Леонід Дан-ілліч Брежучма. Чи Кучмежнєв?
Субота, 23 грудня 2000, 15:40
Слова, винесені у заголовок, - це не пропозиція щодо нового імені українського президента. Це визначення явища, яке дісталося нам у спадок від агітаційно-пропагандистської машини минулого, коли за партійно-ідеологічним етикетом чинуша привселюдно мав дякувати "дара-го-го Леоніда Ільїча" навіть за те, що в нужнику все склалося і вдалося застебнути ширінку.
А, насамперед, мене мають зрозуміти ті "незалежні журналісти", від яких їхні не менш незалежні господарі вимагають сьогодні тулити світлий образ президента Кучми скрізь, де треба й де не треба. І тулять. Мало того, на наших телеканалах, звісно ж, вдвічі незалежних з такими господарями і такими журналістами, вже можна навіть спостерігати щось на зразок "капіталістичного змагання" в гонці за право вважатися "найкучмістським".
До останнього часу беззаперечним лідером в цьому "бізнесі", звичайно, був Перший національний. У швидкості чим частіше прогинати хребет за одиницю часу (будь-яку, хоч цілий день) в змаганні "чєго ізволіте" зі Строжуком, Лапікурою чи Долгановим змагатися важко. Проте, як з'ясувалося, цілком можливо. Лідера сьогодні настирно і потужно підпирають "Інтер" та ICTV.
Хочете приклад? Будь ласка. По країні гуляє "кучмагейт", і, звичайно, треба було б показувати, як президент на це реагує і що при цьому говорить. Однак що він може сказати, окрім "у когось щось поїхало"? Нічого, і в цьому плані пропагандистів варто було б пожаліти - воно й справді важко ліпити привабливий авторитаризм, коли немає авторитетів.
Однак образ вождя показувати треба, щоб народ знав, що "лєнін всєгда с тобой", і тому вигадують. Кучма у нас і заводи відкриває. І корів якщо не доїть, то надихає на цю благородну і потрібну працю доярок. І лікарні відвідує, і там, звісно, після цього назавжди зникають проблеми з медикаментами і зарплатою. І про комп'ютери для сільських шкіл дбає. Одне слово, спец широкого профілю, як і належить лідеру європейської держави. Адже, як ви розумієте, там їхні Шираки, Блери, Клінтони з Шрьодерами теж тільки цим і займаються.
Тож дивлюся я якось "Інтер". Показують: у Дніпропетровську відкривають Південний міст, який нарешті з'єднав два спальні райони. Все чудово, смужку розрізали, вантажівки демонстративно поїхали, люди всіх за все дякують. А в кінці сюжету крупним планом – величезний плакат "Дякуємо президенту Леоніду Кучмі за новий міст!" І довго тримають, щоб усі зрозуміли і усвідомили, хто "у курсі дєла" щодо цього мосту, хто опори забивав, хто мостові фаланги монтував, на чиї, зрештою, гроші все це збудовано – куди ж ми без дорогого Леоніда Дан-Ілліча поїдемо… Так і захотілося продекламувати, здавалося б, уже забуте:
Прошла весна, настало лето - Спасибо партии за это!
Звичайно, чиновницьку "кучмофілію" зрозуміти можна. Причина її "урочистої ходи" дуже нагадує причину поширення, наприклад, СНІДу – дуже кортить. Хочеться грошей, вищих посад, якусь медальку до свята – такий собі дріб'язок, який дає впевненість у завтрашньому дні, та й дружина менше "пиляє".
Все ясно і з журналістами, операторами, відеоінженерами, режисерами, які це знімали, монтували, пускали в ефір. Вони або хотіли показати, як воно насправді там було, або їм наказали "висвітлити правильно", або вони – самі по собі підлабузники, які хочуть засвітитися перед редакторами і господарями.
