Трагічна загибель чергової політичної мрії
Понеділок, 22 січня 2001, 11:51
"Гонгадзегейт" приніс Україні таку кількість скандалів, викриттів та розчарувань, що деякі з них навіть залишились непомітними на тлі більш гучних подій. Наприклад, більшість журналістів навіть не звернула увагу на те, як з групи "політиків, що подають величезні надії" деякі одіозні особи перейшли до групи "політичних трупів". Розчаровуватись у людях завжди неприємно, але розчаровуватись в українських політиках вже якось звично. До довгого списку тих, хто не виправдав надії під час останніх подій, цілком природно вписався Петро Порошенко. Колишній СДПУ(о)-шник, а потім лідер власної депутатської групи "Солідарність" та партії з подібною назвою. А пам’ятаєте, як все починалося?
Наприкінці минулої зими у парламенті сталася сенсація: залізні ряди СДПУ(о) похитнулись і один з членів цієї фракції утворив таємничу "Солідарність", перетягнувши з собою частину об’єднаних соціал-демократів. Скандал у межах парламенту стався величезний. Суркіс-Медведчук та тодішній "директор парламенту" Олександр Волков не приховували перед журналістами свого розгублення. Журналісти ж, у свою чергу, не приховували задоволення. Відомий у вузьких колах представник бізнес-еліти мав пристойну репутацію і міг протистояти тим, хто очолював більшість. Петра Порошенка ніхто не мав наміру ідеалізувати (у цій країні чесні люди багатими не стають), але більшість журналістської братії одразу виявила величезну симпатії до нового серйозного гравця на політичному полі.
Мабуть ми ніколи не зможемо відмовитися від стереотипу, за яким обов'язково необхідно стати на чийсь бік. І це цілком природно - людина, яка не вірить нікому, виступає проти всіх, має шанс дуже швидко потрапити до психіатричної лікарні. І тому, захищаючи абстрактні ідеали та цінності, ми всі намагаємося стати на бік того, хто хоча б тимчасово, ситуативно стоїть на тих самих позиціях. Петро Порошенко мав усі шанси, як і Віктор Ющенко, стати новою українською надією. Тим більше, що ідеологія його "Солідарності" була обрана дуже вдало – новий центризм. І говорило новонароджене дитя великої політики цілком пристойні речі: "Ми будемо відрізнятись від них (СДПУ(о) та інші - УП) не ідеологією, а діями на підтвердження проголошених позицій".
Однак був один неприємний момент. На білому костюмі Порошенка сидів величезний тарган: зрозуміло, що просто так піти від Суркіса-Медведчука без серйозної підтримки неможливо. Одразу почали говорити, що за утворенням нової політичної структури стоїть сам глава Адміністрації Президента Володимир Литвин, відомий своїми неординарними ходами у політиці. Сам Порошенко до сьогоднішнього дня заперечує, що працює за сценаріями АП. Залишимо це на його совісті.
Політичне життя у країні вибухало все новими скандалами та сенсаціями (референдуми, розборки у Конституційному Суді, планомірне придушення опозиції), а Порошенко все ніяк не проявляв себе у якості дійсно нового і серйозного політика. І тільки влітку, за сценарієм АП (принаймні так говорять) була створена нова партія, а восени наш герой об"'єднав під собою п'ять партій, утворивши політичну силу з жахливою назвою Партія Регіонального Відродження "Трудова Солідарність України". Про те, що ця штучна структура, яка механічно об’єднала на невизначених умовах Партію Пенсіонерів, "За Красиву Україну" та інші "політичні трупи" не матиме майбутнього, писали багато. Але майже непоміченим залишилося те, що Петро Порошенко поступово перетворився з "нового українського Робіна Гуда" на чергового олігарха та члена нового впливового угруповання під кодовою назвою "Литвин-Азаров-Порошенко".
