Нафта, що фінансує російську агресію: чому послаблення тиску на "Лукойл" – помилка
Автори: Вікторія Войціцька, Олександр Лємєнов, Володимир Настенко
Минулого тижня The New York Times написала про таємну частину перемовин Дональда Трампа з Владіміром Путіним щодо припинення війни. Частиною домовленостей може стати відхід іноземних активів "Лукойлу" людям з оточення американського президента. Трамп, як кажуть у Вашингтоні, "не безпристрасний" і "потенційно зацікавлений" у таких домовленостях.
Це може стати принциповим розворотом тренду, який українці формували усі роки повномасштабного вторгнення ціною власних життів і до того ж ефективно. Що ж, якщо Білому дому потрібні аргументи "проти" вочевидь згубної угоди з Путіним – вони є.
Команда StateWatch разом з експерткою Вікторією Войцицькою отримала доступ до унікального дослідження американської неурядової організації American Ukraine Committee, де детально розглянуто один із ключових економічних "китів", на яких тримається економіка Кремля.
Війна тримається не лише на мобілізаційному ресурсі та радянських запасах зброї. Вона тримається на нафті. Експорт вуглеводнів десятиліттями давав Москві гроші на армію, силовий апарат, соціальні подачки й зовнішньополітичні авантюри.
Росія продавала Європі нафту й газ, отримувала валюту й спрямовувала її на зміцнення авторитарного устрою, який зрештою розв'язав повномасштабну війну проти України.
Європейські гроші допомагали утримувати систему, що принесла війну в Європу. У середині 2010-х нафтогазові доходи забезпечували до половини надходжень федерального бюджету. Навіть 2024 року, вже під санкціями, сектор сформував близько 30% бюджетних доходів – суму, співмірну з 96,5% російських витрат на оборону та безпеку.
Для України це питання виживання: як позбавити агресора грошей і пального, якими він оплачує вбивства військових і цивільних?
Захід обрав санкції, ембарго й "стелю цін". Україна додала "кінетичну складову" – удари далекобійних дронів. Санкції звужують ринки, підвищують витрати й зменшують маржу. Дрони перетворюють економічний тиск на фізичне руйнування НПЗ, морських нафтоперевалочних терміналів тощо. Разом ці інструменти поступово змінюють конструкцію російської нафтової економіки.
Там, де санкції залишають шпарини, українські сили змушують агресора платити за продовження війни.
"Поворот на Схід": знижки замість тріумфу
До лютого 2022 року Європа була для Росії одним з найвигідніших покупців: на неї припадало 45–50% експорту сирої нафти й нафтопродуктів та 70–80% трубопровідного газу. Ринок був близьким, платоспроможним і прив'язаним до збудованої інфраструктури. Після вторгнення система не обвалилася миттєво: паніка на енергетичних ринках підняла ціни, і 2022 року Москва отримала рекордні доходи. Агресор заробляв на паніці, яку сам і спричинив.
Але цей подарунок ринку не міг тривати вічно. Ембарго, відмова від трубопровідного газу та розмежування з Росією змінили географію торгівлі.
До 2025–2026 років залежність ЄС від російського газу скоротилася приблизно з 45% до 13%, а від нафти – до 2–3%. Частка ЄС у російських доходах від експорту викопного палива впала до 7,5–10%.
Однак Москва не припинила продавати нафту, вона змінила покупців. На середину 2026 року Китай купував близько половини російського експорту сирої нафти, Індія – ще 36%. У торгівлі нафтопродуктами найбільшим покупцем стала Туреччина (близько 26%), за нею йшли Китай, Бразилія та Сінгапур.
На папері це "поворот на Схід". Насправді Росія проміняла преміальний ринок на залежність від кількох великих покупців, які розуміють становище продавця й вимагають дисконтів. Додаються довша логістика, страхування, посередники й утримання тіньового флоту зі старих танкерів. Нафта "продовжує текти", але кожен барель приносить менше, а його доставка коштує дорожче.