Правда, з "Інтером" все простіше. Наведу такий вже досить старий приклад: як відомо, господар "Інтера" – "головний по свободі слова" в парламенті Олександр Зінченко. Він мав би забезпечувати цю свободу слова хоча б із міркувань простого інстинкту самозбереження. Чуючи хоч інколи правду про становище в країні, влада могла б хоча б щось десь підправити і врятувати власні сідниці.
Однак коли Київський інститут масової інформації (ІМІ) запропонував організувати в стінах парламенту виставку карикатур "Преса і влада", то попередник Зінченка на посту голови комітету лівий і, за їхньою термінологією, звісно ж, "не демократ" лівий Іван Чиж погодився, навіть на листі-проханні про дозвіл поставив відповідну резолюцію. Але "груднева оксамитова революція" Чижа "вимила" з крісла, занесла туди Зінченка, і той у проведенні виставки відмовив. Бо побачив там вже всім відому карикатуру на Кучму, який зображений таким собі клоуном, що грається з кішечками-газетами: то приголубить, то хвоста притисне. Тоді ще справи Гонгадзе не було, не було й зображено на малюнку, як журналістів пропонують продавати чеченцям, але Зінченко все одно відмовив, бо, кажуть, образився і заявив, що все має розглянути комітет. А комітет, мабуть, "забув"…
Потім були довгі переговори, написання нових листів-клопотань, навіть обіцянки організувати виставку восени. Як бачимо, минули літо, осінь, третє тисячоліття вже на порозі, а із "свободолюбивого" парламентського комітету навіть офіційної відповіді, як годиться за нашими законами, до ІМІ не надійшло. А ІМІ не може вилучити цю карикатуру, бо вона – лауреат конкурсу, а виставку складено з малюнків-лауреатів. І коли б викинули цей малюнок, то це було б, щонайменше, елементарно нечесно в ставлені до автора, якому обіцяли участь у виставці. Тож депутати і не побачили, як карикатуристи дивляться на відносини між владою і пресою. А як би побачили, то, може, й не було б справи Гонгадзе. Хоча, звичайно, смішно і наївно про це сьогодні говорити.
Зате очевидне інше: якщо з вільними журналістами – "ланцюговими псами демократії" є проблеми, то зі "злими Шариками чи Бобіками авторитаризму" – все в порядку. Ну і вже зовсім за аналогією: який господар Шарика – така й будка в останнього, і який господар – такий і канал. З технічним начинням і людським ресурсом, що б там на писали окремі представники цього "ресурсу"…
Але розповіді розповідями, але таке явище в інформаційній політиці, як "Леонід Дан-Ілліч Брежучма-Кучмежнєв", має набагато більші негативні наслідки для країни та суспільства.
По-перше, зрозуміло, що пропагандисти "улюбленого образу", показуючи його, хочуть довести людям, що президент все знає і все бачить, тримає, так би мовити, руку на пульсі. Президент, який визирає з-за кожного куща, - це майже як у Оруелла у "Тваринному дворі": "Старший Брат усе бачить", а отже, від покарання за неподобства чи відхід від генеральної лінії не втекти. Це, з одного боку, на думку розробників ідеї, має дисциплінувати і народ, і чиновництво на місцях. І з другого – це має робити керівника "своїм хлопцем" і "захисником народних інтересів" для людей: мовляв, бачите, президент все знає, все виправляє, де його підводять погані підлеглі.
Але є ще й третій бік цієї справи. Коли главі держави весь час показувати, що в країні все добре, то він і житиме, як казав поет, під собою не чуючи країни. Недаремно ж розповідають, що Брежнєв під кінець свого правління щиро вірив, що в СРСР все чудово, а народ – у захваті від нього особисто. Та й наш Дан-Ілліч вже завжди перед телекамерами робить "круглі очі" і щиро обурюється то жалюгідною ситуацією в паливно-енергетичному комплексі, то чутками, що чиновники "зобижають" журналістів.
