Дві країни – дві "розчистки"
Вівторок, 19 грудня 2000, 09:44
Як би не кепкували недоброзичливці щодо "мавпування" офіційним Києвом політичних кроків Москви, але доводиться визнавати, що це правда. Але процес цей - не односторонній. Київ теж може не тільки вчитися, а й учити самому. І особливо це стосується відносин між владою та журналістами, де обидві країни чи то рухалися паралельними курсами, чи то почергово демонстрували свої "ноу-хау".
Згадаймо "етапи великого шляху". Руйнація комунізму і там, і в Україні відбулася за активної участі преси та журналістів. Останні фактично розбудили народ. Тільки Москва вже давно демонструвала кращі зразки гласності, а з часом і свободи слова, а в Києві за "щербитчини" партчинуші ще морщилися і викликали редакторів на килим, щоб приструнити "розгул націоналізму", звісно ж, буржуазного. Потім усе вирівнялося, бо національна ідея, ідея державності знадобилися хуторянським можновладцям для того, щоб під гаслом "Геть від Москви" побудувати такий собі комзаповідник на українських теренах. Але спільна схожість була в концептуальному – і в Москві, і в Києві свободу слова використали для того, щоб офіційно скинути з себе перед усім світом комуністичні шати й приступити до "капіталізації". Точніше – до прихватизації і перетворення на новітніх капіталістів за рахунок колишної держвласності.
Різною мірою це вдалося і там, і тут. І коли дорвалися до корита, то в обох країнах зрозуміли, що з журналістами, які привчилися писати без належного пієтету про всіх, "треба кінчати". Київ спробував першим, але пробним "об‘єктом" усе ж вибрав журналіста-депутата парламенту Вадима Бойка. Знищив і затих. А в Москві першими почали масштабно і з журналістів – застрелили Вада Листьєва, підірвали Дмитра Холодова… Київ продовжував бути "ментально-консервативнішим" – тут били в під‘їздах, на вулицях, у квартирах, але до "мокрухи" довго не опускалися. Але згодом теж, мабуть, вирішили не "цяцькатися", і пішло-поїхало – Борис Дерев‘янко, Петро Шевченко…
Потім у Москві помітили, що стріляти нерентабельно – за кордоном можуть кредити не дати, імідж демократів псується. І тому вирішили спрацювати надійніше – купити все, де можна щось надрукувати, показати чи озвучити. Почалася олігархічна вакханалія придбання ЗМІ, і дуже швидко в Росії залишилися незалежні мас-медіа хіба що одне від одного.
І з одного боку сильні й заможні російські олігархи, перетворюючи в "ланцюговіих псів" на сторожі своїх-таки інтересів, утримували їх пристойно і тому забезпечили олігархічний плюралізм думок. У війні компрматів вони "мочили" один одного так, що аж дух перехоплювало. Але за такого плюралізму й владі діставалося, коли вона антиолігархічно "випендрювалася".
Проте з другого боку – саме тоді було закладено найбільшу міну уповільненої дії під цей "плюралізм". Адже "наїзд" на олігарха автоматично означав і переслідування його ЗМІ. Це стало очевидно сьогодні, а тоді здавалося, що Єльцин ніколи не змінюватиме статус-кво щодо становища олігархів та їхньої ролі в житті Росії. Перший тривожний дзвоник пролунав після серпневої кризи 1998 року, коли гаманці олігархів дуже "схудли". Але й тоді до нього не прислухалися.
В Україні в цей час олігархи тільки підкачували м‘язи, але грошей на ЗМІ в них ще не вистачало. Проти ЗМІ діяла в основному влада, застосовуючи чи то силові структури, чи то судові органи. "Відкриттям" саме українських чиновників цілком можна вважати неймовірні за розміром штрафи "за образу честі та гідності", здатні поставити на коліна будь-яку газету чи телеканал. До цього долучили ще й механізм ліцензування: невгодний - відберемо ліценцію на право мовлення чи друку. А коли цю "методу" взяли на озброєння зміцнілі олігархи, то стало зовсім непереливки. Григорій Суркіс, який одним багатомільйонним позовом знищив "Всеукраинские ведомости", - це вже "класика" боротьби проти свободи слова.
