Бенефіс визнання зі стратегічним приховуванням

Чергові парламентські слухання з проблем свободи слова стали бенефісом не тільки для тих, хто справді потерпає від утисків цього засадничого людського права. Це, насамперед, журналісти, в котре публічно просто облегшили душу, поплакавши про важку долю, і роз'їхалися по домівках.

Заробити додаткові політичні дивіденди на захисті такого "благородного дєла" не погнушалися ті, кому свобода слова, об'єктивність у роботі журналістів потрібні, як зайцю стоп-сигнал, бо вони заважають відвертій та однобокій пропаганді, агітації та зомбуванню населення у потрібному напрямку.

Слова говорили всі дуже правильні й зворушливі. Інколи аж пробирало від страху за подальшу долю таких правдолюбців. Однак, якщо придивитися, всю цю "сміливість" можна пояснити дуже просто.

Серед промовців-"захисників" навряд чи треба брати до уваги чиновників-виконавців. То - люди підневільні, їхня кар'єра від совісті не залежить, бо не совісті від них вимагають, а тупого служіння. Інакше, як висловлюється "гарант" наших свобод Леонід Данилович, всіх, хто проти нас, "давіть і унічтожать". А кому цього хочеться? Проте цього разу "гаранта" спіймали на гарячому – він вирішив просто знечів'я приторгувати журналістом для налагоджування багатовекторних зв'язків із чеченськими терористами, а запопадливі служаки, певно, перестаралися і журналіста знищили, а кінці у воду не сховали. І тепер їм конче потрібно якось гаранта "відмазувати" – йому ж по європах та по світах їздити, руки комусь для привітання простягати. А раптом серед них не тільки німецький "політично коректний та прагматичний" Шредер виявиться, а ще й хтось чесніший, пристойніший, кому хоча б з точки зору елементарної огидливості не байдуже, з ким ручкатися…

Тож і старалися всякі там драчі з абліцовими, просторікуючи про "російську медійну навалу". Що з них візьмеш? Вони - патріоти і Україну люблять. Але, мабуть, дивною любов'ю. Їхній країні ніхто не загрожує, окрім власного малограмотного президента із замашками та лексиконом дрібного боягузливого бандюка з-під базарного кіоску, але про це говорити не можна. То й вигадали вони всякі там "іноземні загрози світлому іміджу України" і з ними й борються. Ви ж знаєте, мабуть, чим займається будь-який цуцик, коли йому робити нічого… А підтверджує цю глибоку думку хоча б те, що такі важливі для держави слухання не транслювалися на жодному державному чи недержавному радіо- чи телеканалі. І гроші на це були, і бажання депутатів, але слухання не для народу були призначені. Ними треба було замилити очі делегації Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), яка знову розглядатиме "українське питання" зі свободою слова. А від народу їх сховали, так, на всяк випадок, щоб він раптом не дізнався, як його дурять.

Проте й це не головне. Йдеться про тих, хто справді говорив про жахливі речі. Про відновлену політичну цензуру. Про закриття газет під тиском влади всіх рівнів, яка хоче змінити політичний курс ЗМІ. Про те, що журналісти бояться переслідування за свою профдіяльність. Про те, що найстрашніше писати про президента, його оточення та про кримінальні клани (так, нібито це не одне й те саме). Але як говорили?

Чи не найбільше й найвідвертіше в цьому плані постарався голова "свободословолюбивого" парламентського комітету Олександр Зінченко, який не просто виступив у парламенті, а ще коментував вікопомність сказаного п'ять разів у прямому ефірі на різних телеканалах.

Однак саме в коментарі на каналі СТБ О. Зінченко відверто, мабуть, від утоми, зізнався, чому він так відверто й сміливо виступив на слуханнях. По-перше, він просто і без всякого словоблудства зізнався, що просто зачитав доповідь про свободу слова, підготовлену комітетом. Потім він, правда, виправився: мовляв, це й мої переконання, мені не соромно за сказане і таке інше, але суті справи це не змінило.