По-друге, политий з усіх боків шоколадом, такий керівник дуже скоро втрачає здатність не тільки до здорової і тверезої оцінки стану в державі, а до більш-менш об'єктивної самооцінки. Недаремно ж кажуть, що коли весь час говорити людині, що вона – свиня, то вона, зрештою, й хрюкне. Так і з Леонідом Даниловичем: йому весь час придворні підлабузники стверджують, що він – "луччє всєх", то він і ображається на критику. А що з Пушкіним він не дуже "дружить", то звідси й усі ці "бля" та "блін" в оцінці, наприклад, роботи Гонгадзе, бурхлива і неприкрито дражлива реакція на "незручні" запитання журналістів (під час прес-конференцій) чи просто людей - під час "зближення з народом".
Хоча, каюсь, про прес-конференції я "загнув" – від них за участю не відфільтрованих, а всіх без винятку журналістів Дан-Ілліча оберігають, як зіницю ока. Не дай Боже, ще запитають щось не те, а він як відповість… Згадайте, як у серпні 1991 року недосвідчена молода журналістка Тетяна Малкіна у Москві запитала путчистів, чи знають вони, що здійснили переворот. До цього запитань про очевидне якось уникали, а коли дівчина поцікавилася, а Янаєв почав щось бурмотіти у відповідь, то всі помітили: і король голий, і руки в нього тремтять.
Тож є пропозиція: навіть якщо станеться якась незапланована "пресуха", пожалійте президента, шановні. Запитуйте тільки про приємне. А що для нього приємне в ту мить, дізнавайтесь у сторожуків з УТ, княжицьких, куликових, кисельових з ICTV. Там виучка тримати ніс за вітром – ще та. Та й вказівки вони відповідні отримують. До того ж, сам грант повідомив, що вже "відчуває серце" і що це - наслідок скандалу під назвою "Кучмагейт". Тож не турбуйте президента, і дай йому, Боже, здоров'я. Бо, по-перше, це милосердно. По-друге, сказав же координатор акції "Україна – без Кучми!" Юрій Луценко, закриваючи наметове містечко на майдані Незалежності, що "Бог – вічний, а Кучма – не надовго". Його б слова - та Богові у вуха...
…Хоча, звичайно, воно не треба журналістів викрадати, то й серце не болітиме…
Читайте інші статті Скачка
Навіщо владі нові Гонгадзе?
Людей підштовхують до громадянської війни
Сучасні "азефи" – петеушники в депутатських костюмах
А, насамперед, мене мають зрозуміти ті "незалежні журналісти", від яких їхні не менш незалежні господарі вимагають сьогодні тулити світлий образ президента Кучми скрізь, де треба й де не треба. І тулять. Мало того, на наших телеканалах, звісно ж, вдвічі незалежних з такими господарями і такими журналістами, вже можна навіть спостерігати щось на зразок "капіталістичного змагання" в гонці за право вважатися "найкучмістським".
До останнього часу беззаперечним лідером в цьому "бізнесі", звичайно, був Перший національний. У швидкості чим частіше прогинати хребет за одиницю часу (будь-яку, хоч цілий день) в змаганні "чєго ізволіте" зі Строжуком, Лапікурою чи Долгановим змагатися важко. Проте, як з'ясувалося, цілком можливо. Лідера сьогодні настирно і потужно підпирають "Інтер" та ICTV.
Хочете приклад? Будь ласка. По країні гуляє "кучмагейт", і, звичайно, треба було б показувати, як президент на це реагує і що при цьому говорить. Однак що він може сказати, окрім "у когось щось поїхало"? Нічого, і в цьому плані пропагандистів варто було б пожаліти - воно й справді важко ліпити привабливий авторитаризм, коли немає авторитетів.
Однак образ вождя показувати треба, щоб народ знав, що "лєнін всєгда с тобой", і тому вигадують. Кучма у нас і заводи відкриває. І корів якщо не доїть, то надихає на цю благородну і потрібну працю доярок. І лікарні відвідує, і там, звісно, після цього назавжди зникають проблеми з медикаментами і зарплатою. І про комп'ютери для сільських шкіл дбає. Одне слово, спец широкого профілю, як і належить лідеру європейської держави. Адже, як ви розумієте, там їхні Шираки, Блери, Клінтони з Шрьодерами теж тільки цим і займаються.