У 2024 році Росія ще отримала близько 120 млрд дол. нафтогазових надходжень. Наступного року, за оцінками American Ukraine Committee, вони скоротилися на 27,5% – до 87 млрд дол. У першій половині 2026 року тенденція стала ще помітнішою: фактичні нафтогазові надходження становили близько 49 млрд дол. замість запланованих 65,3 млрд. Частка енергетики у федеральних доходах знизилася до 23,7%.
Водночас стрімко зростають воєнні видатки: за півроку 2026 року вони сягнули 103,4 млрд дол., або 37,8% усіх витрат бюджету. Дефіцит за цей період зріс до 76 млрд дол. – більш як утричі вище від плану. Резерви не бездонні: ліквідна частина Фонду національного добробуту скоротилася з 51,9 млрд дол. наприкінці 2024 року до 43,2 млрд у середині 2026-го. Це не "живі гроші", яких там у кращому разі не більше половини. Піврічний дефіцит уже перевищив цей запас на 32,8 млрд.
Російська економіка завтра не зупиниться. Авторитарні режими довго перекладають ціну війни на населення й бізнес, але вибір стає дедалі гіршим: дорожче позичати, більше забирати, розкручувати інфляцію, підвищувати податки або проїдати майбутнє. Саме тут санкційний тиск зустрічається з українськими далекобійними дронами: кожна вимушена зупинка нафтопереробки додає витрат державі, яка вперто обирає продовження агресії.
Як російська нафтопереробка потерпає від українських дронів
Перший відомий удар дронів по російському НПЗ відбувся 22 червня 2022 року: два безпілотники атакували Новошахтинський НПЗ у Ростовській області. Це була радше демонстрація можливості, ніж початок кампанії. Системна робота розгорнулася на початку 2024 року, і її логіка ширша за формулу "менше нафти – менше грошей".
По-перше, Росія заробляє більше на дизелі, бензині та інших продуктах переробки, ніж на сирій нафті. Коли НПЗ зупиняється, країна втрачає маржинальний товар і змушена продавати сировину з нижчою доданою вартістю.
По-друге, пошкодження заводів створює дефіцит пального на внутрішньому ринку, тисне на ціни, змушує забороняти експорт і шукати "аварійний" імпорт.
Країна, що продає світу мільйони барелів нафти, змушена купувати бензин і дизель у сусідів, і розповіді про "енергетичну наддержаву" це не пояснюють.
По-третє, пальне потрібне окупаційній армії. Навіть коли забезпечення війська в пріоритеті, це означає дефіцит для аграріїв, перевізників і цивільного населення.
По-четверте, кожен великий НПЗ треба захищати. "Панцир" або "Тор" біля НПЗ у Башкортостані чи Нижньому Новгороді не прикриває російські підрозділи в Україні.
Величезна територія, яку десятиліттями вважали стратегічною перевагою, стає проблемою: ППО бракує, а промислових об'єктів — сотні, якщо не тисячі.
Від перших ударів до системного виснаження
Кампанія пройшла три етапи. У 2022-му – першій половині 2023 року удари були поодинокими й прикордонними: нафтобази у Бєлгородській та Брянській областях, склади фронтової логістики, об'єкти біля Криму. Дальність не перевищувала 150–200 км.
Наприкінці 2023-го й упродовж 2024–2025 років Україна масштабувала виробництво далекобійних дронів. Цілями стали не резервуари, які можна швидко замінити, а установки первинної переробки (ЕЛОУ) – "серце" заводу. Їхній ремонт потребує часу, спеціалістів і компонентів, частина яких недоступна через санкції.
Дальність зросла до 800–1000 км, удари дісталися Рязанського, Кстовського, Кіриського НПЗ і Туапсе. До середини 2025 року фіксували в середньому 15–20 успішних атак за квартал, що призводило до періодичних обмежень експорту пального й дедалі довших ремонтів.
