Політологи про нинішню кризу

Володимир Полохало: Ця псевдонаучна дискусія про те, чи є криза в Україні, насправді свідчить про саму кризу. І почалася криза ще до справи Гонгадзе.

Утворення парламентської більшості порушило певну ієрархію і визначило інші рольові призначення тих, хто був політичним фаворитом. Сама парламентська і політична криза, яку Медведчук назвав "оксамитовою революцією", поглибила той латентний конфлікт, який існував завжди в Україні.

Друге, ми бачимо сьогодні серйозні розходження в базових цінностях основних політичних акторів України. Йдеться про шляхи та стратегію реформування, бачення яких у Ющенка зовсім інше, ніж скажімо, у Суркіса, Волкова, Медведчука, чи тих, кого ми називаємо сьогодні фінансово-політичними угрупуваннями чи псевдо-партійними утвореннями.

Нарешті, можна сказати, що в Україні є і третій суттєвий чинник, це показали акції протесту, які продемонстрували соціальну ідентифікацію громадян, які сьогодні починають себе відчувати певною соціальною спільнотою, інтереси яких не збігаються з інтересами політичного режиму. Спроба, на мій погляд, Романа Безсмертного чи інших політиків нав’язати думку, що за всіма цими конфліктами стоять зовнішні сили, вона в цьому контексті не витримує жодної критики. Але разом з тим, Президент апелює до російських еліт, до російських мас-медіа, намагаючись знайти додаткові ресурси, для розв’язання цього конфлікту на рівні політичної кризи.

Зараз ми бачимо таку стадію кризи, яка була спровокована або посилена справою Гонгадзе. Це не є політичний скандал, як сьогодні намагаються говорити, це є публічне виявлення глибинних суперечностей, про які я говорив.

Але в Україні конфлікти, як правило, мають характер кризи з нульовою сумою, де позиції сторін прямо протилежні, а тому перемога одних - це поразка інших. В Україні діє правило таке в політиці – переможець отримає все, тобто йдеться про повну капітуляцію свого опонента. Президент сам формує сьогодні такий стандарт, такий підхід до вирішення конфлікту. Такий характер конфлікту властивий Україні і тим країнам, де не існує демократичних стандартів розв’язання конфліктів, переговорів і інших способів.

І цей конфлікт, чи криза не є короткотерміновою, її можна розв’язати відставкою міністрів, вона є довготривалою. Є універсальні способи вийти з цієї ситуації, але український політикум, цей політичний режим навряд чи зможе їх реалізувати. Наприклад, вивести всі тіньові і латентні суперечності у відкриту форму. Ми це не можемо зробити хоч би тому, що в Україні політика є тіньовою, як і тіньова економіка, і тіньове суспільство.

Але оскільки в Україні немає громадянського суспільства, то якогось справді соціального потрясіння в Україні не буде, тобто конфлікти залишаються внутрішньо-елітною справою по суті, поза самими громадянами.

І справа не йде про намір еліти демократично очиститися. Постановка президентом питання про це, що Гонгадзе начебто невідомий – демонструє, що для президента окрема людина не є цінністю.

Сергій Макєєв: Напевно у всіх у нас є відчуття, що ми напередодні якихсь змін. Здається, що ось та температура, яка піднялася протягом всього грудня місяця повинна призвести до якихось змін, і було б зовсім і по-громадянські і по-політичному прикро, якби нічого не трапилося.

Це не тільки криза влади, як такої, може навіть скоріше криза стосунків громадян та політично активних громадян, в першу чергу, криза їх ставлення до влади. У мене складається переконання, що протягом останніх декількох років склалися такі особливості цієї влади, проти яких частина суспільства виступала і інтелектуально і фізично, і може іншими засобами. Саме ці риси не влаштовують громадян.

По-перше, на мій погляд, влада сьогодні в Україні структурована так, що її частини не доповнюють одна одну, а знаходяться в стані політичних ревнощів один до одного, а значить і намагаються не стільки взаємо доповнити свої зусилля, а встановити, якщо не контроль, то якісь обмеження діяльності інших частин цієї влади. Відбулася якась фатальна для громадян дезинтеграція виконавчої влади, і важко сьогодні точно порахувати скільки сьогодні органів, гілок чи гілочок виконавчої влади у нас набралося.