Тож дивлюся я якось "Інтер". Показують: у Дніпропетровську відкривають Південний міст, який нарешті з'єднав два спальні райони. Все чудово, смужку розрізали, вантажівки демонстративно поїхали, люди всіх за все дякують. А в кінці сюжету крупним планом – величезний плакат "Дякуємо президенту Леоніду Кучмі за новий міст!" І довго тримають, щоб усі зрозуміли і усвідомили, хто "у курсі дєла" щодо цього мосту, хто опори забивав, хто мостові фаланги монтував, на чиї, зрештою, гроші все це збудовано – куди ж ми без дорогого Леоніда Дан-Ілліча поїдемо… Так і захотілося продекламувати, здавалося б, уже забуте:
Прошла весна, настало лето - Спасибо партии за это!
Звичайно, чиновницьку "кучмофілію" зрозуміти можна. Причина її "урочистої ходи" дуже нагадує причину поширення, наприклад, СНІДу – дуже кортить. Хочеться грошей, вищих посад, якусь медальку до свята – такий собі дріб'язок, який дає впевненість у завтрашньому дні, та й дружина менше "пиляє".
Все ясно і з журналістами, операторами, відеоінженерами, режисерами, які це знімали, монтували, пускали в ефір. Вони або хотіли показати, як воно насправді там було, або їм наказали "висвітлити правильно", або вони – самі по собі підлабузники, які хочуть засвітитися перед редакторами і господарями.
Правда, з "Інтером" все простіше. Наведу такий вже досить старий приклад: як відомо, господар "Інтера" – "головний по свободі слова" в парламенті Олександр Зінченко. Він мав би забезпечувати цю свободу слова хоча б із міркувань простого інстинкту самозбереження. Чуючи хоч інколи правду про становище в країні, влада могла б хоча б щось десь підправити і врятувати власні сідниці.
Однак коли Київський інститут масової інформації (ІМІ) запропонував організувати в стінах парламенту виставку карикатур "Преса і влада", то попередник Зінченка на посту голови комітету лівий і, за їхньою термінологією, звісно ж, "не демократ" лівий Іван Чиж погодився, навіть на листі-проханні про дозвіл поставив відповідну резолюцію. Але "груднева оксамитова революція" Чижа "вимила" з крісла, занесла туди Зінченка, і той у проведенні виставки відмовив. Бо побачив там вже всім відому карикатуру на Кучму, який зображений таким собі клоуном, що грається з кішечками-газетами: то приголубить, то хвоста притисне. Тоді ще справи Гонгадзе не було, не було й зображено на малюнку, як журналістів пропонують продавати чеченцям, але Зінченко все одно відмовив, бо, кажуть, образився і заявив, що все має розглянути комітет. А комітет, мабуть, "забув"…
Потім були довгі переговори, написання нових листів-клопотань, навіть обіцянки організувати виставку восени. Як бачимо, минули літо, осінь, третє тисячоліття вже на порозі, а із "свободолюбивого" парламентського комітету навіть офіційної відповіді, як годиться за нашими законами, до ІМІ не надійшло. А ІМІ не може вилучити цю карикатуру, бо вона – лауреат конкурсу, а виставку складено з малюнків-лауреатів. І коли б викинули цей малюнок, то це було б, щонайменше, елементарно нечесно в ставлені до автора, якому обіцяли участь у виставці. Тож депутати і не побачили, як карикатуристи дивляться на відносини між владою і пресою. А як би побачили, то, може, й не було б справи Гонгадзе. Хоча, звичайно, смішно і наївно про це сьогодні говорити.
Зате очевидне інше: якщо з вільними журналістами – "ланцюговими псами демократії" є проблеми, то зі "злими Шариками чи Бобіками авторитаризму" – все в порядку. Ну і вже зовсім за аналогією: який господар Шарика – така й будка в останнього, і який господар – такий і канал. З технічним начинням і людським ресурсом, що б там на писали окремі представники цього "ресурсу"…
Але розповіді розповідями, але таке явище в інформаційній політиці, як "Леонід Дан-Ілліч Брежучма-Кучмежнєв", має набагато більші негативні наслідки для країни та суспільства.
