Реінтеграція військових: про поділ українців  на "правильних" та "неправильних"

Є окремий тип надто чутливих людей, які читають емоційні пости військових і починають затягувати платівку: не розділяйте суспільство, не працюйте на москву тощо.

Йдеться про пости про необхідність закривати збори, про труднощі служби, про те, з чим стикаються сімʼї військових...

Насправді, це перший маркер. Маркер того, що проблема реінтеграції військових у цивільне життя – вже тут. 

Я все розумію. Розумію, що багатьом важко. Хтось покинув дім і мусить за копійки виживати. Хтось покинув дім і зрозумів, що життя в Європі не таке солодке, як показують в тревелблогах.

Хтось, хто дійсно докладає мега зусиль для допомоги армії, вигорає.

Але ігнор переживань військових – це шлях до проблем адаптації сотень тисяч людей після війни.  А тисяч поранених, які вже не придатні до служби, вже і зараз! 

Несприйняття переживань та наших рефлексій – це сепарування нас від суспільства. Я розумію, коли в рф про це не говорять, але не розумію, чому в Україні ми не працюємо над цієї проблемою вже зараз.

Ви не уявляєте, що проходять десятки тисяч сімей, як ламаються долі. 

Тому, що ж треба робити: 

1. Вже і терміново напрацьовувати систему реінтеграції військових. Треба цілі програми. Дієві, а не на папері та в рамках десятків робочих груп. Тестування їх та імплементація в кожну сферу життя. 
2. Треба готувати цивільних до прийняття військових назад в соціум. Вчити спілкуватися, поводитися, сприймати військових.
3. Треба працювати з нашими волонтерами, які тягнуть на собі купу проєктів по допомозі війську. Вони вигорають. Треба саме їх вчити жити. Як я кажу, якийсь war/life balance. Вони нам потрібні. Вони основа громадянського суспільства. А вони себе випалюють з середини. 

Читайте також: Воюємо, крадемо чи гуляємо? 

І ще. Дуже часто соцмережі – це якийсь елемент рефлексії назовні. Позаяк інститут військових психологів наразі є утопією. 

Тема роботи над менталкою доволі табуйована, особливо в контексті "мужик не плаче". Та й впринципі, по своєму досвіду скажу, що цивільному психологу ти не викладеш усе, що проходиш, бачиш, знаєш. 

Тому, знову ж таки: дописи у соцмережах – це наш канал рефлексування. Можливість літерами викласти переживання. Й інколи до цього треба ставитися з розумінням, а не ділити на "правильних" і "неправильних". 

Будь-яке суспільство ділиться. І це нормально. Це про демократію та свободу думок та поглядів. А не про примітивний наратив поділу людей. 

Дякую.

Андрій Ткачук