Георгій Гонгадзе ціною життя захистив українську Конституцію
П'ятниця, 12 січня 2001, 10:28
11 січня суперечки навколо навколо так і не реалізованої відставки Потебенька заступили іншу, значно важливішу подію: Верховна Рада не включила до порядку денного останніх днів шостої сесії жоден з "імплементаційних" законопроектів. Фактично це означає безславний кінець затії під назвою "референдум за народною ініціативою". Легітимних шляхів для внесення "президентських поправок" майже не залишається (можуть звичайно, спробувати змусити депутатів голосувати на останньому сесійному тижні ad hoc, - але за сьогоднішньої ситуації позитивний для Кучми результат виглядає вкрай малоймовірним).
Лишається, звичайно, "силовий" варіант - президент під тиском тисяч мітингуючих, дослухаючись до десятків звернень місцевих рад, які вимагають "втілити волю народу", розпускає Верховну Раду і вводить зміни до Конституції указом. Але, з огляду на неминучу вкрай жорстку реакцію Заходу й на вельми мляві результати організованого запопадливими адміністраціями "дня гніву" 10 січня, коли всім стало ясно, - народ захищати Кучму не піде, а силоміць зігнані докупи люди є ідеальним полем дій для опозиційних агітаторів, - цей варіант також можна відвести до області фантазій.
Збереженням демократичної Конституції Україна, за великим рахунком, може завдячувати одній-єдиній людині - незалежному журналістові Георгієві Гонгадзе, вбитому, очевидно, в ніч з 16 на 17 вересня 2000 року.
Адже одні політики з демократичного табору слухняно проголосували 12 липня за авторитаризм (251 голос було одержано й завдяки фракціям НРУ, УНР, ПРП - і про це теж не повинні забувати). Сил інших вистачило тільки на те, щоб вести затяжні й виснажливі ар‘єгардні бої (домогтися рішення Конституційного Суду, яке не дозволило негайної неправової імплементації, апелювати до європейській спільноти). Проте збудити самих українців, вивести їх на площі зміг тільки Георгій - своєю смертю.
Сили в цьому змаганні були надто нерівні. З одного боку - президент, наділений майже необмеженою владою, армія слухняних чиновників, готові виконати будь-які накази силовики. З другого боку - незалежний журналіст, який навіть не мав власного даху над головою. Який спирався лишень на одне - загострене відчуття Правди.
І цей журналіст - переміг.
Майбутній Президент України мав би всі підстави відзначити Георгія посмертно найвищою з державних відзнак. Ось тільки сам Георгій надто незатишно почувався б серед "героїв України", які послужливо підписали колись ганебний "лист 27-ми". Тому він напевно сказав би цьому Президентові щось на кшталт: "знаєш, старичок, краще не треба".
І все ж я маю надію на те, що майбутній мер Києва назве колись вулицю Банкову вулицею Георгія Гонгадзе - щоб кожен майбутній президент пам‘ятав: сила, за великим рахунком, нічого не варта проти Правди. Георгій, який заплатив найвищою ціною за те, щоб Україна зберегла своє обличчя в світі, свій шанс на європейське майбутнє, гідний такого увічнення.
І насамкінець. Я не знаю, в чому винен персонально Кучма, а в чому свого "патрона" підставило оточення, готове на все, аби лиш половити рибку в каламутній воді. Та й мені, як простому громадянинові, за великим рахунком нецікаво знати, яка міра бруду лежить на кожному з поки що хазяїв на поки що вулиці Банковій.
Я знаю тільки одне. Президент, який змушує своїх громадян платити таку немилосердно високу, страшну ціну за захист Конституції (на якій сам він колись присягав!), безумовно повинен піти. І чим швидше, тим краще.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник,
член Президії УНП "СОБОР"
Лишається, звичайно, "силовий" варіант - президент під тиском тисяч мітингуючих, дослухаючись до десятків звернень місцевих рад, які вимагають "втілити волю народу", розпускає Верховну Раду і вводить зміни до Конституції указом. Але, з огляду на неминучу вкрай жорстку реакцію Заходу й на вельми мляві результати організованого запопадливими адміністраціями "дня гніву" 10 січня, коли всім стало ясно, - народ захищати Кучму не піде, а силоміць зігнані докупи люди є ідеальним полем дій для опозиційних агітаторів, - цей варіант також можна відвести до області фантазій.
Збереженням демократичної Конституції Україна, за великим рахунком, може завдячувати одній-єдиній людині - незалежному журналістові Георгієві Гонгадзе, вбитому, очевидно, в ніч з 16 на 17 вересня 2000 року.
Адже одні політики з демократичного табору слухняно проголосували 12 липня за авторитаризм (251 голос було одержано й завдяки фракціям НРУ, УНР, ПРП - і про це теж не повинні забувати). Сил інших вистачило тільки на те, щоб вести затяжні й виснажливі ар‘єгардні бої (домогтися рішення Конституційного Суду, яке не дозволило негайної неправової імплементації, апелювати до європейській спільноти). Проте збудити самих українців, вивести їх на площі зміг тільки Георгій - своєю смертю.
Сили в цьому змаганні були надто нерівні. З одного боку - президент, наділений майже необмеженою владою, армія слухняних чиновників, готові виконати будь-які накази силовики. З другого боку - незалежний журналіст, який навіть не мав власного даху над головою. Який спирався лишень на одне - загострене відчуття Правди.
І цей журналіст - переміг.
Майбутній Президент України мав би всі підстави відзначити Георгія посмертно найвищою з державних відзнак. Ось тільки сам Георгій надто незатишно почувався б серед "героїв України", які послужливо підписали колись ганебний "лист 27-ми". Тому він напевно сказав би цьому Президентові щось на кшталт: "знаєш, старичок, краще не треба".
І все ж я маю надію на те, що майбутній мер Києва назве колись вулицю Банкову вулицею Георгія Гонгадзе - щоб кожен майбутній президент пам‘ятав: сила, за великим рахунком, нічого не варта проти Правди. Георгій, який заплатив найвищою ціною за те, щоб Україна зберегла своє обличчя в світі, свій шанс на європейське майбутнє, гідний такого увічнення.
І насамкінець. Я не знаю, в чому винен персонально Кучма, а в чому свого "патрона" підставило оточення, готове на все, аби лиш половити рибку в каламутній воді. Та й мені, як простому громадянинові, за великим рахунком нецікаво знати, яка міра бруду лежить на кожному з поки що хазяїв на поки що вулиці Банковій.
Я знаю тільки одне. Президент, який змушує своїх громадян платити таку немилосердно високу, страшну ціну за захист Конституції (на якій сам він колись присягав!), безумовно повинен піти. І чим швидше, тим краще.
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник,
член Президії УНП "СОБОР"