По-перше, зрозуміло, що пропагандисти "улюбленого образу", показуючи його, хочуть довести людям, що президент все знає і все бачить, тримає, так би мовити, руку на пульсі. Президент, який визирає з-за кожного куща, - це майже як у Оруелла у "Тваринному дворі": "Старший Брат усе бачить", а отже, від покарання за неподобства чи відхід від генеральної лінії не втекти. Це, з одного боку, на думку розробників ідеї, має дисциплінувати і народ, і чиновництво на місцях. І з другого – це має робити керівника "своїм хлопцем" і "захисником народних інтересів" для людей: мовляв, бачите, президент все знає, все виправляє, де його підводять погані підлеглі.
Але є ще й третій бік цієї справи. Коли главі держави весь час показувати, що в країні все добре, то він і житиме, як казав поет, під собою не чуючи країни. Недаремно ж розповідають, що Брежнєв під кінець свого правління щиро вірив, що в СРСР все чудово, а народ – у захваті від нього особисто. Та й наш Дан-Ілліч вже завжди перед телекамерами робить "круглі очі" і щиро обурюється то жалюгідною ситуацією в паливно-енергетичному комплексі, то чутками, що чиновники "зобижають" журналістів.
По-друге, политий з усіх боків шоколадом, такий керівник дуже скоро втрачає здатність не тільки до здорової і тверезої оцінки стану в державі, а до більш-менш об'єктивної самооцінки. Недаремно ж кажуть, що коли весь час говорити людині, що вона – свиня, то вона, зрештою, й хрюкне. Так і з Леонідом Даниловичем: йому весь час придворні підлабузники стверджують, що він – "луччє всєх", то він і ображається на критику. А що з Пушкіним він не дуже "дружить", то звідси й усі ці "бля" та "блін" в оцінці, наприклад, роботи Гонгадзе, бурхлива і неприкрито дражлива реакція на "незручні" запитання журналістів (під час прес-конференцій) чи просто людей - під час "зближення з народом".
Хоча, каюсь, про прес-конференції я "загнув" – від них за участю не відфільтрованих, а всіх без винятку журналістів Дан-Ілліча оберігають, як зіницю ока. Не дай Боже, ще запитають щось не те, а він як відповість… Згадайте, як у серпні 1991 року недосвідчена молода журналістка Тетяна Малкіна у Москві запитала путчистів, чи знають вони, що здійснили переворот. До цього запитань про очевидне якось уникали, а коли дівчина поцікавилася, а Янаєв почав щось бурмотіти у відповідь, то всі помітили: і король голий, і руки в нього тремтять.
Тож є пропозиція: навіть якщо станеться якась незапланована "пресуха", пожалійте президента, шановні. Запитуйте тільки про приємне. А що для нього приємне в ту мить, дізнавайтесь у сторожуків з УТ, княжицьких, куликових, кисельових з ICTV. Там виучка тримати ніс за вітром – ще та. Та й вказівки вони відповідні отримують. До того ж, сам грант повідомив, що вже "відчуває серце" і що це - наслідок скандалу під назвою "Кучмагейт". Тож не турбуйте президента, і дай йому, Боже, здоров'я. Бо, по-перше, це милосердно. По-друге, сказав же координатор акції "Україна – без Кучми!" Юрій Луценко, закриваючи наметове містечко на майдані Незалежності, що "Бог – вічний, а Кучма – не надовго". Його б слова - та Богові у вуха...
…Хоча, звичайно, воно не треба журналістів викрадати, то й серце не болітиме…
Читайте інші статті Скачка
Навіщо владі нові Гонгадзе?
Людей підштовхують до громадянської війни
Сучасні "азефи" – петеушники в депутатських костюмах
