Журналістика тікає в Інтернет

П'ятниця, 20 жовтня 2000, 12:13
Свого часу вельми популярним був вислів, що хтось там увійшов у Інтернет і не повернувся. Після зникнення Георгія Гонгадзе цей колись дотепний жарт набув фатального відтінку - українських журналістів викрадають з Інтернету (інший варіант - зникають в Інтернеті). Можна розглядати різні версії, причини зникнення Георгія. Але мова не про те, хто за цим може стояти або хто від цього "виграв", не про його громадсько-політичний світогляд та позицію, не про те, як і хто його шукає (шукають, як вміють). Гонгадзе зник, будучи редактором Інтернет-проекту "Українська правда". Він зник звідти, звідки в Україні ще ніхто не зникав. Його не можливо буде знайти, не відповівши спочатку на запитання, навіщо Гія ввійшов у Інтернет, що він там шукав і знайшов. Це не гра слів та поняттями. Це - пароль та логін для входу в систему.

Реальний поштовх для розвитку української журналістики в Інтернеті дали минулорічні президентські вибори. Амбіційним дядькам свої послуги запропонували малоамбітні юнці, чий інтернетівський сенс життя зводився до цього основним чином до пошуку в мережі нових анекдотів, "шарових" комп'ютерних програм, порнографії тощо. До 1999-го вітчизняних інформаційних Інтернет-ресурсів, орієнтованих насамперед на нашого читача (користувача) фактично не було, ті, які існували не надавали чогось ексклюзивного, особливого, притаманного для Інтернету. "Голод" доводилося вгамовувати через всюдисущу Росію. Аж раптом вибух - з'являється півтора десятки сайтів із промовистими назвами на кшталт "Вісник української олігархії (політично некоректна сторінка)", кандидати заводять власні сторінки, проводять в мережі конференції, неофіційно борються за звання "найінтернетизованого" політика. "Переміг" в цьому неофіційному заліку, до слова, Євген Марчук. (Цікава деталь: переможець виборів Леонід Кучма був у цьому відношенні консервативним, як ніхто інший. Свою веб-сторінку він відкрив уже після виборів і присвятив власним передвиборчим одкровенням в книзі "Про найголовніше".)

Так з'явилися передумови для появи вже в цьому році десятків Інтернет-сторінок інформаційно-аналітичного спрямовання. Фактично кожного тижня виникає 1-2 повноцінних ресурси, дизайн, яких, до речі, також дедалі прогресує, наближаючись до світових стандартів. Точних цифр про кількість користувачів Інтернету в Україні немає. Вважається, що десь протягом наступного року ця цифра сягне одного відсотка від загальної кількості населення (кожен сотий). Так чи інакше, оскільки збільшується кількість користувачів, пропорційно збільшуються й ресурси, відповідно до класичного правила: зростає попит - збільшується пропозиція. Саме завдяки цьому фактору ми повинні завдячувати відносно швидкому як для нашої країни росту вітчизняних Інтернет-ресурсів, в тому числі й інформаційно-аналітичних.

А тепер - про головне. Приміром, вже згаданий "Вісник української олігархії", який під час минулорічних виборів виконував функцію зливу води у відомому "пристрої", і який протягом року не оновлював інформацію, розміщується за адресою "російського походження", на сервері chat.ru. Тобто український олігарх, якому не сподобалися висловлені у "Віснику" міркування щодо його скромної персони, і який захоче довести в судовому порядку, що за ним не треба зливати воду, попервах розгубиться. Проти кого подавати позов? Йому, ясна річ, пояснять, що власник серверу тут ні до чого, а треба вираховувати безпосередніх авторів-творців "Вісника" (ми навмисно не даємо повну адресу "ВУО", бо в даному випадку описуємо механізм, а не рекламуємо архаїчні компроматні ресурси РУнету), а це вже зробити не просто. По-перше, при реєстрації сайту з доменим ім'ям не першого рівня (адреса складається з двадцяти і більше знаків, тобто не є "ексклюзивною") дуже просто згрішити і вказати неправдиві відомості про себе - цього ніхто не перевірятиме. По-друге, законодавство в сфері Інтернет-ЗМІ, як в Україні так і в Росії, дуже умовне, неоране поле. Врешті-решт, такий сайт господарі серверу на чиюсь вимогу можуть закрити, але буквально через десять хвилин ти відкриваєш (реєструєш) сайт точно такого змісту, один в один, як й той, доступ до якого щойно було заблоковано, змінивши лише одну літеру чи цифру в своїй адресі. Отож, ми стикаємося з повною свободою, безцензурністю, що не може не приваблювати творчу особистість.

Інша справа з доменими іменами першого рівня (com., net., org. тощо). Зазвичай іх потрібно в буквальному сенсі купувати (хоча можна і на "халяву"), а це означає, що тебе в будь який час можуть ідентифікувати через твою кредитну картку чи банківські реквізити. (В принципі, технічними засобами можна знайти й автора, що збрехав при безкоштовній реєстрації сайту, але процедурно це важко навіть для наших олігархів, все ж таки простіше зв'язатися з власником серверу й попрохати його прикрити сайт, довівши, що той ллє бруд).