Зрозуміло, що це силові міністри, які напряму підпорядковані президенту, зрозуміло, що це губернатори, які також напряму підпорядковані президенту, Дуже цікаве те явище, коли органи державної влади поступово проростають в гілочки, вибиваючи собі окремий рядок в бюджеті, що автоматично призводить до фінансової незалежності, і до своєї поведінки в якості самостійного суб’єкта політики, я маю на увазі перш за все Державну податкову адміністрацію. Але процес пішов далі. Ми вже в Міністерстві освіти і науки маємо два міносвіти, адже Київський Національний Університет має окремий рядок, а це означає, що він не залежить від міністра освіти, а отже він повністю самодостатній політично, фінансово і в рамках визначення внутрішньої політики.

Мені здається, що ось ця фатальна дезинтеграція стає деякою перешкодою на шляху реформ. Ми пам’ятаємо чим завершилася спроба бюджетного реформування. Податкова відстояла свій рядок в бюджеті, хоча були очевидні спроби позбавити її цієї політичної привілеї.

І звичайно, якщо мати на увазі громадян, то такий устрій нашої політичної структури призводить до того, що вона втрачає певну чуттєвість до потреб громадян, і вона фактично утверджується поза цього контролю.

Справа Георгія Гонгадзе стала тією краплею, коли журналісти спробували відшукати механізми тиску на структури влади, це почалося з парламенту, і як довго Служба безпеки і міністерство внутрішніх справ тягнуло з цим, втративши повністю чуттєвість до того, що хвилювало громадськість.

Я думаю, що питання політичного конфлікту, який вже два місяці хвилює нас, журналістів, і експертів полягає в тому, чи є у нас, чи збереглася та можливість, щоб наш монолог з владою був не монологом, коли ми звертаємося з проханнями, а діалогом, коли наші, по-перше, потреби чітко формулюються, а по-друге, існують механізми, які доводять наші потреби до тих, до кого вони звернуті. В цьому сьогодні є криза, як влади так і нашого ставлення до неї, і в цьому полягає суть змін, яких ми чекаємо.

Олександр Дергачов: Звичайно справа не тільки в тій новій ситуації, яка склалася після заяви Мороза, справа в довготермінових тенденціях, певних внутрішніх і глибоко обгрунтованих об’єктивними обставинами процесах. Я пропоную вам подивитися на те, в який спосіб діяли найбільш дієздатні політичні актори та найбільш важливі гілки влади в останні місяці.

Треба починати з президента, оскільки він в нас має найбільші повноваження, а врешті тільки рік тому ми всі вивчали досить амбіційну інавгураційну промову, новий імпульс реформам. Давайте коротко сформулюємо, що на справді відбувалося.

По-перше, призначивши прем'єром пана Ющенка, президент отримав можливість вперше, значною мірою перекласти на нього відповідальність за економічні справи. Принаймні економічні проблеми стали парафією уряду. Президент зосередився на політичних реформах і почав паралельні реформи розбудови вертикалі влади.

В чому це виявлялося? В нових формах контролю за парламентом, в підсиленні структури системи державних адміністрацій, концентрації в дуже вузькому колі нового оточення Президента всього адміністративного ресурсу.

Що сталося з парламентом? Давайте подивимося дуже уважно, що таке наша більшість? Вона дійсно виконує кілька місяців певні корисні функції, швидше ухвалює певні закони, в решті вона у нас правоцентристська. Чи є це нормальна парламентська більшість? Хто там є провідними силами, яке їх походження, хто ними керує? І в решті який є зв’язок між цими політичними угрупованнями фракціями, групами і відповідними партіями з населенням? Найбільш помітні ролі зараз у тих, хто участі у виборах не брав і не має жодних зобов’язань перед населенням. Це абсолютно вільні з точки зору ідеології, прагматики різного ґатунку, які переслідують дуже конкретні цілі, не пов’язані з загальнонаціональними процесами. Така більшість не є феноменом суто парламентським, її діяльність можливо корисна, але є загрозою взагалі парламентаризму.

