Сучасні "азефи" – петеушники в депутатських костюмах
Четвер, 21 грудня 2000, 12:22
Як людина, що п‘ять років привчала учнів одного з київських профтехучилищ до комсомолу і викладала їм історію, з власного досвіду знаю: петеушник – це специфічна категорія багатоликого й різноманітного людства. Нікого не хочу образити з цієї славної когорти, але безліч разів мав можливість переконатися, що "ай-кью" чи, по-нашому, показник інтелектуального розвитку у більшості з них – м'яко кажучи, не ейнштейнівський. Багато з них відверто конфліктували з букварем, плутали легені з, вибачте, мошонкою, але за рішенням ленінської партії нещасні вчителі мали (і зараз ще мають) дати їм середню освіту й ідеологічно правильно виховати.
А ще точно знаю, що свідомий петеушник – це діагноз і стан душі одночасно. А також – рання жертва так званого класового расизму та ідеологічного задурманення. Бо, як відомо, "становим хребтом радянського суспільства" офіційно проголошувалися робітничий клас і трудове селянство, а "прошарком" між ними – трудова і творча інтелігенція. Ну, а який "хребет" – таке й суспільство. З одного боку партійні чинуші проголошували, що бути робітником – почесно, важливо і відповідально. А з другого – чомусь відправляли своїх єдиноутробних чад до престижних вузів. А робітничий клас поступово перетворювався на соціальну верству невдах: представників трудового селянства, яких батьки за будь-яку ціну випихали з "колгоспного раю" до міст, тих, кому з різних причин не "світив" жодний вуз чи навіть місце за прилавком, просто розумових відморозків, для яких, особисто переконався, Йосип Сталін і Йосип Кобзон були генералісимусами, бо імена в них однакові. Ні, звичайно, цей клас створював левову частку матеріальних багатств держави, серед робітників, незважаючи на соціальний статус, було і є чимало просто нормальних порядних людей, які терпляче несли свій хрест, працювали на заводах і фабриках, дбали про сім‘ї та дітей і претендували на роль щасливих людей, а не щось соціально значуще.
Але серед робітників завжди були ті, кого партійні чинуші від ідеології вибирали для підтвердження своїх постулатів і для демонстрації перед усім світом того, що СРСР – це країна трударя-переможця. Такі вже мало працювали за фахом, зате їздили на партійні з‘їзди, сиділи плактно-офіційними вивісками в різних президіях, в офіційних делегаціях за кордоном уособлювали рівність можливостей по-радянськи, серед них вербували стукачів і стахановців тощо. Такі горе-робітники скрізь переконували, що "без них і сонце не вставало б", але самі вже жили на представницькі витрати КПРС. В душі їм було глибоко наплювати на "світле майбутнє комунізму", бо жили вони сьогоденням, добре проплаченим пільгами. І таких починали виховувати, вчити хитрувати й виголошувати правильні промови, коли треба, ще в ПТУ. І вони підростали і хитрували все своє подальше життя.
Це була така собі своєрідна соціально-політична азефовщина, коли хтось числився одним, але функції виконував подвійні, а то й потрійні. Відомий есер Евно Азеф, як відомо, теж брав участь у майже тридцяти терактах своєї партії проти царизму, але одночасно здавав бойовиків жандармам…
Нинішня українська влада – плоть від плоті радянсько-комуністична, і тому їй теж потрібні такі азефи зі свідомістю петеушника в ролі "гласу народу, який підтримує свого законно обраного президента". Тож 19 грудня на альтернативний мітинг і зібрали на Банковій кілька сотень петеушників, які голосували за громадський комітет захисту Конституції і закликали Леоніда Кучму "навести конституційний порядок". Багато з них, висловлюючись їхньою мовою, хотіли б "здриснути" із заходу і "пошлятися Києвом", але за участь в акції давали по десять гривень, наливали безплатно каву і роздавали пиріжки. Це була "шара", і хрін з тим, що за неї змусили їх тримати плакати незрозумілого змісту чи ставити десь якісь автографи підтримки.
