно з США.
Якщо виробник має контракт з компанією або замовлення уряду цих країн, він подає заяву до Держекспортконтролю, протягом трьох днів її копія надходить до Міноборони, СБУ, Служби зовнішньої розвідки та ГУР, до п'ятнадцятого дня завершується міжвідомче погодження, а далі рішення про надання дозволу має бути ухвалене у строк до 30 днів — замість 90 днів за стандартною процедурою.
Друге – механізм поширюється на контракти вартістю від 15 мільйонів гривень. Передача відбувається без відчуження прав інтелектуальної власності. Реекспорт третім сторонам можливий лише за письмовою згодою України, а якщо продукцію, вироблену за українськими технологіями, експортуватимуть до третіх країн, 20% її вартості надходитиме до державного бюджету.
Третє – незмінним пріоритетом залишаються потреби Сил оборони: якщо держава має потребу в певному озброєнні, компанія не отримає дозвіл на вивезення.
Коли постанову прзентували, то керівник Української ради зброярів Ігор Федірко прогнозував, що МКВТС (Міжвідомча комісія з політики військово–технічного співробітництва та експортного контролю) буде завалена запитами від компаній.
Через місяць джерела авторки в комісії скзали, що кількість заяв не дотягла і до десятка. Та й ті, за звичайним треком.
А вже в вересні ЗМІ повідомили, що за два з половиною місяці після того, як український уряд оголосив про відкриття експорту зброї, Україна так і не видала жодного дозволу на це.
Очільниця зброярської асоціації "Технологічні сили України" Анастасія Мішкіна зауважила, що після великого піднесення компанії вчитались в текст постанови, і зрозуміли, що її важко реалізувати.
За словами Мішкіної, станом на зараз досі не готовий перелік продукції, критичної для оборони України і яку не можна експортувати, та перелік країн-партнерів, які матимуть право скористатися прискореною процедурою. Без цих двох документів виробники не знають, що саме вони можуть продавати й куди, тому описана процедура непридатна для використання.
Минулої п'ятниці представники асоціацій мали нагоду подискутувати про цю проблему з заступником секретаря РНБО та очільником МКВТС Давидом Алояном на заході Радіо NV. Але дискусія виявилась настільки мирною, що навіть ведучий Василь Пехньо не знав як конфронтувати сторони, які вочевидь мали своє бачення ситуації, але не ризикнули схрестити мечі.
Алоян нагадав, що з моменту відновлення роботи Міжвідомчої комісії у лютому цього року вона отримала 450 заявок (ще до запуску Fast track), 90% з яких були схвалені. Але тільки на 4-й місяць прийшла перша заявка, яка стосувалась безпілотників.
"Просто дуже багато компаній, які зараз складають більше 80% українського ринку озброєння та військової техніки, були сформовані з моменту початку повномасштабного вторгнення.
Вони здебільшого не мали досвіду зовнішньої економічної діяльності, не працювали на зовнішніх ринках, не експортували нічого. Тому, коли МКВТС був відновлений, то ось ці 450 заявок, я б сказав, що левова частка цих заяв, це ті компанії, які вже були присутні на українському ринку, які знають, як експортна діяльність працює, і в яких були вже попередні контакти з зовнішніми партнерами, які мали зацікавленість", – пояснив Алоян та зазначив, що і президент, і він сам намагаються активувати зацікавленість партнерів в імпорті української зброї, але і самі компанії мають на це працювати.
"Дуже дивно очікувати, що хтось буде це робити за наших виробників", – зауважив Алоян.
Очільник NAUDI Сергій Гончаров відповів, що працювати так непросто і на це іде не один день.
"Робота з замовниками – це довгий процес, який потребує великої і складної попередньої роботи", – зазначив він.
За словами Гончарова, перед тим як отримати контракт, треба показувати свій продукт і переконувати в його ефективності. Одним з таких шляхів є постійна участь у виставках.
"Як на мене, важливим моментом є те, що ми повинні бути представлені не тільки у взаємовідносинах з країнами-партнерами, які нас підтримують, але і в третіх країнах, які, безумовно, не є ворожими для нас.
Тому що, якщо з нашою апробованою в боях технікою ми не будемо там представлені, будуть представлені росіяни. Це об'єктивна реальність. Ми зазначаємо, що наша продукція battle-proven in Ukraine та, на жаль, російська продукція так само фігурує, як battle-proven in Ukraine. Тому що вона так само використовується на полі бою і з цими самими меседжами вони представленні на частині виставок, куди їх допускають", – зауважив Гончаров.
За цим фрагментом полеміки проглядається перша проблема – не всі українські виробники можуть знайти собі ринки в рамках країн Drone Deal. І вони хотіли б працювати з більш звичними для них ринками, щодо яких їм може поставити обмеження СБУ.
Друга проблема – як отримати контракти від країн Drone Deal, якщо в частині з них нема підрозділів, які б оперували дронами, а відповідно навіть неясно, що закупляти.
Литва купила кілька штук морських дронів на випадок російської загрози, ще щось взяла Латвія.