А потім олігархи в Україні теж почали купувати ЗМІ, і в цьому плані ситуація в обох країнах вирівнялася. Щоправда, в Росії жити все-таки журналістам легше. Там, певно, від щедрості характеру позови проти журналістів ніколи не були такими великими, як в Україні. Тут від загальної скупості тиснуть і олігархи, і держава в особі всього її багатоликого чиновництва всіх рівнів.
Коли в Росії новий президент Володимир Путін очолив похід проти тих олігархів, які йому не скорилися, то в Україні здалося, що ситуація тут поки що краща. Там усе-таки стало всім зрозуміло, що знищення олігарха – це й знищення чи перепідпорядкування державі його ЗМІ. І Москва почала робити це активно, щоб приручити й журналістів.
Проте Київ вирішив не пасти задніх, і з‘явилася "справа Гонгадзе". Вражені були навіть у Москві, де "від імені чеченців" підривали житлові будинки и обіцяли "мочити" їх навіть у сортирах, але все-таки невідомо, що президент пропонував би своїм підлеглим продати, наприклад, Євгена Киселоьва ми Тетяну Миткову "капітальним хлопцям" із Чечні. Подейкують ті, хто був на останньому саміті СНД у Мінську, що навіть Путін не оцінив комерційні здібності нашого Кучми - коли останній звично поліз цілцватися, то перший стримано, але демонстративно відсторонився від такого прояву любові по-братськи. Можливо, прикидав, кому його може продати цей такий вразливий до критики "хохол"…
Сьогодні в принципових моментах ситуація зі свободою слова та ЗМІ в Росії і в Україні майже тотожна. Практично не залишилося ЗМІ, які дозволяють собі критику президентів. Навіть якшо вони належать олігархам. Проте є й відмінності.
По-перше в Росії Путін фактично вже приручив і приструнив олігархів. А тих, кого не вдалося зацікавити відродженнім "Великої Росії" за сценаріями спецслужбистів, "витисли" з країни і фактично змусили позбутися ЗМІ. Борис Березовський з його ГРТ – приклад найяскравіший. А в Україні олігархи ще досить сильні. Вони володіють основними газетами і загальнонаціональними телеканалами, партіями та громадськими рухами і відверто прагнуть всієї повноти влади. Їм уже заважає навіть президент Л. Кучма, якого вони хочуть позбутися. Але, мабуть, ще не "час Ч", і тому олігархи зосередили всі свої зусилля на уряді та його керівникові Вікторі Ющенку. Знищуючи сьогодні уряд в ЗМІ, саботуючи його рішення в реальній економіці, олігархи прибирають найсильнішого конкурента їхнього ставленика на наступних президентських виборах. Українські олігархи ще планують повоторити росйський досвід "семибанкірщини" 1996-го року.
По-друге, в Росії все-таки є сили, не просто здатні протистояти авторитаризму президента, а й робити це грамотно й висококваліфіковано. Найкращий приклад – телеканал НТВ. Це справді взірець телебачення не тільки для Росії чи України, а й для всього пострадянського простору. В 1994 році НТВ дивилися 24 млн. глядачів, у цьому – 110 млн. Є в Росії й блискучі газети. В Україні ж всі телеканали – це така малопрофесійна і нудна "сірятина", яку не змити жодним "милом" мексиканських чи бразильських низькопробних серіалів. Хоча, цілком можливо, українським журналістам просто не дають підніматися до рівня російських колег.
В Росії журналісти навіть, роблячи "жовту пресу", намагаються бути серйозними і підвищувати загальний рівень споживача. А в Україні навіть ЗМІ, що претендують на "серйозність", потерпають від тупої жовтизни і намагання не піднести читача чи глядача до вищого рівня світосприйняття, а догодити їхньому найневибагливішому смаку так званого "пересічного совка". Розповідати про те, що у нас найкращий у світі президент, і поруч на сторінці демонструвати труси за мільйон "баксів" стало нормою, бо редакторам здається, що українці - такі тупі, що повірять і в те, й в інше. На жаль, нерідко це вдається…
Єдине, чим може "пишатися" українська влада, це тим, що нині вже Путін, не мудрствуючи лукаво, звернувся до українського досвіду використання силових структур для знищення неугодних ЗМІ. Але в Україні силовиків використовують для того, щоб чи то викрадати тиражі газет ("Політика" чи "Інформ-бюллетень"). Чи то "підпихати" під редакторів слухачок міліцейських академій, а потім перших звинувачувати у згвалтуванні останніх й заарештовувати (Олександр Горобець), щоб з новим редактором переорієнтувати газету ("Правда України") у новому напрямку, а "старого" – заарештованого - потім випустити. Чи то просто підслуховувати журналістів а потім їх таємно викрадати (Геогргій Гонгадзе).