Але ще страшніші були ті "петеушники" в дорогих костюмах, хто від імені обдурених бідолаг виголошував промови і заклики. І якщо представникам президентської адміністрації чи чиновницького апарату так годиться за штатним розкладом, то зовсім вже непристойною була участь у цій акції людей, які привселюдно називали себе "демократами". Одним з них виявився засновник "Руху-3" Богдан Бойко. Ви б чули, що говорив цей, м‘яко кажучи, достойник! І про те, що акція "Україна – без Кучми!" вигадана й спланована реваншистськими силами, "які зазнали поразки на президентських виборах, а тепер знову загрожують українській державності", плануючи вже влітку наступного року увійти до слов‘янського союзу Росії та Білорусі. І про те, що Олександром Морозом і особливо Віктором Шишкіним та Сергієм Головатим рухають не патріотичні міркування, а "особиста помста і злоба" на Кучму за те, що звільнив їх з посад генпрокурора та міністра юстиції. І про те, що "комуністи ніколи не були друзями демократії". Договорився пан-товариш Бойко до того, що "президент не мав плану, щоб створити таке позорище на весь світ".
А говорилося це тоді, коли на майдані Незалежності чи не вперше в історії нової України проти президента Кучми виступали ліві і праві, центристи і радикали, які зрозуміли, що влада використовує їх у своїх інтересах, нацьковуючи один на одного. Недаремно ж закликав лідер партії "Собор" Анатолій Матвієнко згорнути партійні стяги та гасла і разом звільнити Україну від цієї влади, а вже потім розібратися між собою. Його не послухали, прийшли кожний зі своїм прапором. Але до парламенту все-таки пішли разом. І без Бойка, який так пишався, що є засновником Руху ще з 1989 року. Але ж і Азеф, товаришу Бойко, був членом ЦК партії есерів. Тож, товаришу, витурений Кучмою з крісла тернопільського губернатора, ви, мабуть, не дуже переживайте з приводу чиєїсь "помсти та злоби". За такі "правильні слова" дадуть вам якесь крісельце тепленьке, скоро дадуть. Став же якийсь Лері Вінн народним артистом України за пісню "Голосуй по уму, голосуй за Кучму", навіть не дочекавшись результатів другого туру. І вам, красномовний наш, обломиться якась дещиця…
От тільки, здається, не треба при цьому згадувати Рух, адже ще невідомо, чому сталася автокатастрофа з Вячеславом Чорноволом. І ви клялися йому у вірності, він підсадив вас у губернаторське крісло, а ви його потім "кинули". Як "кинули" сьогодні таких достойників, як Удовенко з Костенком із їхніми Рухами. Тут як не крути, а не по-чоловічому виходить. Навіть Леонід Кравчук, який звик ходити між крапельками, а сьогодні підрядився в апологети режиму, мав пристойніший вигляд, коли закликав всіх не порушувати Конституцію. Леонід Макарович ніби й за Кучму виступив, але ж усім відомо, хто в нас найчастіше порушує Основний Закон, місяцями не підписуючи ухвалені парламентом закони, не формуючи Нацраду з питань телебачення і радіомовлення, дозволяючи "громадянам Болтам" з вулиці Наукової безкарно від імені народу посилювати президентську владу тощо.
Вчора президент таки зустрівся з представниками акції "Україна – без Кучмі!" Його творець зразка 1994 року, політолог Дмитро Видрін, який сьогодні "творить" президента з Медведчука, вже поспішив заявити, що влада пробує владнати конфлікт за "принципом Жилета": спершу загвинтити гайки до кінця, а потім на два оберти відпустити. І акція, мовляв, згасне сама по собі.