У 2026 році кампанія набула промислового масштабу. За оцінками, лише за перше півріччя українські сили здійснили щонайменше 194 успішні удари по російській енергетичній інфраструктурі – в одинадцять разів більше, ніж за аналогічний період 2025-го. Географія розширилася до 2600 км і більше, під ударами опинилися Уфимський комплекс і підприємства в Салаваті.
За даними KSE Institute, станом на серпень 2026 року пошкоджено щонайменше 24 із 34 найбільших російських НПЗ. Атаки зачепили потужності близько 5,1 млн барелів на добу, а фактична переробка впала до 3,9 млн барелів – найнижчого рівня приблизно за 20 років.
Мета кампанії – не дозволити відремонтованим потужностям стабільно повернутися в роботу. Для України важлива не видовищність кадрів палаючих НПЗ, а тривалість простою підприємств, що забезпечують економіку агресора.
Більше сирої нафти – менше прибутку від експорту
Наслідок видно в структурі експорту. Завантаження нафтопродуктів у російських портах за місяць скоротилося на 23% – до 4,7 млн тонн, що менш як половина від рівня липня 2025-го. Доходи від експорту продуктів переробки впали на 45% – до 116 млн євро на день. Туапсинський комплекс другий місяць поспіль відвантажував мінімальні обсяги. Водночас морський експорт сирої нафти зріс приблизно до 4,4 млн барелів на добу.
Суперечності немає: коли заводи не переробляють сировину, її доводиться вивозити, аби не зупиняти свердловини. Росія експортує більше низькомаржинальної нафти саме тому, що не може виробляти більше дорогого дизелю й бензину. У цьому один із ключових ефектів української стратегії: не обов'язково перекривати весь нафтовий потік, щоб зробити його менш вигідним.
До кінця літа 2026 року зупинялися або суттєво скорочували роботу НПЗ "НОРСІ", Пермський, Волгоградський, Московський, Орський і Новошахтинський. Підтверджені або ймовірні зупинки охопили 60–65 млн тонн річних потужностей, близько п'ятої частини російського виробництва.
Показовою є ситуація з "Лукойлом": три його найбільші переробні активи – НОРСІ, Пермський і Волгоградський – одночасно опинилися поза повноцінною роботою, тож можливість перекидати навантаження всередині компанії фактично зникла. Понад 40 російських регіонів запровадили обмеження на роздрібний продаж пального. Кремль забороняв експорт бензину й дизелю та звертався по постачання до Білорусі й Казахстану.
Країна, що будувала образ енергетичної наддержави, латає внутрішній дефіцит аварійним імпортом.
Американські побоювання та фізичне виживання України
На початку 2024 року адміністрація Джо Байдена публічно демонструвала невдоволення ударами по російських НПЗ. Вашингтон боявся стрибка світових цін на нафту в рік виборів і відповіді Москви щодо інфраструктури, пов'язаної із західними інтересами, зокрема Каспійського трубопровідного консорціуму. Позиція України була простою: Росія знищує українську енергетику, тож Україна завдає ударів по інфраструктурі, яка фінансує агресію.
Подальші події послабили головний аргумент критиків. Удари не спричинили обвалу пропозиції сирої нафти на світовому ринку: через брак переробних потужностей Росія була змушена збільшувати її експорт. Тиск припав на російську маржу, внутрішнє забезпечення й бюджет – туди, куди й цілилася Україна.
До 2026 року дипломатичний спротив Вашингтона, за даними American Ukraine Committee, істотно послабився, а кампанія стала регулярною.
Кремль ще має ресурси, однак Україна збільшує "ціну агресії"
Оголошувати російську модель країни-бензоколонки знищеною – зарано. Росія залишається одним із найбільших виробників нафти, має покупців, резервні маршрути й здатність ремонтувати пошкоджені об'єкти.
