Місто окуповане, відповідальність — ні: навіщо потрібні міські військові адміністрації

Коли йдеться про скорочення державних витрат, військові адміністрації окупованих громад легко опиняються серед тих, чию роботу намагаються оцінити за простим принципом: якщо територія окупована, то навіщо там адміністрація? Немає міста під контролем — немає звичної роботи, а отже, можна скоротити бюджет, штат і повноваження.

На перший погляд, така логіка здається зрозумілою. Але вона не враховує головного: окупація території не скасовує відповідальності української держави перед людьми, які звідти виїхали, втратили домівки, документи, майно або можливість вирішити звичайні життєві питання.

Саме тому розмова про міські військові адміністрації тимчасово окупованих громад має бути не лише про штатну чисельність і витрати на утримання апарату. Вона має бути про те, які функції держава повинна виконувати, хто за них відповідатиме і що станеться з людьми, якщо ці функції просто зникнуть.

Досвід, який триває з 2014 року

Це не нова проблема для Луганської та Донецької областей і Криму. Ці регіони стикаються з нею ще з 2014 року, відтоді як частина їхніх територій опинилася під окупацією. Досвід цих років показав, наскільки важливо зберігати українську державну присутність на рівні конкретних міст і громад — у Донецьку, Луганську, Сорокиному, Єнакієвому та інших населених пунктах. Адже окупація не припиняє потреб людей у державних послугах і не скасовує їхніх прав.

Саме тому сьогодні питання не в тому, чи потрібні державі міські військові адміністрації окупованих громад. Питання в тому, як вони мають працювати, які завдання виконувати і якими ресурсами для цього володіти. Якщо за понад дванадцять років ми побачили, наскільки складно людям відновлювати документи, оформлювати майно та відстоювати свої права, то скорочення таких адміністрацій без чіткого розуміння, хто перебере на себе їхні функції, може лише поглибити цю проблему. Тому перш ніж ухвалювати рішення про скорочення бюджетів, штатів чи повноважень, потрібно оцінити реальне навантаження адміністрацій і визначити, які функції держава не має права втратити.

Я бачу це не лише як управлінську проблему. Це є й у моїй родині. Після смерті батька моєї дружини залишилося майно на окупованій території. Нотаріус бачить відомості про нього в електронних реєстрах, але оформити спадщину у звичайному порядку не вдається: необхідне підтвердження отримати через нотаріуса чи ЦНАП не виходить, тому питання доводиться вирішувати через суд. Судовий процес триває вже дев'ять місяців, а між засіданнями іноді минає по три місяці.

Це не історія про те, що всі подібні справи обов'язково мають проходити однаковий шлях. Кожна ситуація має свої юридичні обставини. Але вона показує проблему, яку не можна ігнорувати: дані можуть існувати в державній системі, а людина все одно змушена витрачати місяці, щоб реалізувати своє право.

І тут постає просте запитання: хто має допомагати людині пройти цей шлях, збирати інформацію, пояснювати процедури, взаємодіяти з іншими органами та представляти інтереси громади? Якщо місцеві інституції поступово втрачають спроможність, відповідь стає дедалі менш очевидною.

Що робить міська військова адміністрація, коли місто окуповане?

Може здаватися, що міська військова адміністрація потрібна насамперед для управління територією. Але в умовах окупації її робота не обмежується питанням, чи може керівник фізично перебувати в місті.

Є мешканці, які виїхали й потребують допомоги. Є переміщені заклади освіти та охорони здоров'я, працівники, архіви й документи, майнові питання, звернення громадян, питання захисту дітей. Є необхідність взаємодіяти з нотаріусами, судами, правоохоронними органами та іншими установами. Є потреба документувати завдані збитки, зберігати управлінську інформацію, готувати рішення та програми для майбутнього відновлення.

