Повернення з "п'ятсотого списку": два воїни, 2000 набоїв і міна-рятівниця
Уламок ножа вкотре врізається в екран новенького смартфона, розтрощуючи плату вщент — ворог не має отримати карти та службові дані. Над бліндажем чути чужий, хрипкий сміх та крики: "Сдавайтесь, жить будете!", а під ногами — залізна банка із двома тисячами набоїв, яка цієї ночі стане їхнім єдиним квитком у життя.
Це історія про те, як розрахунок стрільців-зенітників опинився в оточенні в підземному бліндажі на Донеччині, як ворожа міна спрацювала як рятівниця і чому статус "безвісти зниклий" — це ще не вирок.
Шлях до неба: від БЗВП до перших збитих цілей
Коли наприкінці 2022 року Тарасу прийшла повістка, у нього не було вагань. Сам він родом із Львівщини, але своїй дружині Наталі сказав слова, які стали його внутрішнім компасом:
"Я піду захищати наш дім. Бо дім — це не лише захід чи центр. Дім — це вся Україна".
Так розпочався військовий шлях чоловіка з позивним "Араб". Спершу він пройшов базову загальновійськову підготовку (БЗВП), а згодом долучився до новоствореної 31-ї окремої механізованої бригади.
Саме в її складі, у зенітно-ракетно-артилерійській батареї, "Араб" ефективно нищив російські повітряні цілі. Він досконало опанував ПЗРК, перетворивши ліквідацію ворожих літаків та безпілотників на свій індивідуальний бойовий стиль. Одним із найважливіших трофеїв став російський "Ланцет", який "Араб" із побратимами збили прямо над позиціями української артилерійської гармати Д-30, врятувавши підрозділ від удару.
Проте найважче випробування чекало на Тараса попереду.
Пастка у Роздольному: 2000 набоїв та знищений телефон
6 квітня 2025 року. Донеччина, район села Роздольне.
Сутінки спускалися на позиції швидко, а разом із ними розпочався запеклий штурм. О пів на шосту вечора земля здригнулася — окупанти випередили наших воїнів.
"Араб", який на той час уже був молодшим сержантом і командиром відділення, опинився разом із напарником у пастці. Вони перебували у трьох підземних бліндажах, з'єднаних між собою вузькими переходами, де їхній розрахунок мав прикривати небо.
Хлопців із сусідньої групи, що стояли в бліндажі з єдиним виходом, росіяни закидали гранатами майже одразу. Далі черга дійшла до "Араба" та його побратима.— Заходять! — крикнув напарник, почувши тупіт над головою.
Бійці встигли закласти колодами входи та запасний вихід. Перші ворожі гранати вибухнули на підступах, здіймаючи хмари пилу й піску. Зверху, прямо над їхньою криївкою, лунали крики окупантів: "Сдавайтесь, жить будете!". Ворог був упевнений, що затиснув українців у смертельну пастку.
Але наші бійці мали свій "аргумент" — велетенську залізну банку, у якій зберігалося 2 000 набоїв калібру 5.45.
Ця ніч перетворилася на нескінченний, виснажливий конвеєр. Вони працювали як один злагоджений механізм: "Араб" висувався і відстрілювався на кожен шорох чи спробу прориву, а напарник у цей час вправними пальцями споряджував порожні магазини. Секундна пауза — і знову вогонь.
Десь посеред ночі, розуміючи, що в полон здаватися не можна, Тарас дістав із кишені свій новенький телефон. Там було занадто багато службової інформації та карт. Тож він дістав ніж, кількома сильними ударами розтрощив екран і плату, а уламки викинув у темряву.
Міна-рятівниця та "п'ятсотий список"
У ці перші гарячі години бою на позицію прилетіла ворожа 120-та міна. Вона лягла неймовірно "влучно": не в сам бліндаж, де ховалися бійці, а в прохід між ними. Ударна хвиля збила хлопців із ніг, усе всередині обвалилося, але цей самий завал повністю заблокував окупантам шлях до українських захисників.
7 квітня, 11:00 ранку.
Вони протрималися всю ніч. Ворог, зазнавши втрат, вирішив, що під завалами нікого не залишилося живим. Наші ж аеророзвідники з "Мавіка" бачили лише першу годину бою, після чого зв'язок обірвався.
На "великій землі" "Араба" та його побратима вже подумки записали до списку "п'ятсотих" — безвісти зниклих. Його дружина Наталя готувала себе до найгіршого.
Але об одинадцятій годині дня, брудні, оглушені, проте живі, вони вибралися на поверхню. Самі, без жодного підкріплення.
Порятунок під прикриттям зливи
Пройшовши крізь пекло, воїни дісталися точки евакуації, а звідти — вийшли на трасу Курахове-Покровськ, де їх підібрали суміжники. Щойно опинившись у безпеці, Тарас узяв чужий телефон. Пальці тремтіли, але в голові чітко тримався єдиний номер, який він знав напам'ять — номер дружини.
— Наталю! — крикнув він у слухавку, щойно почув гудок. — Дзвони до хлопчини, він знає, де цей населений пункт, нехай нас забирають!
На тому кінці дроту панувала тиша. Наталя спочатку не могла вимовити слова. — Тарас?.. Тарас, це ти?! — нарешті вигукнула вона, і в її голосі змішалися сльози, шок та шалене полегшення. Він повернувся. Дружина негайно зв'язалася із хлопцем-зв'язковим з Тарасової групи, контакти якого мала, і координати передали для евакуації.
Вже згодом "Араб" дізнався, що штурмовиків було семеро — оператори БпАК показали відео тієї доби. Повсюди літали ворожі дрони, і вихід здавався майже неможливим, але захисників урятувала погода: почався сильний дощ, який засліпив ворожу техніку й дозволив непомітно пройти.
Нове небо, той самий стиль життя
Пройшовши через це пекло та маючи проблеми зі здоров'ям, після військово-лікарської комісії (ВЛК) Тарас вирішив перевестися ближче до родини. Так він потрапив до Повітряних Сил — у Зенітну ракетну Львівську бригаду імені Івана Виговського.
Проте своїй професії "Араб" не зрадив. Нищити ворожі повітряні цілі одним точним пострілом — це для нього не просто обов'язок, це вже стиль бойового життя. І сьогодні він продовжує міцно тримати в руках свій ПЗРК, оберігаючи небо вже над родинним домом та захищаючи маленького сина, щоб той ніколи не бачив війни.
Надія Балагурак