Олександр Мороз: "Вибір зробить парламент"

В ці дні багато журналістів в своїх матеріалах використовують термін "політичний сезон" стосовно осінньо-зимового парламентського періоду. Це красномовне підтвердження ролі парламенту як центру політичного життя попри намагання його принизити. Ревниве ставлення до нього, котре помічається (і давно) у чільних достойників з Адміністрації Президента не випадкове. Адже справа тут не тільки в намаганні перебрати побільше влади. В будь-якому разі реальною владою для громадян у різних державах є влада виконавча. В Україні повноважень у неї і так вистачає. Боротьба проти парламенту ведеться тому, що тут є жива дискусія серед людей, які знають проблеми, докопуються до їх суті з різних позицій і, що головне, відстоюють ці позиції в гласній (відносно) полеміці. Це і не подобається декому у виконавчій гілці. Як же так, - вони, бачте, дбають про державу, добра хочуть людям, а тут хтось сміє висловлювати сумніви щодо їх намірів! Забрати в депутатів таку можливість, закрити їм рота, обмежити права, "повісити над ними сокиру" – за образним висловлюванням Президента, - аби таїнство здійснювалось крадькома, повертаючись до громадян лише вигідним для влади боком через контрольовані ЗМІ. І чим більше у тому таїнстві зла і неправди, тим настирливіше його призвідники добиватимуться нейтралізації законодавчого органу.

В політичному житті останніх десяти місяців домінував процес "зачистки" суспільства після президентської кампанії. Він полягав у здійсненні запрограмованої установки: знищити все, що виступало конкурентом і "пан або пропав", бо іншого часу не буде.

На початок згаданого періоду вимагав задіяння створений і вдосконалений під час виборчої кампанії т. зв. "адміністративний ресурс" – протизаконна функція виконавчої влади по витисканню потрібних результатів голосування. Адмінресурс нагадує дітячу гірку: блискуча і слизька, доки дітвора біля неї. А дай їй перерву, проіржавіє, штанів дитячих не настачиш. В наших "ресурсників" вони теж не підшиті кирзою. Хоч хтозна...

Тож "ресурс" був задіяний і найперше – парламенту, звідки є небезпека одержати оцінку намірів і відчути протидію. Все, що відбувалося в українській політиці цього періоду стосувалося намагання знищити законодавчий орган, перетворити його на нотаріально-реєстраційну структуру, котра б догідливо коливалася разом з невизначеним, але генеральним, себто "безальтернативним курсом". Для того і був сфабрикований референдум за вигаданим "народним волевиявленням". Для того з порушеннями кримінального характеру була збита парламентська більшість, керівництво якої могло вибрати, звичайно, тільки відповідні методи управління: тиск, шантаж, залякування, підкуп, підтасовку документів і процедури.

Треба визнати, що в досягненні наміченого "ресурсники" здобули більшого, ніж могли сподіватися. Чимало депутатів виявилися надто дешевими у всіх відношення. Правду пише про таких Б. Олійник: "...коли б нас учергове не купили, хіба б ми учергове продались?!" А щоб вони і їх наступники не могли оговтатися, то їхніми ж руками намітили поки що нинішнім депутатам, згодом – і партіям, місце на політичному цвинтарі, зробивши перший крок до втілення в Конституції монархічного по суті управління державою.

Принагідно, з одного боку, для демонстрації реформаторських намірів, з іншого, - з тією ж метою узурпації влади зробили кілька переміщень в напрямку адміністративної, судової, пенсійної, аграрної ... реформ. Яка мета, такі й методи. Згадані переміщення своїм змістом виходять далеко за межі Конституції, фактично руйнують демократичні засади української держави.

Таким чином, період від президентської кампанії до сьогоднішнього дня можна оцінити як доволі успішний (а тому небезпечний) наступ на Конституцію, парламент і демократію силами АП та найбільш наближених до влади олігархів. Протидія цьому наступу була малоефективною, політичні сили виявилися не консолідованими, хоч і спромоглися на епізодичні контратаки місцевого значення за допомогою союзників демократії з Ради Європи.

Користуючись військовою термінологією, можна вважати, що захоплені пропрезидентськими силами плацдарми надто небезпечні для перспективи держави. Темпи поглинання переможцями багатств України (Укртелеком, земля, металургійні гіганти та інше) не дають жодних перспектив на виправлення ситуації в майбутньому, коли режим неминуче рухне. Треба діяти негайно. Ті, хто тримає оборону, захищаючи права людей і засади справедливості, мусять згадати перефразований заклик панфіловців: "Велика Україна, а відступати нікуди..."

Зрозуміло, що новий політичний сезон буде напруженим, гарячим. Біда лише в тому, що громадянам України і їй самій як державі від політичних баталій краще не стане. Вони взагалі для людей і країни не потрібні, бо – надумані, штучно організовані, переслідують не державні, а винятково – особистісні інтереси.

Особливість політичного життя восени полягатиме в намаганні олігархічних сил та АП створити урядову кризу. Їх інтереси сьогодні співпадають. Тимчасово. Через деякі кроки уряду олігархи нині відключені частково від бюджетних потоків, а в АП стурбовані зростанням рейтингу прем'єра. Підготовка кризи розпочалася вже давно, а ознаки помітні у висловлюваннях глави держави і невипадковому, зрозуміло, цькуванні уряду прирученими теле-, радіо- і газетними журналістами. Мені, відверто кажучи, незвично себе почувати в ролі адвоката уряду, за котрий фракція соціалістів не голосувала і програму якого не підтримувала. Але занадто грубо все робиться, та й згадую про це хоч би для того, щоб ті, хто сподівається якось на уряд, зрозуміли: ніякі позитивні зміни не будуть підтримані в країні, якою керують клани. А також, щоб зрозуміли урядовці і частина депутатів з політичних фракцій: стабільність уряду і надійна співпраця з парламентом можлива лише за наявності проурядової більшості в законодавчому органі. Пропрезидентська (та ще й специфічно створена) більшість такої стабільності дати не може. Ритуальні повтори фрази "завдяки указу (втручанню, дорученню...) Президента..." з уст Прем'єра, тих міністрів, що мають доступ до телеекрану, керівників місцевого рівня тощо – лише ілюзія єдності дій. А насправді, це всього-на-всього ознака страху, невпевненості. "Уряд реформаторів" боїться не лівої опозиції, а адміністрацію Президента і олігархічних бізнес-партій, які і є джерелом політичної напруги в суспільстві.