А в Росії все знову відвертіше. Там "маски-шоу" з автоматами прямо вриваються на телеканали (ГРТ чи НТВ) і роблять все, що їм заманенться, аби дотиснути невгодних. А прокуратура прямо домовляеться з іспанською владою про арешт господаря холдингу "Медіа-мост" Володимира Гусинського. В п‘ятницю, 15 грудня податкова служба одного з районів Москви подала позов до суду проти телеканалів "НТВ", "НТВ-плюс", видавничого дому "7 днів" і всього іншого, що входить до "Медіа-мосту". І характерно те, що податківці не говорять про якісь зловживання чи перевірки. Вони відверто вимагають закриття ЗМІ. А президент Путін теж прямим текстом, надихавшись, мабуть, демократії по-кубинськи, на острові Свободи заявляє, що "політичні тіньовики, які прагнуть впливати на державні рішення, планомірно розчищатимуться, але акуратно, в межах закону". А для "маски-шоу" з автоматами закон, як дишло.
Але найважливіше те, що в цих словах Путіна сформульовано ідеологію нового походу проти ЗМІ – їм заборонено створювати законний політичний тиск на владу критикою її рішень, якщо влада цього не хоче. Чи прикривається, як у Росії, інтересами побудови міцної держави.
Означає це одне - такий "досвід" ідеологічного обгрунтування не може залишитися непоміченим у Києві і його обов‘язково візьмуть на озброєння. Як тільки знайдуть якусь привабливу ідею. Частина політиків-"патріотів" вже носиться з ідеєю служіння панукраїнізму, але це поки що не всіх "гріє". Бо майже всі просто не знають нормально українську мову, не кажучи вже про історію, традиції, культуру. А коли запозичать досвід, то почнеться і "розчистка". Якою вона буде? Стежте за Росією…
Згадаймо "етапи великого шляху". Руйнація комунізму і там, і в Україні відбулася за активної участі преси та журналістів. Останні фактично розбудили народ. Тільки Москва вже давно демонструвала кращі зразки гласності, а з часом і свободи слова, а в Києві за "щербитчини" партчинуші ще морщилися і викликали редакторів на килим, щоб приструнити "розгул націоналізму", звісно ж, буржуазного. Потім усе вирівнялося, бо національна ідея, ідея державності знадобилися хуторянським можновладцям для того, щоб під гаслом "Геть від Москви" побудувати такий собі комзаповідник на українських теренах. Але спільна схожість була в концептуальному – і в Москві, і в Києві свободу слова використали для того, щоб офіційно скинути з себе перед усім світом комуністичні шати й приступити до "капіталізації". Точніше – до прихватизації і перетворення на новітніх капіталістів за рахунок колишної держвласності.
Різною мірою це вдалося і там, і тут. І коли дорвалися до корита, то в обох країнах зрозуміли, що з журналістами, які привчилися писати без належного пієтету про всіх, "треба кінчати". Київ спробував першим, але пробним "об‘єктом" усе ж вибрав журналіста-депутата парламенту Вадима Бойка. Знищив і затих. А в Москві першими почали масштабно і з журналістів – застрелили Вада Листьєва, підірвали Дмитра Холодова… Київ продовжував бути "ментально-консервативнішим" – тут били в під‘їздах, на вулицях, у квартирах, але до "мокрухи" довго не опускалися. Але згодом теж, мабуть, вирішили не "цяцькатися", і пішло-поїхало – Борис Дерев‘янко, Петро Шевченко…
Потім у Москві помітили, що стріляти нерентабельно – за кордоном можуть кредити не дати, імідж демократів псується. І тому вирішили спрацювати надійніше – купити все, де можна щось надрукувати, показати чи озвучити. Почалася олігархічна вакханалія придбання ЗМІ, і дуже швидко в Росії залишилися незалежні мас-медіа хіба що одне від одного.