Що ж, можливо, так і станеться. А може, й ні. Адже навіть ще один любитель конституційного ладу та Кучми з недільного "Епіцентру", як на мене, дуже схожий на маленького "інформазефчика", чи, точніше, по-українськи, "азефченя", попередив владу (чи за звичкою "стукнув"?), що він багатьох із наметового містечка знає ще з 90-го року як таких, що не відступляться і підуть до кінця. Але як би там не було, але антипрезидентська акція досягла своєї мети. За словами її координатора Юрія Луценка, "на майдані вже створено зону, вільну від Кучми". А отже, хоча вся інша Україна – ще під ним, є надія, що колись буде все навпаки…
…І не такі вже вони страшні ці азефи з душею свідомих петеушників чи петеушники з душею азефа.
А ще точно знаю, що свідомий петеушник – це діагноз і стан душі одночасно. А також – рання жертва так званого класового расизму та ідеологічного задурманення. Бо, як відомо, "становим хребтом радянського суспільства" офіційно проголошувалися робітничий клас і трудове селянство, а "прошарком" між ними – трудова і творча інтелігенція. Ну, а який "хребет" – таке й суспільство. З одного боку партійні чинуші проголошували, що бути робітником – почесно, важливо і відповідально. А з другого – чомусь відправляли своїх єдиноутробних чад до престижних вузів. А робітничий клас поступово перетворювався на соціальну верству невдах: представників трудового селянства, яких батьки за будь-яку ціну випихали з "колгоспного раю" до міст, тих, кому з різних причин не "світив" жодний вуз чи навіть місце за прилавком, просто розумових відморозків, для яких, особисто переконався, Йосип Сталін і Йосип Кобзон були генералісимусами, бо імена в них однакові. Ні, звичайно, цей клас створював левову частку матеріальних багатств держави, серед робітників, незважаючи на соціальний статус, було і є чимало просто нормальних порядних людей, які терпляче несли свій хрест, працювали на заводах і фабриках, дбали про сім‘ї та дітей і претендували на роль щасливих людей, а не щось соціально значуще.
Але серед робітників завжди були ті, кого партійні чинуші від ідеології вибирали для підтвердження своїх постулатів і для демонстрації перед усім світом того, що СРСР – це країна трударя-переможця. Такі вже мало працювали за фахом, зате їздили на партійні з‘їзди, сиділи плактно-офіційними вивісками в різних президіях, в офіційних делегаціях за кордоном уособлювали рівність можливостей по-радянськи, серед них вербували стукачів і стахановців тощо. Такі горе-робітники скрізь переконували, що "без них і сонце не вставало б", але самі вже жили на представницькі витрати КПРС. В душі їм було глибоко наплювати на "світле майбутнє комунізму", бо жили вони сьогоденням, добре проплаченим пільгами. І таких починали виховувати, вчити хитрувати й виголошувати правильні промови, коли треба, ще в ПТУ. І вони підростали і хитрували все своє подальше життя.
Це була така собі своєрідна соціально-політична азефовщина, коли хтось числився одним, але функції виконував подвійні, а то й потрійні. Відомий есер Евно Азеф, як відомо, теж брав участь у майже тридцяти терактах своєї партії проти царизму, але одночасно здавав бойовиків жандармам…
Нинішня українська влада – плоть від плоті радянсько-комуністична, і тому їй теж потрібні такі азефи зі свідомістю петеушника в ролі "гласу народу, який підтримує свого законно обраного президента". Тож 19 грудня на альтернативний мітинг і зібрали на Банковій кілька сотень петеушників, які голосували за громадський комітет захисту Конституції і закликали Леоніда Кучму "навести конституційний порядок". Багато з них, висловлюючись їхньою мовою, хотіли б "здриснути" із заходу і "пошлятися Києвом", але за участь в акції давали по десять гривень, наливали безплатно каву і роздавали пиріжки. Це була "шара", і хрін з тим, що за неї змусили їх тримати плакати незрозумілого змісту чи ставити десь якісь автографи підтримки.