Щоб застерегтись від зауважень про те, що згадане вище є доказом необхідності вдосконалення системи державного управління та змін у Конституції, згадаймо, що дисбаланс названих функцій – не вада Конституції. Він, дисбаланс, створений всупереч Конституції. Його уникнути можна двома шляхами: перший – увійти всім чинникам і структурам влади в поле Конституції; другий – підпорядкувати повністю уряд і парламент президенту. Другий шлях сьогодні і здійснюється, щоправда, наслідком його стане устрій, який називається диктатурою, автократією. В українському варіанті слід зробити суттєве уточнення: напівкримінальною автократією.

Вибір шляхів належить зробити парламенту. В тому його визначальна роль в новому політичному сезоні. В тому і складнощі для кількох політичниї фракцій, скоріше для обох Рухів і "Батьківщини". Або вони частиною депутатів стануть на захист уряду і тоді мусять перейти в опозицію до олігархів, або, ймовірніше, стануть їм до кінця прислужуватись. Висловлюватися так є підстави: Рух – умовно єдиний – не раз демонстрував запобігливу лояльність до реальної влади, а тут іще зіграють роль "свої" при портфелях в уряді. З "Батьківщиною" діятимуть простіше. Їх розриватимуть у спосіб, подібний тому, котрий творці фракції застосували щодо інших депутатських формувань. Події навколо Ю. Тимошенко означають старт цього процесу.

Хотілося б, щоб все це було помилковим припущенням. Чекати недовго. В будь-якому разі це оживить колорит політичної боротьби, адже утаємничити згадані речі не вдасться. Так само не вдасться і окремим депутатам заховатися за "обставинами, що склалися", занадто велика ціна їхній позиції: або нормальна держава, або кримінальна колонія. Нащадки згодом докопаються до істини. Та й сучасники осторонь не залишаться.

Для того, щоб парламент прийняв вигідне для олігархів рішення, його будуть "стимулювати" розпуском. Не випадково ж Президент на зустрічі з дипломатами нібито ні з сього, ні з того сказав, що він вважає неможливими дострокові вибори парламенту. При чому тут "вважає – не вважає?" Є Конституція, вона "не вважає". Але ж тут і проступає інтрига результатів референдуму. Сьогодні більше, ніж скасування імунітету, виконавчу владу цікавить право розпуску парламенту Президентом, тому вона й добивається слухняності парламентської більшості.

А щоб застрахуватись наперед, ймовірно на розгляд подадуть проект закону про вибори – виключно на мажоритарній основі.

На 300 округів депутатів можуть призначити. Це і не так дорого, вважають залаштункові ляльководи, яких добре знають у сесійному залі. Підтримка такого проекту закону, окрім багатьох інших речей, означала б крах для політичних партій, починаючи з їх дискредитації як прислужників олігархів, а згодом як структур, не представлених у політикумі. Адже "легкість" цифри 300 для фінансових тузів не залишає надії для представників політичних організацій. Один з фактичних керівників більшості знав, що говорить, передбачаючи для комуністів у наступному парламенті близько 10% місць. Він же складатиме списки кандидатів (точніше: депутатів), погоджуватиме їх де треба, запускатиме "адмінресурс". Для годиться, в списках знайдеться місце для кількох прізвищ від Руху, НДП і Аграрної партії. СДПУ(о) теж буде представлена. Не відомо лише якими активістами, бо не виключено, що нагородження нинішніх є прелюдією для інших варіацій у їхніх долях.

Таким чином, зовні здаватиметься, що головна інтрига політичного сезону починатиметься довкола трьох взаємопов'язаних фрагментів: організована криза уряду, інспірування дострокових парламентських виборів, внесення змін до Конституції на підставі проревізованого "волевиявлення народу". Це – зовні. Але за всім тим проглядається глибоко прихована тема. Вона залежить від наслідків реалізації згаданих фрагментів. Якщо всі вони успішні, то олігархи: а) можуть "побити горшки" через неспівпадання інтересів в одержаних надбаннях; б) можуть об'єднатися тісніше, бо є спільна загроза, а з інтересами можна розібратися згодом. В другому випадку невідворотно з'явиться нова проблема, пов'язана зі змістом Конституції, функціями гаранта і... персоною гаранта.

Розглядаємо ситуацію як складну шахову композицію, де першими ходять олігархи. За їх задумом, все має відбутися так чи приблизно так, як викладено. Але в цій партії не враховано чимало внутрішніх і зовнішніх факторів. Серед них, різних за значенням і впливом на результати в політичній грі, варто зауважити: можливість координації зусиль партій різного спрямування; чимало додаткових фрагментів від урядової кризи; наявність великого масиву компромату на всіх і вся (включаючи найвищих посадовців) у різних силових структурах; ситуація з продовольством, теплом і соціальними умовами, енергетикою; стосунки з Росією та іншими державами, міжнародними фінансовими організаціями і т. д. Всі вони, і зокрема і разом, здатні невпізнанно змінити політичну гру.

Ми, соціалісти, будемо робити все, аби зміни були на краще.