По-друге, пан Зінченко заявив, що не треба дуже вже драматизувати ситуацію зі свободою слова, бо в Україні таки існує "олігархічний плюралізм". Це, за паном Зінченком, коли немає єдиної комуністичної цензури, зате всі ЗМІ належать олігархам, які й встановлюють свою цензуру і свої правила щодо того, як і що писати журналістам. Мовляв, якщо не можна щось об'єктивно вичитати в одному ЗМІ, то можна купити їх п'ять, прочитати всі і вже тоді й відтворити картину. За словами Зінченка, це такий собі "етапний момент" у житті українських ЗМІ, який відповідає загальному рівню розвитку держави, і етап добрий.

Цим словам справді важко заперечити. Але О. Зінченко був би ще правдивішим, якби визнав ще, принаймні, три важливі моменти. Насамперед те, що в такій ситуації свобода слова взагалі неможлива, як середовище життя і праці журналістів, як загальна атмосфера. Вона просто нікому не потрібна, бо ЗМІ виконують роль не об'єктивних інформаторів суспільства, а є, як у Леніна, колективними організаторами і пропагандистами. Вони втілюють у життя тільки те, за що їм платить господар, захищають тільки його інтереси, висвітлюють події за принципом "у чужому оці порошинку бачити, а в своєму - і поліняки не помічати". Саме такі ЗМІ найчастіше стають полем війни компроматів, чорного пі-ару, відвертої брехні, перекручень тощо.

Другий момент полягає в тому, що ЗМІ-пропагандисти, які живуть за гроші олігархів, партій чи органів влади, вже не можуть жити інакше. Їм не потрібно боротися за читача та рекламодавця цікавими публікаціями чи радіо- телепрограмами, не треба ні з ким конкурувати. Вони – чиясь продукція, але не самостійний товар. Такі ЗМІ живуть доти, доки господар платить гроші, і вмирають, коли калитка порожніє або у господаря відпадає потреба в своєму рупорі. Такі ЗМІ вбивають не тільки конкурентне середовище, а самі принципи журналістики, бо служать не інформуванню, а міфотворчості та окозамилюванню.

Таким мас-медіа, в принципі, не потрібні й журналісти. Вони чудово обходяться слугами-підлабузниками. І в цьому теж не було б нічого поганого, якби в таких підлабузників не перетворювали молодих журналістів, які починають служити з самого початку і вже з часом не можуть працювати по-іншому. Такі журналісти продають не інформацію, а себе, бо є не суб'єктами, а об'єктами торгу. Причому нерідко дешевими об'єктами. Це російський "варяг" Кисельов коштує дорого, а вітчизняні лапікуро-сторожуки й копійчиною переб'ються. Хоча, звичайно, з другого боку, ніхто нікого не змушує бути холуєм, і всі оці княжицькі, куликови, долганови, лапікури, кулики – це свідомий вибір їх самих…

І, нарешті, третє – пан Зінченко не сказав і не міг сказати, що в Україні неможливий повноцінний навіть олігархічний плюралізм, бо всі олігархи залежні від одного центру впливу і влади – від президента та його оточення. І олігархи українські можуть бути успішними тільки тоді, коли вони вірою і правдою чи хоча б на словах служать єдиному і неповторному гаранту. А служать олігархи, то служать і їхні ЗМІ та козачки-журналісти. Інакше, як уже було сказано вище, - "давіть і унічтожать". І давлять, і знищують.

І це є найбільша неправда пана Зінченка та йому подібних на цих і на всіх інших слуханнях – вони говорили правдиві слова про те, що влада тисне на ЗМІ, що запроваджує цензуру, що знищує журналістів, тощо. Але не сказали, хто є цією владою, її уособленням та серцевиною. І сказати, що це саме Леонід Кучма створив таку систему влади, коли нетерпимість до інакомислення стала нормою життя, у Зінченка язик не повернеться. Бо можуть і канал забрати, і на його політпартнерів наїхати.

Тож і на цьому бенефісі дозволеного вільнолюбства про свободу слова говорили-балакали, а коли дійшли до того, щоб публічно і відкрито визначити найголовнішого винуватця, то сіли й заплакали. А разом з ними і свобода слова в Україні…