Але ще страшніші були ті "петеушники" в дорогих костюмах, хто від імені обдурених бідолаг виголошував промови і заклики. І якщо представникам президентської адміністрації чи чиновницького апарату так годиться за штатним розкладом, то зовсім вже непристойною була участь у цій акції людей, які привселюдно називали себе "демократами". Одним з них виявився засновник "Руху-3" Богдан Бойко. Ви б чули, що говорив цей, м‘яко кажучи, достойник! І про те, що акція "Україна – без Кучми!" вигадана й спланована реваншистськими силами, "які зазнали поразки на президентських виборах, а тепер знову загрожують українській державності", плануючи вже влітку наступного року увійти до слов‘янського союзу Росії та Білорусі. І про те, що Олександром Морозом і особливо Віктором Шишкіним та Сергієм Головатим рухають не патріотичні міркування, а "особиста помста і злоба" на Кучму за те, що звільнив їх з посад генпрокурора та міністра юстиції. І про те, що "комуністи ніколи не були друзями демократії". Договорився пан-товариш Бойко до того, що "президент не мав плану, щоб створити таке позорище на весь світ".
А говорилося це тоді, коли на майдані Незалежності чи не вперше в історії нової України проти президента Кучми виступали ліві і праві, центристи і радикали, які зрозуміли, що влада використовує їх у своїх інтересах, нацьковуючи один на одного. Недаремно ж закликав лідер партії "Собор" Анатолій Матвієнко згорнути партійні стяги та гасла і разом звільнити Україну від цієї влади, а вже потім розібратися між собою. Його не послухали, прийшли кожний зі своїм прапором. Але до парламенту все-таки пішли разом. І без Бойка, який так пишався, що є засновником Руху ще з 1989 року. Але ж і Азеф, товаришу Бойко, був членом ЦК партії есерів. Тож, товаришу, витурений Кучмою з крісла тернопільського губернатора, ви, мабуть, не дуже переживайте з приводу чиєїсь "помсти та злоби". За такі "правильні слова" дадуть вам якесь крісельце тепленьке, скоро дадуть. Став же якийсь Лері Вінн народним артистом України за пісню "Голосуй по уму, голосуй за Кучму", навіть не дочекавшись результатів другого туру. І вам, красномовний наш, обломиться якась дещиця…
От тільки, здається, не треба при цьому згадувати Рух, адже ще невідомо, чому сталася автокатастрофа з Вячеславом Чорноволом. І ви клялися йому у вірності, він підсадив вас у губернаторське крісло, а ви його потім "кинули". Як "кинули" сьогодні таких достойників, як Удовенко з Костенком із їхніми Рухами. Тут як не крути, а не по-чоловічому виходить. Навіть Леонід Кравчук, який звик ходити між крапельками, а сьогодні підрядився в апологети режиму, мав пристойніший вигляд, коли закликав всіх не порушувати Конституцію. Леонід Макарович ніби й за Кучму виступив, але ж усім відомо, хто в нас найчастіше порушує Основний Закон, місяцями не підписуючи ухвалені парламентом закони, не формуючи Нацраду з питань телебачення і радіомовлення, дозволяючи "громадянам Болтам" з вулиці Наукової безкарно від імені народу посилювати президентську владу тощо.
Вчора президент таки зустрівся з представниками акції "Україна – без Кучмі!" Його творець зразка 1994 року, політолог Дмитро Видрін, який сьогодні "творить" президента з Медведчука, вже поспішив заявити, що влада пробує владнати конфлікт за "принципом Жилета": спершу загвинтити гайки до кінця, а потім на два оберти відпустити. І акція, мовляв, згасне сама по собі.
Що ж, можливо, так і станеться. А може, й ні. Адже навіть ще один любитель конституційного ладу та Кучми з недільного "Епіцентру", як на мене, дуже схожий на маленького "інформазефчика", чи, точніше, по-українськи, "азефченя", попередив владу (чи за звичкою "стукнув"?), що він багатьох із наметового містечка знає ще з 90-го року як таких, що не відступляться і підуть до кінця. Але як би там не було, але антипрезидентська акція досягла своєї мети. За словами її координатора Юрія Луценка, "на майдані вже створено зону, вільну від Кучми". А отже, хоча вся інша Україна – ще під ним, є надія, що колись буде все навпаки…
…І не такі вже вони страшні ці азефи з душею свідомих петеушників чи петеушники з душею азефа.