Розмови про зняття Ющенка з посади прем’єра ведуться з першого дня його призначення. Змінюються тільки кандидатури тих, кому пророкують це крісло. Протягом усієї осені одним з найбільш ймовірних кандидатів на посаду "ще не вбитого ведмедя" вважався Петро Порошенко. Існувала версія, що пан Литвин захоче сам стати прем’єром або ж посадить на це місце пана Азарова, але ймовірно, що цей "сірий кардинал" не має наміру ставати публічним політиком. Принаймні до президентських виборів, на які він, як подейкували, покладав чималі надії про власну велику кар’єру (після "тейпгейту" годі й говорити про наполеонівські плани "українського Мазаріні"). Повністю керований Порошенко у такій ситуації – зручна фігура. Сам герой у публічних виступах та замовних статтях все ще намагається виглядати пристойно і кредит довіри до нього, хоч як дивно, на той час залишався невичерпаним.
Справа Гонгадзе та оприлюднення "плівок Мороза" стали "тестом на вошивість" для багатьох політиків. Порошенко один з тих, хто перевірку не пройшов. Більше того, на прикладі Петра Олексійовича можна дослідити, що українська політика, тим більше в критичних ситуаціях, це не дипломатія і, виходячи на певний рівень публічності, треба відповідати за свої слова і мати визначену позицію. Порошенко не став на бік опозиції, але і не захистив президента та його команду так пристрасно, як це годиться для політиків-прислужників АП. Можливо, він хотів виглядати об’єктивним? А здавався просто наляканим і продемонстрував своїм колишнім (вже) прихильникам чого він вартий і продемонстрував (сам того не бажаючи) президенту, що на нього не можна покластися.
З перших днів зникнення Гонгадзе Порошенко зайняв позицію вичікування. (Хоча саме він був одним з останніх політиків з ким багато спілкувався Георгій і на кого покладав надії, віривши в те, що в Україні ще є люди, які можуть змінити щось на краще.) А вже після оприлюднення "плівок Мороза" лідер "Солідарності" став заручником власного PR-у і намагання бути "чистим". Його депутатська група являє собою дивне утворення, яке об'єднує відверто опозиційного Юрія Кармазіна, трохи опозиційного Михайла Сироту і провладного, "проазаровського" Віктора Короля. Депутати "Солідарності" завжди мали повну свободу у голосуванні: Сироті навіть дозволили влітку не голосувати за імплементацію і Порошенку за це нічого не було. Але, коли з’явилися плівки, ця демократія у "Солідарності" виявилася недоречною. Як захистити пана Литвина від "жахливих наклепів", коли у тебе під боком якщо не організатори, то як мінімум учасники "касетного скандалу"?
Згадаймо лише декілька тактичних та стратегічних помилок, які зробив наш герой. Після оприлюднення тексту плівок у кількох інтерв'ю Петро Олексійович дуже обережно говорить про необхідність дочекатись результатів експертизи. Однак при цьому авторитетно заявляє газеті "Сегодня", що чудово знає голос Литвина, знає його манеру говорити і впевнений, що Литвин так говорити не міг. А президента при цьому Порошенко не захищає: мовляв, він не знає так добре його голос та манеру говорити. Ну як вам це подобається? А як ви думаєте, чи сподобалось це "папі"?
Далі стає ще цікавіше, а "лідеру третьої сили" все гарячіше. В АП дають завдання хоч якось розібратися з депутатами власної фракції, поставити їх на місце та пояснити – як у разі чого треба поводитись та голосувати. А як з ними розібратися, коли в газетах та телеканалах тільки і чути Кармазіна та Сироту, які говорять все, що думають і все, чого говорити не можна? Як перед важливими голосуваннями змусити свою фракцію голосувати "так як треба", коли раніше цього не робив? А тут все нові скандали: депутатів обшукали на митниці! Народні обранці вимагають крові і жертвою, яка хоча б частково вгамує це бажання, мав стати головний митник пан Соловков. І Петро Порошенко у єдиному пориві обурення митною нахабністю підписується під проектом постанови про звільнення голови митної служби. Але наш герой людина не проста. З одного боку він політик, який намагається бути чесним і чистим, а з іншого боку він "шоколадний король", батько потужної бізнес-структури "Укрпромінвест". А коли в тебе бізнес, з митницею треба товаришувати і заради цього можна навіть сором’язливо, але все ж таки публічно відкликати свій підпис і виступити на захист Соловкова. Митника врятували, то й можна зітхнути з полегшенням: "ну все, фури пішли без проблем". (А може фури "Укрпромінвесту" в той час і не стояли на митниці, хто знає).
Тільки вирішив одну проблему, а тут інша. Мельниченко у своїх свідченнях зачепив Азарова. А що ви думали, панове, що Литвина, Кравченка, Деркача брудом обіллють, а хтось у білому вийде? Мабуть хтось так думав і на такі проблеми не чекав. Поінформовані люди кажуть, що у структурі Петра Олексійовича одразу забігали, заметушилися: "як Азарова "відмазувати"? Навіть збиралися створити локальний антикризовий штаб на чолі з колишнім главою податкової поліції, "солідарним" депутатом Віктором Королем. Моторошно їм стало! Уявіть, що ви маєте такий великий бізнес, що без певної підтримки ДПА (це бог такий є у бізнесменів і Порошенко до нього дуже близький) вам не обійтись, а тут вашу "кришу" скинути можуть, а потім хтось інший замість вас постачатиме всій Україні шоколад, спеції та кораблі. Але, на щастя, для Яновича все якось і без "солідарної" допомоги вирішилося без проблем.
Як складно бути політиком! Уявіть себе на місці нашого героя, коли за тобою стоять люди, яких звинувачують у причетності до вбивства журналіста, якого ти чудово знав. Ти маєш їх захищати, а при цьому, для підтримання власного іміджу "порядного політика", вимагати з парламентської трибуни "щоб правоохоронні органи зробили все можливе для найскорішого і остаточного розкриття справи Гонгадзе". Однак, вимагаючи це, необхідно бути дуже обережним – є наказ: "Потебенька не здавати і звіт не заслуховувати", а то, не дай бог, нахабні колеги парламентарі доведуть справу до висловлення недовіри. У цій ситуації Банкова хоч якось допомагає: окрім постійного авангарду президента (СДПУ(о), "Відро", "Трудовики"), якось і з комуністами домовились – вони теж Потебенька не здадуть і найближчим часом генпрокурору не загрожує звіт щодо його героїчної діяльності. Одне спокою не дає – знов непокірні депутати голосують і поводяться так, як хочуть, а не як треба покровителям глави депутатської групи.
І все виходить не так, як хотілося і бачилося: в очах журналістів наш герой втрачає останні ознаки порядного політика. В очах своїх патронів він виглядає не достатньо відданим: треба вчитися у своїх колег "трудовиків", "есдеків", "відроденців", які розстелилися під владою краще за будь-який турецький килим. Поінформовані люди кажуть, що в АП були незадоволені політикою Порошенка в середині фракції: в сучасній Україні порядний олігарх не повинен надавати надто багато свободи своїм людям. За це наш герой вимушений був розпрощатися з деякими олігархічними мріями. Наприклад, кажуть люди, які знають все, Порошенко був одним з головних претендентів на купівлю газети "Сегодня", а тепер "папа" сказав, що газету йому купити не дозволить. Тепер доля "Сегодня" вирішена: її отримає пан Волков, якого президентська біда знов наблизила впритул до монаршого тіла. Всі знають, що пан президент дуже не любить коли велика кількість ЗМІ зосереджується в руках одного з наближених йому людей, і навіть пан Пінчук обмежений у праві скуповувати газети та телеканали. У Порошенка, до речі, мас-медійних важелів небагато і раніше він міг розраховувати на відносно незалежний канал СТБ (коли там вже у "Лукойлі" дозріють продавати акції?). Не найкраща, на думку керівництва держави, поведінка лідера "Солідарності" поховала його надію на цей ласий шматочок телепростору. І ще один страшний удар: про Порошенка все менше говорять, як про наступника Ющенка. Сергій Тигипко – ось нова зірка української політики!
Однак і життя, і боротьба тривають і свою відданість необхідно постійно доводити. Прихильне ставлення влади можна повернути, а приклад Волкова тому гарне підтвердження. Остання спроба зробити це відбулась під час голосування за підсумками референдуму. І нехай пан Порошенко знав, що все одно 300 голосів не наберуть, але виступив з гучною заявою у день голосування на підтримку рішень референдуму. Дивлячись цього дня головні офіційні новини на каналі УТ-1, ви мали змогу помітити, що у парламентському сюжеті Петро Порошенко був єдиним депутатом, немаленький синхрон якого показало УТН. Не все ще втрачено? Посада килиму для владних ніг вакантна?
А чи був шанс поводитись якось по-іншому? Звичайно, вибір завжди є, хоча політичні реалії не давали навіть найменшої надії, що такі як Порошенко виступлять відкрито проти президента або займуть хоча б більш жорстку позицію. Ймовірність того, що парламентська більшість (або хоча б її більша частина) спробує дотиснути справу плівок до кінця, існувала лише кілька днів, після демонстрації свідчень Мельниченка у парламенті. Ці свідчення принесли у сесійну залу та в душі людей, що в ній працюють, якесь нове, невідоме, майже революційне відчуття, але впевнені кроки АП вимили це звідти достатньо швидко. І все ж шанс зробити по совісті був у кожного і чомусь "Реформи-Конгрес", костенківський РУХ та інші хоча б частково скористалися цією можливістю. З перших днів касетного скандалу достатньо жорстку позицію зайняла і "Батьківщина". Це тепер можна розмірковувати: прокуратура спустила всіх собак на Юлю через її позицію щодо "Гонгадзегейту", чи вона так поводилась, знаючи, що на неї чекає найближчим часом і готуючи своє місце в опозиції?
P.S. Ви запитаєте: чому цей матеріал саме про Порошенка? Наче він єдиний, хто відверто брехав останні місяці! Ні, він не єдиний, просто він один з не багатьох, хто здавався ще не зовсім пропащою людиною в українській політиці. Знаєте, як неприємно, коли помирає надія… Порошенко як символ, як уособлення тих, на кого надіялись і хто не виправдав надії. І пан Лавринович у цьому списку… А надій все менше і менше. Країна в нас така.
Наприкінці минулої зими у парламенті сталася сенсація: залізні ряди СДПУ(о) похитнулись і один з членів цієї фракції утворив таємничу "Солідарність", перетягнувши з собою частину об’єднаних соціал-демократів. Скандал у межах парламенту стався величезний. Суркіс-Медведчук та тодішній "директор парламенту" Олександр Волков не приховували перед журналістами свого розгублення. Журналісти ж, у свою чергу, не приховували задоволення. Відомий у вузьких колах представник бізнес-еліти мав пристойну репутацію і міг протистояти тим, хто очолював більшість. Петра Порошенка ніхто не мав наміру ідеалізувати (у цій країні чесні люди багатими не стають), але більшість журналістської братії одразу виявила величезну симпатії до нового серйозного гравця на політичному полі.
Мабуть ми ніколи не зможемо відмовитися від стереотипу, за яким обов'язково необхідно стати на чийсь бік. І це цілком природно - людина, яка не вірить нікому, виступає проти всіх, має шанс дуже швидко потрапити до психіатричної лікарні. І тому, захищаючи абстрактні ідеали та цінності, ми всі намагаємося стати на бік того, хто хоча б тимчасово, ситуативно стоїть на тих самих позиціях. Петро Порошенко мав усі шанси, як і Віктор Ющенко, стати новою українською надією. Тим більше, що ідеологія його "Солідарності" була обрана дуже вдало – новий центризм. І говорило новонароджене дитя великої політики цілком пристойні речі: "Ми будемо відрізнятись від них (СДПУ(о) та інші - УП) не ідеологією, а діями на підтвердження проголошених позицій".
Однак був один неприємний момент. На білому костюмі Порошенка сидів величезний тарган: зрозуміло, що просто так піти від Суркіса-Медведчука без серйозної підтримки неможливо. Одразу почали говорити, що за утворенням нової політичної структури стоїть сам глава Адміністрації Президента Володимир Литвин, відомий своїми неординарними ходами у політиці. Сам Порошенко до сьогоднішнього дня заперечує, що працює за сценаріями АП. Залишимо це на його совісті.
Політичне життя у країні вибухало все новими скандалами та сенсаціями (референдуми, розборки у Конституційному Суді, планомірне придушення опозиції), а Порошенко все ніяк не проявляв себе у якості дійсно нового і серйозного політика. І тільки влітку, за сценарієм АП (принаймні так говорять) була створена нова партія, а восени наш герой об"'єднав під собою п'ять партій, утворивши політичну силу з жахливою назвою Партія Регіонального Відродження "Трудова Солідарність України". Про те, що ця штучна структура, яка механічно об’єднала на невизначених умовах Партію Пенсіонерів, "За Красиву Україну" та інші "політичні трупи" не матиме майбутнього, писали багато. Але майже непоміченим залишилося те, що Петро Порошенко поступово перетворився з "нового українського Робіна Гуда" на чергового олігарха та члена нового впливового угруповання під кодовою назвою "Литвин-Азаров-Порошенко".
Розмови про зняття Ющенка з посади прем’єра ведуться з першого дня його призначення. Змінюються тільки кандидатури тих, кому пророкують це крісло. Протягом усієї осені одним з найбільш ймовірних кандидатів на посаду "ще не вбитого ведмедя" вважався Петро Порошенко. Існувала версія, що пан Литвин захоче сам стати прем’єром або ж посадить на це місце пана Азарова, але ймовірно, що цей "сірий кардинал" не має наміру ставати публічним політиком. Принаймні до президентських виборів, на які він, як подейкували, покладав чималі надії про власну велику кар’єру (після "тейпгейту" годі й говорити про наполеонівські плани "українського Мазаріні"). Повністю керований Порошенко у такій ситуації – зручна фігура. Сам герой у публічних виступах та замовних статтях все ще намагається виглядати пристойно і кредит довіри до нього, хоч як дивно, на той час залишався невичерпаним.
Справа Гонгадзе та оприлюднення "плівок Мороза" стали "тестом на вошивість" для багатьох політиків. Порошенко один з тих, хто перевірку не пройшов. Більше того, на прикладі Петра Олексійовича можна дослідити, що українська політика, тим більше в критичних ситуаціях, це не дипломатія і, виходячи на певний рівень публічності, треба відповідати за свої слова і мати визначену позицію. Порошенко не став на бік опозиції, але і не захистив президента та його команду так пристрасно, як це годиться для політиків-прислужників АП. Можливо, він хотів виглядати об’єктивним? А здавався просто наляканим і продемонстрував своїм колишнім (вже) прихильникам чого він вартий і продемонстрував (сам того не бажаючи) президенту, що на нього не можна покластися.
З перших днів зникнення Гонгадзе Порошенко зайняв позицію вичікування. (Хоча саме він був одним з останніх політиків з ким багато спілкувався Георгій і на кого покладав надії, віривши в те, що в Україні ще є люди, які можуть змінити щось на краще.) А вже після оприлюднення "плівок Мороза" лідер "Солідарності" став заручником власного PR-у і намагання бути "чистим". Його депутатська група являє собою дивне утворення, яке об'єднує відверто опозиційного Юрія Кармазіна, трохи опозиційного Михайла Сироту і провладного, "проазаровського" Віктора Короля. Депутати "Солідарності" завжди мали повну свободу у голосуванні: Сироті навіть дозволили влітку не голосувати за імплементацію і Порошенку за це нічого не було. Але, коли з’явилися плівки, ця демократія у "Солідарності" виявилася недоречною. Як захистити пана Литвина від "жахливих наклепів", коли у тебе під боком якщо не організатори, то як мінімум учасники "касетного скандалу"?
Згадаймо лише декілька тактичних та стратегічних помилок, які зробив наш герой. Після оприлюднення тексту плівок у кількох інтерв'ю Петро Олексійович дуже обережно говорить про необхідність дочекатись результатів експертизи. Однак при цьому авторитетно заявляє газеті "Сегодня", що чудово знає голос Литвина, знає його манеру говорити і впевнений, що Литвин так говорити не міг. А президента при цьому Порошенко не захищає: мовляв, він не знає так добре його голос та манеру говорити. Ну як вам це подобається? А як ви думаєте, чи сподобалось це "папі"?
Далі стає ще цікавіше, а "лідеру третьої сили" все гарячіше. В АП дають завдання хоч якось розібратися з депутатами власної фракції, поставити їх на місце та пояснити – як у разі чого треба поводитись та голосувати. А як з ними розібратися, коли в газетах та телеканалах тільки і чути Кармазіна та Сироту, які говорять все, що думають і все, чого говорити не можна? Як перед важливими голосуваннями змусити свою фракцію голосувати "так як треба", коли раніше цього не робив? А тут все нові скандали: депутатів обшукали на митниці! Народні обранці вимагають крові і жертвою, яка хоча б частково вгамує це бажання, мав стати головний митник пан Соловков. І Петро Порошенко у єдиному пориві обурення митною нахабністю підписується під проектом постанови про звільнення голови митної служби. Але наш герой людина не проста. З одного боку він політик, який намагається бути чесним і чистим, а з іншого боку він "шоколадний король", батько потужної бізнес-структури "Укрпромінвест". А коли в тебе бізнес, з митницею треба товаришувати і заради цього можна навіть сором’язливо, але все ж таки публічно відкликати свій підпис і виступити на захист Соловкова. Митника врятували, то й можна зітхнути з полегшенням: "ну все, фури пішли без проблем". (А може фури "Укрпромінвесту" в той час і не стояли на митниці, хто знає).
Тільки вирішив одну проблему, а тут інша. Мельниченко у своїх свідченнях зачепив Азарова. А що ви думали, панове, що Литвина, Кравченка, Деркача брудом обіллють, а хтось у білому вийде? Мабуть хтось так думав і на такі проблеми не чекав. Поінформовані люди кажуть, що у структурі Петра Олексійовича одразу забігали, заметушилися: "як Азарова "відмазувати"? Навіть збиралися створити локальний антикризовий штаб на чолі з колишнім главою податкової поліції, "солідарним" депутатом Віктором Королем. Моторошно їм стало! Уявіть, що ви маєте такий великий бізнес, що без певної підтримки ДПА (це бог такий є у бізнесменів і Порошенко до нього дуже близький) вам не обійтись, а тут вашу "кришу" скинути можуть, а потім хтось інший замість вас постачатиме всій Україні шоколад, спеції та кораблі. Але, на щастя, для Яновича все якось і без "солідарної" допомоги вирішилося без проблем.
Як складно бути політиком! Уявіть себе на місці нашого героя, коли за тобою стоять люди, яких звинувачують у причетності до вбивства журналіста, якого ти чудово знав. Ти маєш їх захищати, а при цьому, для підтримання власного іміджу "порядного політика", вимагати з парламентської трибуни "щоб правоохоронні органи зробили все можливе для найскорішого і остаточного розкриття справи Гонгадзе". Однак, вимагаючи це, необхідно бути дуже обережним – є наказ: "Потебенька не здавати і звіт не заслуховувати", а то, не дай бог, нахабні колеги парламентарі доведуть справу до висловлення недовіри. У цій ситуації Банкова хоч якось допомагає: окрім постійного авангарду президента (СДПУ(о), "Відро", "Трудовики"), якось і з комуністами домовились – вони теж Потебенька не здадуть і найближчим часом генпрокурору не загрожує звіт щодо його героїчної діяльності. Одне спокою не дає – знов непокірні депутати голосують і поводяться так, як хочуть, а не як треба покровителям глави депутатської групи.
І все виходить не так, як хотілося і бачилося: в очах журналістів наш герой втрачає останні ознаки порядного політика. В очах своїх патронів він виглядає не достатньо відданим: треба вчитися у своїх колег "трудовиків", "есдеків", "відроденців", які розстелилися під владою краще за будь-який турецький килим. Поінформовані люди кажуть, що в АП були незадоволені політикою Порошенка в середині фракції: в сучасній Україні порядний олігарх не повинен надавати надто багато свободи своїм людям. За це наш герой вимушений був розпрощатися з деякими олігархічними мріями. Наприклад, кажуть люди, які знають все, Порошенко був одним з головних претендентів на купівлю газети "Сегодня", а тепер "папа" сказав, що газету йому купити не дозволить. Тепер доля "Сегодня" вирішена: її отримає пан Волков, якого президентська біда знов наблизила впритул до монаршого тіла. Всі знають, що пан президент дуже не любить коли велика кількість ЗМІ зосереджується в руках одного з наближених йому людей, і навіть пан Пінчук обмежений у праві скуповувати газети та телеканали. У Порошенка, до речі, мас-медійних важелів небагато і раніше він міг розраховувати на відносно незалежний канал СТБ (коли там вже у "Лукойлі" дозріють продавати акції?). Не найкраща, на думку керівництва держави, поведінка лідера "Солідарності" поховала його надію на цей ласий шматочок телепростору. І ще один страшний удар: про Порошенка все менше говорять, як про наступника Ющенка. Сергій Тигипко – ось нова зірка української політики!
Однак і життя, і боротьба тривають і свою відданість необхідно постійно доводити. Прихильне ставлення влади можна повернути, а приклад Волкова тому гарне підтвердження. Остання спроба зробити це відбулась під час голосування за підсумками референдуму. І нехай пан Порошенко знав, що все одно 300 голосів не наберуть, але виступив з гучною заявою у день голосування на підтримку рішень референдуму. Дивлячись цього дня головні офіційні новини на каналі УТ-1, ви мали змогу помітити, що у парламентському сюжеті Петро Порошенко був єдиним депутатом, немаленький синхрон якого показало УТН. Не все ще втрачено? Посада килиму для владних ніг вакантна?
А чи був шанс поводитись якось по-іншому? Звичайно, вибір завжди є, хоча політичні реалії не давали навіть найменшої надії, що такі як Порошенко виступлять відкрито проти президента або займуть хоча б більш жорстку позицію. Ймовірність того, що парламентська більшість (або хоча б її більша частина) спробує дотиснути справу плівок до кінця, існувала лише кілька днів, після демонстрації свідчень Мельниченка у парламенті. Ці свідчення принесли у сесійну залу та в душі людей, що в ній працюють, якесь нове, невідоме, майже революційне відчуття, але впевнені кроки АП вимили це звідти достатньо швидко. І все ж шанс зробити по совісті був у кожного і чомусь "Реформи-Конгрес", костенківський РУХ та інші хоча б частково скористалися цією можливістю. З перших днів касетного скандалу достатньо жорстку позицію зайняла і "Батьківщина". Це тепер можна розмірковувати: прокуратура спустила всіх собак на Юлю через її позицію щодо "Гонгадзегейту", чи вона так поводилась, знаючи, що на неї чекає найближчим часом і готуючи своє місце в опозиції?
P.S. Ви запитаєте: чому цей матеріал саме про Порошенка? Наче він єдиний, хто відверто брехав останні місяці! Ні, він не єдиний, просто він один з не багатьох, хто здавався ще не зовсім пропащою людиною в українській політиці. Знаєте, як неприємно, коли помирає надія… Порошенко як символ, як уособлення тих, на кого надіялись і хто не виправдав надії. І пан Лавринович у цьому списку… А надій все менше і менше. Країна в нас така.