Значною мірою діяльність цієї більшості сприяла подальшому зниженню загального рейтингу, рівня популярності парламенту, і зробила можливими ті форми конституційної реформи, які ми бачимо сьогодні - президентський варіант імплементації квітневого референдуму.

Я думаю, що в цій ситуації російський фактор буде грати все більшу роль. В перспективі найбільш вірогідний компроміс між формальними та неформальними переможцями президентської компанії, зміна списку олігархів…

Михайло Погребинський: Парламентська більшість. Ну звичайно у нас не така парламентська більшість, як в нормальних країнах, ми ж не обирали наших депутатів, так як обирають десятки років. Вони збираються в парламенті, утворюють політичну групу , яка потім працює, як парламентська більшість.

Але наша парламентська більшість це – прецедентно створений новий інститут, причому інститут достатньо розвинений. Аналіз того досвіду, які мають інші країни, говорить, що інколи інститут нав’язує реальне життя, ті правила гри, які потім будуть усталеними і будуть нормою. Саме тому, я по-іншому ставлюся до референдуму, до питання референдуму про розпуск Верховної ради, якщо вона не створює більшості.

Це революційний крок, і було б надзвичайно корисно для України, якщо б ця норма була імплементована через створення законодавчого поля для створення парламентської більшості.

На початку цього року Україна мала надзвичайно щасливий шанс зробити дуже великий крок у новій структуризації у нормальній цивілізаційній системі. Ющенко був призначений прецедентно, погодилися 11 фракцій груп – призначили уряд. Якби Ющенко, перед тим як зібрати команду, погодився по пріоритетам і кадровим питанням з цією групою фракцій і груп, які його підтримали. Ми мали б абсолютно іншу ситуацію в тому розумінні, що вона цивілізувалася, як нормальна виконавча влада.

Якщо б Ющенко мав підтримку у тих фракцій, адміністрація президента була б позбавлена можливостей серйозного втручання у виконавчі справи і президент дійсно був би гарантом Конституції і не займався справами газу і нафти. Значну долю відповідальності за те, що така можливість не була реалізована несуть основні суб’єкти української політики насамперед уряд.

Всі мабуть зараз з цим погоджуються, що реалізовано певний сценарій і в його центрі з’явилася постать Георгія. Україну за кордоном майже не знають. Знають тільки те, що там Чорнобиль. В Японії мені ще говорили, що знають Бубку. Чому? Ми вже десять років живемо. Мені здається, що насамперед нічого, майже нічого не відбувається. Ми живемо, а світу не цікаво, бо у нас нічого не відбувається.

Те, чому ми зараз стали свідками, - друге народження України для світу. Основний результат вже сьогодні, на мій погляд, є позитивним . Політичний скандал не відбувається в країнах, які не існують, які абсолютно не демократичні. У нас є справжній політичний скандал, його можна називати політичною кризою. І я переконаний, що Україна не буде такою, якою вона була до цього політичного скандалу. Елементи громадянського суспільства просто якісно змінилися, вже змінилися, насамперед, згори. У нас є влада, як не зможе так жити, як вона жила до цього часу.

Позавчора ми почули, що є пропозиція від дуже християнських і дуже демократів розпустити парламент. Абсолютно очевидно, що ця пропозиція подана для того, щоб задати рівень переговорів, підготувати ґрунт для компенсації конфлікту.

Можна знімати пропозиції про відставку президента, і я не буду здивований, якщо не сьогодні-завтра з’явиться пропозиція про відставку уряду. Це також буде тактичним ходом для того, щоб мати аргумент для компенсації ситуації, але я абсолютно переконаний, що суспільство і влада, в тому числі і ті, хто належить до опозиції, зрозуміли, що максимальних цілей вони не досягнуть.

Що це означає? Влада не може зберегти всі ті позиції, що вона мала до сьогодні, у тому числі всіх тих осіб, а опозиція не досягне своєї мети зняти Президента Кучму. І тому мені здається, що конфлікти буде сходити потроху на компенсацію його з новими елементами демократичного усвідомлення шляху України.