Це не абстрактний перелік. В аналітичній довідці щодо оптимальної структури військових адміністрацій тимчасово окупованих громад Луганщини наведено конкретний приклад: Старобільська міська військова адміністрація у 2025 році опрацювала 9 795 документів — 6 678 вхідних і 3 117 вихідних. Ідеться лише про документообіг самої адміністрації, без урахування додаткової роботи структурних підрозділів та підпорядкованих установ.

Звісно, кількість листів сама по собі не доводить ефективності органу. Але вона точно не узгоджується з уявленням, що за окупації міська адміністрація нічого не робить. Щоб оцінити її роботу, потрібно дивитися на зміст завдань, кількість звернень, реальні результати для людей і те, які функції більше нікому виконувати.

Скорочувати витрати — не означає скорочувати відповідальність

Це не аргумент на користь збереження кожної посади чи кожної структури в її нинішньому вигляді. Державні органи мають пояснювати, на що витрачають кошти, яких результатів досягають і чи можна виконувати окремі завдання дешевше та швидше.

Але оптимізація має починатися з функцій, а не із заздалегідь визначеної кількості людей, яких потрібно скоротити.

Міські військові адміністрації різних громад не можна оцінювати за однією механічною формулою. Відрізняються кількість мешканців, які виїхали; масштаби руйнувань; кількість переміщених установ; обсяг звернень і складність завдань. Там, де певні функції можна об'єднати або централізувати на рівні області, це варто розглядати. Там, де потрібна безпосередня робота з конкретною громадою, її не можна просто передати "кудись вище" без визначення відповідального органу.

Тому перед скороченням бюджетів і функціоналу варто відповісти щонайменше на три запитання.

Перше: які саме потреби мешканців сьогодні забезпечує міська військова адміністрація?

Друге: хто виконуватиме ці функції, якщо їх скоротять або передадуть іншому органу? Не на папері, а на практиці.

Третє: як людина зможе отримати необхідну послугу, підтвердити свої права, знайти документи або вирішити майнове питання після таких змін?

Якщо на ці запитання немає чітких відповідей, скорочення ризикує стати не оптимізацією, а простим зменшенням державної спроможності.

Я близько десяти років працював у системі державної влади. Мій професійний шлях проліг від Луганщини до Волині. Цей досвід дав мені розуміння того, як державні механізми працюють зсередини і як багато залежить від рішень, які на папері можуть здаватися суто організаційними. Змінити структуру або прибрати функцію можна одним рішенням. Відновити втрачений зв'язок між державою та людиною набагато складніше.

Міська адміністрація — це не лише про сьогодні

Міські військові адміністрації окупованих громад потрібні не для того, щоб імітувати управління територією, яку Україна наразі не контролює. Їхнє завдання — зберігати дієвий зв'язок між громадою, її мешканцями та українською державою, виконувати ті повноваження, які можливі в умовах окупації, і готувати основу для майбутнього повернення.

Це також питання пам'яті та відповідальності. Місто — не лише його вулиці, будівлі й комунальна інфраструктура. Це люди, документи, історії, майно, заклади, місцеві зв'язки. Якщо втратити все це в управлінському сенсі, то після деокупації доведеться не тільки відновлювати зруйноване, а й заново будувати те, що можна було зберегти.

Тому я не пропоную залишити все без змін. Я пропоную не підміняти аналіз функцій скороченням заради скорочення. Потрібно перевірити реальне навантаження міських військових адміністрацій, визначити необхідний мінімум функцій, прибрати дублювання там, де воно є, і забезпечити зрозумілу відповідальність за кожну послугу та кожне завдання.

Держава вже має досвід того, що відбувається, коли зв'язок з окупованими громадами слабшає. Люди, які понад дванадцять років живуть із наслідками окупації, не повинні знову платити за управлінські рішення власним часом, грошима та роками судових процесів.

Місто може бути окупованим. Але це не означає, що його мешканці перестають бути громадянами України, а держава — відповідальною за свої громади. Саме з цього принципу і варто починати розмову про майбутнє міських військових адміністрацій.

Денис Денищенко