Але вочевидь для того, щоб цей експорт стався, потрібно налагодити не лише співпрацю на рівні спільних підприємств, але й обміну досвідом між військовими і навіть аналітичними центрами, які б допомогли розробляти певні алгоритми і зміни в законодавство.
Третя проблема – дуже практична і вона стосується вартості експорту, яку встановив український уряд. У постанові вказано, що експортний збір становить 20% на готову оборонну продукцію та 30% на комплектовання.
"Суттєво збільшується плата за надання адміністративної послуги як видача експортного дозволу. Якщо раніше це умовно було біля тисячі гривень, то зараз планується, що це будуть відсотки суми контракту. І те, що ми обговорювали неодноразово, і держава до цього дослухається, що ці відсотки для певної демократичної продукції блокуючі, для компонентів вони фактично блокуючі і ніяким чином вони не будуть стимулювати розвиток відчислянного ОПК і наповнення державного бюджету", – зазначив Гончаров.
Ці збори – проблема не лише для українських компаній, але й для країн Drone Deale. Справа в тому, що в такому варіанті вони не розуміють, в чому їх перевага. Адже при дозволі який компанія отримає на 90-й день, вони нічого не платять, а за швидкий трек Drone Deale мінімум 20%. В чому тут профіт невоюючих країн не дуже ясно, вони можуть почекати і 90 днів, щоб не платити.
Відтак, зараз є ідея змінити ставку і для 90 днів, і для 30 – щоб для fast track вона була нижча.
Судячи з того, як сторони обходили гострі кути, вони вже розуміють, що віз не їде, і готові рухатись до компромісних змін. Але з дискусії геть незрозуміло, хто стане драйвером цього процесу.
Крім того, є великий ризик, що навіть після правок в постанову процес не запуститься. І тут варто подивитись на причину, а не супутні проблеми.
І Алоян, і Гончаров сходяться в розумінні низької зацікавленості зовнішніх ринків до співпраці. Зокрема, і тому, що європейці не розуміють навіщо це їм. Тому що все, що виробляється зараз, все одно має один ринок збуту – Україну. Тоді як експорт може ефективно працювати або при аналогічному ринку, або спільному ринку, а відповідно – спільному безпековому контурі.
Ми в Ukraine facility platform останні пів року аналізували нашу оборонну екосистему, і дійшли до висновку, що її не можна скопіювати – її можна лише інтегрувати. І на цьому шляху в нас є лише два сценарії.
Сценарій перший: усе йде, як зараз.
Ми продовжуємо як країна дивитись на співпрацю лише в контексті грошей. Drone Deal лишається набором двосторонніх угод, які вочевидь передбачають спільне виробництво, трансфер технологій, локалізацію дронів у країнах-партнерах і виїзди українських військових експертів, але кожна угода замикається на кількох зразках у межах пілотних проєктів. Попит формують закупівлі ЗСУ і національних армій, а науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи і виробництво тяжіють до своїх виробників.
Європа знову дробиться на національні ринки, а український експорт упирається в стелю одиничних закупівель на кшталт литовських морських дронів. Тим часом США, перейнявши українські підходи до закупівель і випробувань, фінансують дронові програми на великому однорідному ринку, а Росія масштабується за рахунок державних грошей і співпраці з Китаєм та Іраном. Європа ж досі закуповує й сертифікує за старими правилами.
У цьому сценарії найбільше ризикує сама українська екосистема. Адже в разі припинення вогню демобілізуються цивільні, на яких тримаються Delta і конструкторські бюро на рівні частин, скорочуються закупівлі, зникають випробування на полі бою. Якщо до того моменту українські компанії не вбудуються в ширші ланцюги, їхні технології й команди просто розсиплються. Швидкий трек, який ніхто не використовує, стане надгробком втраченому вікну можливостей.
Сценарій другий: багатостороння рамка.
NORDEFCO, JEF чи "Клуб CV90" показують, що для глибокої регіональної співпраці не обов'язкове членство в НАТО. Саме таку логіку пропонує концепція PACS, яку розробляє Ukraine Facility Platform. Вона передбачає спільний доступ до бойових уроків і випробувань, спільні закупівлі з ефектом масштабу, спільні навчання операторів, промисловий діалог і вихід у сегмент подвійного призначення. Україна пропонує в ній не окремі системи, які швидко застаріють, а швидкість інноваційного циклу. Цей цикл неможливо закупити, у ньому можна лише брати участь. Тому потрібні закріплені в регулюванні інструменти: обмін "інженер-інженер" і "оператор-оператор", вбудований персонал із допуском, взаємний доступ до полігонів і зворотного зв'язку з фронту. Зараз усе це відбувається неформально й епізодично.
У такому сценарії експорт перестає бути разовою угодою, яку треба виборювати з переліками й зборами. Він стає наслідком спільного планування: попит формується разом, закупівлі масштабуються, а українські компанії отримують передбачуваний ринок, який переживе війну. Але для цього експорт треба перестати сприймати як спосіб заробити додаткові кошти і почати бачити в ньому крок до інтеграції України в європейську оборонну спроможність.
Тетяна Ніколаєнко