В'ячеслав Брюховецький: засновник і фемініст. Програма, що лежала в портфелі
12 листопада на 80-му році життя помер В'ячеслав Брюховецький — мій тесть, батько моєї дружини Оксани. Некрологи згадують його як людину, що відродила Києво-Могилянську академію. Він і сам любив, коли його називали саме так.
Я ж називав його засновником. Найбільш європейський, світський і демократичний університет України, створений 1991 року фактично з нуля, важко вважати прямим спадкоємцем колегії, яку Петро Могила заснував у XVII столітті. І заснував В'ячеслав Степанович не лише Могилянку.
У його паперах ми знайшли документ, що нагадує про інший— його внесок у принципи, на яких із початку 1990-х тримається наша державність. Ті самі, що їх ми називаємо незалежністю й демократією і за які країна п'ятий рік стікає кров'ю у великій війні.
Це 25 машинописних сторінок: проєкт першої програми Народного Руху України за перебудову, кінець січня 1989 року. Друкував їх, імовірно, він сам. Аркуші списані правками синім чорнилом і олівцем, і Оксана впізнає в них батькову руку.
Тиха робота
Програма не була раптовим осяянням, що зійшло на чотирьох авторів — Віталія Дончика, Петра Осадчука, Віктора Терена і В'ячеслава Брюховецького — посеред засідання вченої ради Інституту літератури.
Ідейне коріння програми — у русі шістдесятників із його пріоритетом прав людини, гідності й рівності перед законом, із його відразою до корупції та кумівства.
Брюховецький був молодшим за шістдесятників, але виріс із цього руху і обрав у ньому непублічну роль. Можливо, саме вона й дала йому змогу пронести ці ідеї крізь 1970-ті та 1980-ті.
У січні 1972 року КДБ влаштував шістдесятникам "генеральний погром". Стус, Світличний, Сверстюк, Чорновіл опинилися за ґратами. В'ячеслав і Лариса Брюховецькі продовжували їхню справу, не привертаючи уваги органів: виготовляли й поширювали самвидав. У родинних переказах є епізоди, які, дізнайся про них КДБ, коштували б обом якщо не свободи, то принаймні роботи.
Водночас вони мали звичайну роботу в радянських установах: він — у "Літературній Україні", Лариса Іванівна — в журналі "Київ". У 1980-ті В'ячеслав Степанович перейшов до Інституту літератури, з 1988-го завідував там відділом теорії літератури і навіть очолив партбюро. Тож коли настав час, саме він зміг створити в академічному інституті осередок Руху — це визнавали навіть довідки ЦК.
Мабуть, звідси і його багаторічна цікавість до Віктора Петрова — письменника В. Домонтовича, вченого і радянського розвідника, який 1949 року загадково зник із Мюнхена, а згодом виринув у київській академічній науці. Останнє десятиліття життя Брюховецький віддав книжці "Віктор Петров у двобої з Левіафаном". Людина, яка сама роками жила подвійним життям, намагалася зрозуміти іншу.
Портфель
Наприкінці січня 1989 року проєкт програми Руху мали схвалити два зібрання. 30 січня за нього проголосували понад сто науковців Інституту літератури; проти був лише директор Ігор Дзеверін. 31 січня Брюховецький представив це рішення київським письменникам у Будинку кіно, і їхня організація теж підтримала проєкт.
У ті дні він носив програму в портфелі й страшенно хвилювався, щоб його не затримали дорогою і не зірвали в такий спосіб збори. Представник ЦК уже вимагав скасувати засідання в інституті, бо програма "ігнорувала керівну роль партії". А дорогою на збори Брюховецький ще й застряг у ліфті — здається, в тому-таки Інституті літератури. На щастя, його швидко визволили.
Фразу про керівну роль партії автори в текст таки вписали — щоб у вересні, перед Установчим з'їздом, її викреслити.
Побоювання не були марними. Примірник проєкту, датований "не пізніше 28 січня", зберігся в архіві ЦК Компартії України: партійне керівництво мало текст іще до того, як його схвалили самі автори.
Емансипація в партійній обгортці
Про історію програми Руху вже є спогади, зокрема Миколи Жулинського, і фахові дослідження, опубліковані збірки документів. Тут не місце для викладення розгонутої історії роботи Брюховецького над програмою Народного руху. Зупинюся лише на одному місці знайденого машинопису, на яке звернула мою увагу Оксана, і яке випередило час: "Виховання дітей повинно бути оголошене суспільно корисною працею і відповідно оплачене суспільством". Поруч — вимога "реальної, а не декларованої емансипації жінки". Це більше схоже на феміністичні гасла, ніж на "традиційні цінності", які ми звикли пов'язувати з національним рухом XX століття і які, на жаль, популярні в Україні й досі. Домашню працю тут визнано працею — за це західні феміністки боролися з 1970-х, і Брюховецький, імовірно, добре про це знав.