І з одного боку сильні й заможні російські олігархи, перетворюючи в "ланцюговіих псів" на сторожі своїх-таки інтересів, утримували їх пристойно і тому забезпечили олігархічний плюралізм думок. У війні компрматів вони "мочили" один одного так, що аж дух перехоплювало. Але за такого плюралізму й владі діставалося, коли вона антиолігархічно "випендрювалася".
Проте з другого боку – саме тоді було закладено найбільшу міну уповільненої дії під цей "плюралізм". Адже "наїзд" на олігарха автоматично означав і переслідування його ЗМІ. Це стало очевидно сьогодні, а тоді здавалося, що Єльцин ніколи не змінюватиме статус-кво щодо становища олігархів та їхньої ролі в житті Росії. Перший тривожний дзвоник пролунав після серпневої кризи 1998 року, коли гаманці олігархів дуже "схудли". Але й тоді до нього не прислухалися.
В Україні в цей час олігархи тільки підкачували м‘язи, але грошей на ЗМІ в них ще не вистачало. Проти ЗМІ діяла в основному влада, застосовуючи чи то силові структури, чи то судові органи. "Відкриттям" саме українських чиновників цілком можна вважати неймовірні за розміром штрафи "за образу честі та гідності", здатні поставити на коліна будь-яку газету чи телеканал. До цього долучили ще й механізм ліцензування: невгодний - відберемо ліценцію на право мовлення чи друку. А коли цю "методу" взяли на озброєння зміцнілі олігархи, то стало зовсім непереливки. Григорій Суркіс, який одним багатомільйонним позовом знищив "Всеукраинские ведомости", - це вже "класика" боротьби проти свободи слова.
А потім олігархи в Україні теж почали купувати ЗМІ, і в цьому плані ситуація в обох країнах вирівнялася. Щоправда, в Росії жити все-таки журналістам легше. Там, певно, від щедрості характеру позови проти журналістів ніколи не були такими великими, як в Україні. Тут від загальної скупості тиснуть і олігархи, і держава в особі всього її багатоликого чиновництва всіх рівнів.
Коли в Росії новий президент Володимир Путін очолив похід проти тих олігархів, які йому не скорилися, то в Україні здалося, що ситуація тут поки що краща. Там усе-таки стало всім зрозуміло, що знищення олігарха – це й знищення чи перепідпорядкування державі його ЗМІ. І Москва почала робити це активно, щоб приручити й журналістів.
Проте Київ вирішив не пасти задніх, і з‘явилася "справа Гонгадзе". Вражені були навіть у Москві, де "від імені чеченців" підривали житлові будинки и обіцяли "мочити" їх навіть у сортирах, але все-таки невідомо, що президент пропонував би своїм підлеглим продати, наприклад, Євгена Киселоьва ми Тетяну Миткову "капітальним хлопцям" із Чечні. Подейкують ті, хто був на останньому саміті СНД у Мінську, що навіть Путін не оцінив комерційні здібності нашого Кучми - коли останній звично поліз цілцватися, то перший стримано, але демонстративно відсторонився від такого прояву любові по-братськи. Можливо, прикидав, кому його може продати цей такий вразливий до критики "хохол"…
Сьогодні в принципових моментах ситуація зі свободою слова та ЗМІ в Росії і в Україні майже тотожна. Практично не залишилося ЗМІ, які дозволяють собі критику президентів. Навіть якшо вони належать олігархам. Проте є й відмінності.
По-перше в Росії Путін фактично вже приручив і приструнив олігархів. А тих, кого не вдалося зацікавити відродженнім "Великої Росії" за сценаріями спецслужбистів, "витисли" з країни і фактично змусили позбутися ЗМІ. Борис Березовський з його ГРТ – приклад найяскравіший. А в Україні олігархи ще досить сильні. Вони володіють основними газетами і загальнонаціональними телеканалами, партіями та громадськими рухами і відверто прагнуть всієї повноти влади. Їм уже заважає навіть президент Л. Кучма, якого вони хочуть позбутися. Але, мабуть, ще не "час Ч", і тому олігархи зосередили всі свої зусилля на уряді та його керівникові Вікторі Ющенку. Знищуючи сьогодні уряд в ЗМІ, саботуючи його рішення в реальній економіці, олігархи прибирають найсильнішого конкурента їхнього ставленика на наступних президентських виборах. Українські олігархи ще планують повоторити росйський досвід "семибанкірщини" 1996-го року.