Агресор ще довго зможе фінансувати війну, урізаючи цивільні програми, підвищуючи податки й перекладаючи витрати на населення. Але стратегічний результат помітний: європейський преміальний ринок втрачено, азійські покупці диктують знижки, логістика дорожчає, резерви скорочуються, дефіцит бюджету зростає разом із воєнними видатками, НПЗ потребують захисту й імпортних деталей, а експорт зміщується від дорогих продуктів до дешевшої сировини.
Санкції зробили російську енергетику менш прибутковою. Українські дрони роблять її менш надійною. У цьому суть асиметричної кампанії: відносно дешевий безпілотник змушує витрачати дорогі ракети ППО, зупиняє установку вартістю сотні мільйонів доларів, збільшує страхові премії, скорочує бюджетні доходи й розтягує російську оборону на тисячі кілометрів.
Велика територія більше не гарантує Росії безпеки: вона множить кількість цілей, які неможливо прикрити одночасно.
Кремль досі має нафту. Але вона вже не працює як раніше: приносить менше, коштує дорожче й дедалі частіше палає там, де мала фінансувати війну.
Замість висновків
У вересні 2026 року Дональд Трамп фактично повернувся до аргументації, яку на початку кампанії використовувала адміністрація Байдена. Причина на поверхні та ж – задобрити чутливий до інфляції американський електорат напередодні виборів.
13 вересня Трамп закликав Володимира Зеленського припинити удари по російській "дизельній інфраструктурі", заявивши, що вони створюють дефіцит пального, який "шкодить світу".
Через дев'ять днів, перед новою зустріччю із Зеленським, Трамп визнав, що атаки є "серйозним ударом" по Росії, але водночас назвав їх серйозним ударом по ціні дизелю, зокрема й у США.
Перша частина цієї оцінки відповідає фактам: удари справді скоротили російські можливості виробляти й експортувати нафтопродукти. Але твердження, що глобальний дефіцит дизелю спричинений саме війною, а не подіями на Близькому Сході, не враховує структури ринку.
Росія та Близький Схід до цих потрясінь разом забезпечували приблизно п'яту частину світового морського експорту дизелю.
Російський фактор – лише частина проблеми. Покладати всю відповідальність на Україну означає спрощувати економіку світового ринку й відсувати на другий план причину ударів – російську агресію.
Сама адміністрація Трампа ще недавно використовувала російську нафту як об'єкт економічного тиску. У серпні 2025 року США запровадили додаткове 25-відсоткове мито на товари з Індії саме через закупівлю нею російської нафти: Білий дім прямо пояснював, що індійський імпорт і перепродаж допомагають російській економіці фінансувати агресію.
У лютому 2026 року мито скасували після того, як Індія зобов'язалася припинити прямий або непрямий імпорт російської нафти, що зафіксовано в рішенні Білого дому. Тож суперечність не в оцінці значення російського нафтового сектору: і українська стратегія, і американські заходи виходять з того, що нафтові доходи фінансують війну. Різниця в методі. Вашингтон тиснув на покупців через тарифи й обмеження торгівлі, а Київ атакує переробну інфраструктуру, яка перетворює сиру нафту на високомаржинальні продукти.
Тому твердження Трампа має фактичну основу, але пояснення глобального дефіциту лише діями України неповне.
До вересня 2026 року на ринок одночасно впливали втрати російських переробних потужностей, скорочення переробки на Близькому Сході та зменшення резервних можливостей світової нафтопереробки. Українські удари стали одним із факторів, але не єдиною причиною.
Втім, Україна платить надзвичайно високу ціну за знекровлення РФ – життями людей, зруйнованими містами, енергетикою. Цю ціну не можна виносити за дужки дискусії про дизель, обмінювати на активи "Лукойлу" чи будь-які інші "профіти".
Інформація про обговорення у Кремлі потенційної багатомільярдної угоди про продаж міжнародних активів "Лукойл" американським інвесторам пояснює зміни в риториці та настроях Трампа. Але не пояснює, як налагодження економічних зв'язків США з РФ допоможе стримувати її наростаючу агресію та сприятиме послабленню ролі РФ в регіоні та світі.