Отже, виходимо на наступну схему - спочатку реєструються "дрібні" сайти, а згодом "великий". Він з посиланням на перші передруковує ті чи інші матеріали і не несе відповідальності за їхній зміст, бо наше законодавство зі ЗМІ, а інтернет-видання таки підпадають під дію цих далеко не універсальних документів, передбачає "амністію" у випадку передруку з посиланням і наданням відповідних матеріалів. В історії України ще не було прецедентів судових Інтернет-розбірок.
Однак годі описувати численні технологічні нюанси майбутніх(!) Інтернет-війн. Увага! Вищенаписаний механізм (спосіб скидання "компри") не стосується, ані Георгія Гонгадзе, ані "Української правди". Наша "екскурсія", гадається, не є зайвою, оскільки дає можливість усвідомити потенціали вільного та безконтрольного розповсюдження інформації через Інтернет. Намагання стати вільним та незалежним, вести власну журналістську гру (гру чесну та відверту) і привело Георгія, скажімо так, в Інтернет. Не він перший туди прийшов, не він останній. Дедалі менше в "традиційних" ЗМІ з'являється гострих, злободенних матеріалів, ініціативу в цьому плані поступово перехоплюють інтернетники. Можливо, це природній процес, а можливо - від вимушеності. Тенденція "масового відтоку кадрів" з "паперової" журналістики в "електрону" набирає обертів. "Там" - ти сам собі господар. На тобі не висять питання передплати, великих штатів, стосунків з податковою, друкарнею, Укрпоштою. Коло читачів - не надто велике й фактично кожного десятого знаєш в обличчя...

А чи знаєте ви (питання безадресне, автор ним виражає своє захоплення), що такі російські сайти як www.compromat.ru та www.fbl.ru друкують тексти українською мовою, а десятки, якщо не сотні інших російських сайтів дають рекламу українського "Інтернет-виробника"? Нехай - в першому випадку - матеріали про неблагочинні дії наших можновладців, така вже специфіка цих видань, але ж прецендент є. Дивно тільки, що ніхто з героїв публікацій так і не звернувся до суду, хоча згадані сайти "відкриті" для цього, тим більше авторство матеріалів "незапсевдоване". "FBL" (Агентство федеральних розслідувань), наприклад, пише: при передруці посилання на видання обов'язкове у ваших же інтересах (допоможемо з документами та адвокатським захистом у випадку судових розбірок). Ну не душки хіба? А далі, напевно, те, що відлякує українську олігархічну братію від позовів: юридична підтримка - Катерина Плужнікова (Академія управління адміністрації президента РФ). До речі, саме "FBL" надрукувала матеріал про нашого впливового депутата Олександра Волкова, який згодом передрукувала "УП" Георгія Гонгадзе, за що "президент" Демократичного союзу трохи образився на "президента" українських грузинів-журналістів. Утім, для повноти картини слід додати, існує версія, що "FBL" вдало використали, а головна мета - саме передрук в Україні, з відповідним створенням ажіотажу. А матеріал про Волкова - більше публіцистичний, аніж у чомусь викривальний. Було там і декілька принципових фактичних помилок, приміром, Волкову приписується товаришування з якимось паном, а він насправді цього пана за кілометр бачити не хоче. Вільне трактування чуток та відомої інформації. Кожен образився б...

Деякий час тому досить ходовими були тези про "інформаційний простір держави та його захист", "інформаційну безпеку держави" тощо. Зараз уже не зовсім зрозуміло, що мається на увазі. Контролювати, обмежувати світові інформаційні потоки, даруйте за тривіальність вислову, не можливо. А от впливати, пропонувати себе - скільки завгодно. Не варто вважати, що ми не впливаємо на події в Росії, що ми в цьому відстаємо. Там забули, хто такий Чорномирдін, але добре знають про Лазаренка. Скільки уваги приділяється обставинам смерті Білозіра, чеченським інформаційним центрам, повідомленню СБУ про підготовку державного заколоту в Україні, тому, як ми красиво "купили" Східну Європу, аби вона не погоджувалася на будівництво газопроводу в обхід України, як ми то "в'їзджаємо" в НАТО, то "виїжджаємо"! Десять "технологів" в структурі Держінформполітики чи якійсь іншій структурі - Росія ридатиме, вимагаючи інформації про нас. Ще десятеро змусять пересічного американця засинати з думкою про далекого жовто-синього друга. Згодний, це спрощений підхід, на кшталт осучасненого "через двадцять років буде суцільне телебачення". Хоч ми і сміємося над цією наївною фразою, подивімося на Росію. Там все "суцільне телебачення" - Лістьєв, Чечня, Доренко, "Курск", Березовський, Гусинський, Останкінська пожежа, "О, счасливчик", Масхадов, Якубович, Лукашенко, Кисельов... Це технологія, без якої Росія не може відбутися як держава. Проте, нас не повинно це стосуватися. Нам би знайти один гвинтик в павутині. Знайти і вкрути на своє місце, інакше механізм дасть збій і все у нас стане "суцільним Інтернетом" з властивою йому віртуальною свободою.



powered by lun.ua