По-друге, в Росії все-таки є сили, не просто здатні протистояти авторитаризму президента, а й робити це грамотно й висококваліфіковано. Найкращий приклад – телеканал НТВ. Це справді взірець телебачення не тільки для Росії чи України, а й для всього пострадянського простору. В 1994 році НТВ дивилися 24 млн. глядачів, у цьому – 110 млн. Є в Росії й блискучі газети. В Україні ж всі телеканали – це така малопрофесійна і нудна "сірятина", яку не змити жодним "милом" мексиканських чи бразильських низькопробних серіалів. Хоча, цілком можливо, українським журналістам просто не дають підніматися до рівня російських колег.
В Росії журналісти навіть, роблячи "жовту пресу", намагаються бути серйозними і підвищувати загальний рівень споживача. А в Україні навіть ЗМІ, що претендують на "серйозність", потерпають від тупої жовтизни і намагання не піднести читача чи глядача до вищого рівня світосприйняття, а догодити їхньому найневибагливішому смаку так званого "пересічного совка". Розповідати про те, що у нас найкращий у світі президент, і поруч на сторінці демонструвати труси за мільйон "баксів" стало нормою, бо редакторам здається, що українці - такі тупі, що повірять і в те, й в інше. На жаль, нерідко це вдається…
Єдине, чим може "пишатися" українська влада, це тим, що нині вже Путін, не мудрствуючи лукаво, звернувся до українського досвіду використання силових структур для знищення неугодних ЗМІ. Але в Україні силовиків використовують для того, щоб чи то викрадати тиражі газет ("Політика" чи "Інформ-бюллетень"). Чи то "підпихати" під редакторів слухачок міліцейських академій, а потім перших звинувачувати у згвалтуванні останніх й заарештовувати (Олександр Горобець), щоб з новим редактором переорієнтувати газету ("Правда України") у новому напрямку, а "старого" – заарештованого - потім випустити. Чи то просто підслуховувати журналістів а потім їх таємно викрадати (Геогргій Гонгадзе).
А в Росії все знову відвертіше. Там "маски-шоу" з автоматами прямо вриваються на телеканали (ГРТ чи НТВ) і роблять все, що їм заманенться, аби дотиснути невгодних. А прокуратура прямо домовляеться з іспанською владою про арешт господаря холдингу "Медіа-мост" Володимира Гусинського. В п‘ятницю, 15 грудня податкова служба одного з районів Москви подала позов до суду проти телеканалів "НТВ", "НТВ-плюс", видавничого дому "7 днів" і всього іншого, що входить до "Медіа-мосту". І характерно те, що податківці не говорять про якісь зловживання чи перевірки. Вони відверто вимагають закриття ЗМІ. А президент Путін теж прямим текстом, надихавшись, мабуть, демократії по-кубинськи, на острові Свободи заявляє, що "політичні тіньовики, які прагнуть впливати на державні рішення, планомірно розчищатимуться, але акуратно, в межах закону". А для "маски-шоу" з автоматами закон, як дишло.
Але найважливіше те, що в цих словах Путіна сформульовано ідеологію нового походу проти ЗМІ – їм заборонено створювати законний політичний тиск на владу критикою її рішень, якщо влада цього не хоче. Чи прикривається, як у Росії, інтересами побудови міцної держави.
Означає це одне - такий "досвід" ідеологічного обгрунтування не може залишитися непоміченим у Києві і його обов‘язково візьмуть на озброєння. Як тільки знайдуть якусь привабливу ідею. Частина політиків-"патріотів" вже носиться з ідеєю служіння панукраїнізму, але це поки що не всіх "гріє". Бо майже всі просто не знають нормально українську мову, не кажучи вже про історію, традиції, культуру. А коли запозичать досвід, то почнеться і "розчистка". Якою вона буде? Стежте за Росією…