У програмі, яку у вересні ухвалив з'їзд, думка вціліла, але звузилася: "Виховання дітей матір'ю вдома має бути визнано суспільно корисною працею". Нейтральне "виховання дітей" стало справою матері, до того ж удома, — на втіху традиціоналістам. Слова про емансипацію жінки з цього місця зникли. Січневий текст авторів виявився сучаснішим за той, що ухвалив з'їзд.
Не дивно, що доньки Брюховецького стали помітними українськими феміністками — хоч і, мабуть, радикальнішими за батька. У лютому 2012 року президент НаУКМА Сергій Квіт закрив виставку "Українське тіло" через три дні після відкриття, звинувативши ораганізаторів в демонстрації "порнографії". Кураторки виставки Оксана Брюховецька і Леся Кульчинська мали іншу думку. Каталог виставки кожен може подивитися на сайті Оксани, і зробити висновки сам.
В'ячеслав Степанович підтримав тоді Квіта, а не власну доньку.
Вважаю це його помилкою. Згодом він і сам не раз казав Оксані, що, якби йому краще пояснили, що відбувається, він, можливо, висловився б інакше. Але тоді для нього важило одне: в Академії ні в кого немає привілеїв, правила однакові для всіх. На цьому Квіт і зіграв.
Цього принципу Брюховецький тримався й тоді, коли це било по рідних. Поки він керував Могилянкою, Оксані створювали штучні перешкоди під час вступу до Академії мистецтв — імовірно, щоб спонукати батька "допомогти" комусь зі вступом до його університету. Він міг хіба що порадити доньці краще готуватися. А до Могилянки вступали тільки за результатами тестів, які він сам складав, сам друкував і сам приносив на іспит у запечатаному конверті.
Ідеї та принципи він ставив вище за особисті стосунки і вподобання. Він дружив із Порошенком, а Зеленський йому ніколи не подобався. Проте після початку повномасштабного вторгнення він, ніби трохи зітхнувши, сказав мені: "Ну що, чоловік виконує свою роботу. Наче поки справляється".
Доросла нація
Якщо я чогось у нього навчився, то ось чого. Україна — це не про особистих друзів і не про людей, які тобі подобаються. Не про національну винятковість, яку він прямо засуджував. І не про дитячу мрію про суспільство, складене із самих лише правильних людей.
Це доросла нація, ідеєю якої є права людини. Вона складається з дуже різних, не завжди приємних, а подеколи й відверто огидних індивідів — згадаймо хоча б ультраправих погромників, які нищили виставки й цькували його доньок. Але й із ними ми можемо співіснувати в одному правовому полі, де, як він казав, "кожен злочин має бути покараний". Така різноманітність робить суспільство гнучким і винахідливим — здатним перетравити будь-яку ідею і вдосконалити будь-яку технологію.
Мабуть, це і є той "дух Майдану", заради якого українці йшли до війська 2022 року і, зціпивши зуби, тримаються сьогодні. Від цього духу кадебістів, включно з Путіним, проймає холодний піт: вони знають, що їм доведеться відповідати за все. Але у їх свідомості не вкладається власна сила революційного народного руху, тож за кожним Майданом вони шукають таємних агентів, які підбурили народ.
Брюховецький знав ціну цій вірі і всемогутність агентів, бо сам роками діяв потай. Підпільник може передрукувати самвидав і написати програму. Вивести на вулицю сотні тисяч людей він не може — вони виходять самі, коли впізнають у цих словах власні думки. Тому програму він ніс у портфелі не до начальства, а на збори. І тому знав: підйом, якого не вдалося зупинити 1990 року, не зупинити й тепер.
Батьки-засновники
Скажімо прямо: люди, які в січні 1989-го сиділи над цим машинописом, були батьками-засновниками, founding fathers сучасної України. Її теперішнє обличчя визначили вони — набагато більше, ніж діячі УНР. Поділ влади, громадянська, а не етнічна нація, права людини за Гельсінським актом, кримські татари як частина народу України — усе це є в їхніх текстах.
Мета, яку вони записали в програмі, не застаріла: суспільство, "грунтоване на справжньому народовладді", "де були б неможливі будь-які порушення соціальних, політичних, національних, господарських та екологічних прав людини".
Ми досі мало знаємо про цих людей: хто що писав, що викреслював і чому. У паперах В'ячеслава Степановича, і не лише в них, таких документів, напевно, більше. Вивчаймо їх.
Скан копія машинопису проєкту програми Народного руха з правками, січень 1989 з сімейного архіву Брюховецьких доступна для перегляду за посиланням: