Влада хотіла і хоче знекровити опозицію
Четвер, 15 березня 2001, 10:46
Cитуація, що складається навколо сутичок 9 березня цього року, свідчить, що влада у відносинах з опозицією і надалі задіюватиме головний свій метод – провокації, замішані на відвертій брехні та перекручуванні фактів, що активно тиражуватиметься через підконтрольні ЗМІ.
І відбуватиметься це тому, що 9 березня не було досягнуто основну мету влади – опозиція хоча й була втягнута до силового протистояння з органами правопорядку, але не була остаточно дискредитована як головний дестабілізатор ситуації в країні і не була знекровлена подальшими арештами і репресіями. А саме для остаточного послаблення опозиції і залякування її симпатиків серед пересічного населення й готувалася вся ця масштабна провокація із зіткненнями, вуличними боями, арештами і побиттям усіх, хто потрапляв до рук міліціонерів, мас-медійною істерією навколо потерпілих "захисників конституційного ладу" тощо.
Про те, що провокація готується і влада готова задіяти силу, можна було здогадатися, слухаючи всіляких долганових на УТ-1, які почали називати "антидержавниками" акцію "Україна – без Кучми!", Форум національного порятунку, молодіжний рух "За правду!" та інших опозиціонерів. І робилося це відверто, не те що без рішення суду, а й навіть без достатнього юридичного обгрунтування, на тій тільки підставі, що опозиціонери вимагали відставки президента Кучми. Тривала відповідна обробка суспільної свідомості, замішана на елементарній підміні понять, а опозиція прогавила цей момент. І жодного разу не звернулася, наприклад, до суду, щоб довести, що Кучма і Україна – це не одне й те саме. І що вимога відставки президента не означає виступ проти держави, а отже, звинувачення в антидержавній діяльності, щонайменше, безпідставні. Апогеем цієї компанії цілком можна вважати вихід 2 березня ще недавно схожих на газету, а тепер перетворених на банальну суркісовсько-медведчуківську агітку "Киевских ведомостей", які на першій полосі повідомили, що 1 березня з Хрещатика прибрали намети учасників "антидержавної акції". Опозиція це теж проковтнула.
І от коли опозиція налаштувалася не пустити президента до пам‘ятника Шевченку, владі здалося, що настав час для рішучіших дій – для провокацій, які збурили б маніфестантів, призвели до сутичок і які можна було б використати для остаточного придушення найактивніших опозиціонерів жорсткими репресіями. Підтверджень цієї версії – чимало.
По-перше, про те, що влада готувалася до "великої крові" на київських вулицях, свідчить таємне розпорядження міністерства охорони здоров‘я України столичним лікарням – приймати поранених і надавати їм допомогу, не повідомляючи міліцію, що в звичайний час суворо, під страхом відповідальності заборонено. На березневі свята робити це дозволили, бо, мабуть, знали, хто й кого ранитиме. Факт цього розпорядження встановили і оприлюднили на прес-конференції депутати парламенту Тарас Чорновіл, Тарас Стецьків та Олександр Старинець, але про нього чомусь усі "забули".
По-друге, було зроблено все, щоб збурити людей, перетворити їх на некотрольований натовп. Саме для цього міліція почала арешти людей після того, як президент поклав квіти і поїхав собі до Закарпаття, а опозиція, не змігши прорвати міліцейські заслони, почала заспокоюватися і, м‘яко кажучи, випускати пар на мітингу, по-дурному навіщось шматуючи жовто-блакитну стрічку з президентського букета. І ось тоді й надійшли перші повідомлення про арешти, і люди пішли до приміщення київської міліції. І що зробила міліція? Вона почала навмисне відпускати заарештованих, вивозячи їх на "воронках" прямо в натовп людей. Звісно, це збурило й наелектризувало людей, і вони рушили до президентської резиденції та МВС. А там їх зустріли стіни міліціонерів у шоломах, з щитами і гумовими кийками. Кращого "каталізатора" і вигадувати не треба, а тут ще й провокатори допомогли.
Дещо про провокаторів і бійки. Опозиційні лідери не відкидають того, що активісти УНА-УНСО взяли активну участь у сутичках. І пояснюють цей факт досить недолуго: мовляв, ви ж знаєте, що УНА-УНСО – це УНА-УНСО, такий у неї "заряд": на силу відповідати силою. Але це, звісно, не виправдовує те, що опозиційні вожді втратили контроль за ситуацією і не змогли якщо не заспокоїти, то хоча б зупинити людей, які розбирали бруківку, кидали в міліцію камені, пляшки з "коктейлем Молотова", залізні прути тощо, а потім, за словами Юрія Луценка, " негайно розбігалися, коли до них підходили народні депутати чи координатори акції". Що то були за люди, опозиція не знає, не змогла встановити. І це її величезний мінус. А якщо знає, але не повідомляє, то це кілька мінусів відразу. А як було б добре, коли б опозиціонери затримали одного з таких "козачків ", засланих для провокацій "капітальними людьми". Зовсім по-іншому можна було б навіть з Кравченком говорити.
По-третє, міліцейське начальство хотіло воно цього чи не хотіло, але саме сприяло великій кількості поранених і потерпілих серед своїх рядових підлеглих, бо в протистоянні з натовпом до перших лав виставило не добре підготовлених та захищених спец засобами спецназівців, а молодих, не дуже досвідчених міліціонерів. Виступаючи в парламенті 14 березня, перший заступник міністра внутрішніх справ Микола Джига визнав, що середній вік потерпілих міліціонерів – 23 роки. І як тут не пригадати, що такий самий прийом міліцейське начальство використовувало ще на початку дев‘яностих у боротьбі з національно-визвольними маніфестаціями, щоб крові в сутичках було більше і потім можна було в ній звинуватити "екстремістів-націоналістів". То що, Радянський Союз повертається, а разом з ним і старі прийоми?
А генерал Джига узагалі сказав смішне, від чого стало ще страшніше: мовляв, міліція так погано оснащена, бо їй не вистачає грошей. А де ж беруться вони на шикарні "мереседеси" для Кравченка? На амуніцію "орлів боєвих" із усіляких "Беркутів", "Соколів" та інших пташиних "масок-шоу", які й цього разу відсиділися в автобусах? Що, їхній час ще не настав?
Сьогодні, коли у Львові вже триває студентський страйк, зрозуміло й те, що так налякало владу, чому їй треба було знекровити опозицію. 9 березня відбувся установчий з‘їзд Всеукраїнського громадського комітету «За правду!», до керівництва якого увійшли всі керівники студентського голодування 1990 року. Саме вони у такий спосіб ніби визнали, що понад десять років тому вони не доробили свою справу: тоді основи тоталітаризму були тільки підточені, а сьогодні настав час зламати його остаточно, бо за Кучми він розцвів буйним цвітом. "Заправдинці" вирішили готувати всеукраїнський студентський страйк з головними вимогами відставки Кучми і силовиків. Кучманоїди, які через своїх стукачів, певно, про це дізналися, а тому і не могли "пробачити". От тому й виловлювали озвірілі міліціонери на вулицях і вокзалах молодих людей із значками та хустинами з надписом "Правди!" і по-звірячому лупцювали їх під час арешту, в автобусах, у міліцейських дільницях тільки за те, що вони говорили українською. Злякалися кучманоїди і правди, і тих, хто її прагне. І єдине, на чому ще хочеться наголосити, так це те, що арештів і кривавої розправи над заарештованими такого масштабу не було й за часів розпаду СРСР, а отже, треба ще розібратися, чи можна таку позицію міліції назвати "державницькою"…
Звіт силовиків у парламенті засвідчив, що влада, на жаль, не збирається відмовлятися від силового варіанту придушення опозиції. І голова СБУ Володимир Радченко, і заступники Кравченка -- Джига та генпрокурора Потебенька – Сергій Винокуров підтвердили, що кримінальні справи за статтею 71 Кримінального кодексу, які передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 2 до 12 років за організацію масових безпорядків зі збройним насильством, будуть доведені до кінця. І якщо так станеться, то це буде ще одне досягнення і політичне "ноу хау" кучминського режиму: силовики визнали, що згадана стаття в Україні ще не застосовувалася. Тепер намордник для невдоволених імені Кучми знайдено та апробовано.
Крім того, продовжується нагнітання "народної істерії" щодо "справедливого покарання політичних хуліганів" та "наведення конституційного порядку". В парламенті був поширений лист матерів потерпілих міліціонерів до спікера Івана Плюща та нардепів, в якому авторки гнівно засуджували побиття своїх дітей, яких вони віддали на службу Україні, а тих кинули проти маніфестантів. І горе та тривога матерів за долю дітей, звичайно, зрозумілі. Але їм же, певно, варто зрозуміти й інше: хто віддав наказ іти проти своїх співгромадян. І хто й надалі збирається це робити.
Того ж дня у Верховній Раді було поширено ще одну заяву – колегії УМВС України у Вінницькій області. Один генерал-лейтенант міліції В. Бевз та одинадцять міліцейсько-вінницьких полковників написали наступне: "Заявляючи про безумовну підтримку президента України як гаранта Конституції, про підтримку всіх гілок влади, ми вимагаємо широкої морально-політичної підтримки правоохоронної системи, яка дасть можливість забезпечити порядок у державі. Ми не збираємося виступати в ролі сторонніх спостерігачів, МИ ВИМАГАЄМО РОЗВ‘ЯЗАТИ НАМ РУКИ (виділив слова автори листа. - В.С.) і дати можливість захистити державу від громадянської війни та розвалу". Ні більше, ні менше.
І, звісно, міліціонерам з Вінниці відомо, хто головний ворог. Це всі учасники антипрезидентських виступів, координатори акції "Україна – без Кучми!" Юрій Луценко та Володимир Чемерис персонально і Соцпартія України. А отже, якщо цим "орлам боєвим" дати можливість і "розв‘язати руки", як вони просять, то й зрозуміло, що буде – все це світ побачив 9 березня у Києві.
Про готовність вживати силу свідчать і попередні заяви самого "гаранта", котрий, як відомо, публічно заявив, що влада силу ще не застосовувала. Але, як завжди, далі всіх пішов Долганов, який минулої неділі вдався взагалі до безпрецедентного заходу в своїй програмі "7 днів". Він уперше в історії української журналістики, та що там журналістики – вперше в історії незалежної України фактично вдався до прямого шантажу всього депутатського корпусу Верховної Ради, коли дав громадськості послухати приватні розмови депутатів і чиновників, які обговорюють свої проблеми, а також проблеми міжфракційної торгівлі мандатами у парламенті. При цьому Долганов, звичайно, прізвищ співбесідників, окрім згаданих у розмовах Юлії Тимошенко, мера-хабарника Нікуліна та депутата комуніста Мармазова, не назвав, але попередив, що вони йому відомі.
І справа навіть не в тому, що це справді грубий і неприхований шантаж депутатів: мовляв, голосуйте правильно, коли треба, а то ми про вас усе знаємо і все можемо використати. Долганов відверто і відкрито засвідчив те, що ми вже практично живемо в поліцейській державі, де немає приватного життя і його таємниці нічим від правоохоронців не захищені. Адже якщо міліціонери дали для оприлюднення Долганову записи розмов, санкціонованих прокурором в інтересах слідства, то тоді вони розголосили таємницю цього слідства, і це є злочин. А якщо дали "послухати" те, що слідства не стосується, то Долганов просто розголосив таємницю приватних розмов. Тобто тупо, як усе, що він робить, порушив конституційну норму, яка цю таємницю гарантує. І зробив це Долганов на державному телебаченні, яке утримається на податки і тих, кого він так "опустив". Все, як мовиться, припливли, бо головне сталося далі - депутати і правоохоронці, які мали б за цим стежити і не допускати подібних порушень, навіть не звернули на долгановський "вибрик" жодної уваги. Воістину влада ще владу не застосовувала – треба танки на Хрещатик вивести…
І відбуватиметься це тому, що 9 березня не було досягнуто основну мету влади – опозиція хоча й була втягнута до силового протистояння з органами правопорядку, але не була остаточно дискредитована як головний дестабілізатор ситуації в країні і не була знекровлена подальшими арештами і репресіями. А саме для остаточного послаблення опозиції і залякування її симпатиків серед пересічного населення й готувалася вся ця масштабна провокація із зіткненнями, вуличними боями, арештами і побиттям усіх, хто потрапляв до рук міліціонерів, мас-медійною істерією навколо потерпілих "захисників конституційного ладу" тощо.
Про те, що провокація готується і влада готова задіяти силу, можна було здогадатися, слухаючи всіляких долганових на УТ-1, які почали називати "антидержавниками" акцію "Україна – без Кучми!", Форум національного порятунку, молодіжний рух "За правду!" та інших опозиціонерів. І робилося це відверто, не те що без рішення суду, а й навіть без достатнього юридичного обгрунтування, на тій тільки підставі, що опозиціонери вимагали відставки президента Кучми. Тривала відповідна обробка суспільної свідомості, замішана на елементарній підміні понять, а опозиція прогавила цей момент. І жодного разу не звернулася, наприклад, до суду, щоб довести, що Кучма і Україна – це не одне й те саме. І що вимога відставки президента не означає виступ проти держави, а отже, звинувачення в антидержавній діяльності, щонайменше, безпідставні. Апогеем цієї компанії цілком можна вважати вихід 2 березня ще недавно схожих на газету, а тепер перетворених на банальну суркісовсько-медведчуківську агітку "Киевских ведомостей", які на першій полосі повідомили, що 1 березня з Хрещатика прибрали намети учасників "антидержавної акції". Опозиція це теж проковтнула.
І от коли опозиція налаштувалася не пустити президента до пам‘ятника Шевченку, владі здалося, що настав час для рішучіших дій – для провокацій, які збурили б маніфестантів, призвели до сутичок і які можна було б використати для остаточного придушення найактивніших опозиціонерів жорсткими репресіями. Підтверджень цієї версії – чимало.
По-перше, про те, що влада готувалася до "великої крові" на київських вулицях, свідчить таємне розпорядження міністерства охорони здоров‘я України столичним лікарням – приймати поранених і надавати їм допомогу, не повідомляючи міліцію, що в звичайний час суворо, під страхом відповідальності заборонено. На березневі свята робити це дозволили, бо, мабуть, знали, хто й кого ранитиме. Факт цього розпорядження встановили і оприлюднили на прес-конференції депутати парламенту Тарас Чорновіл, Тарас Стецьків та Олександр Старинець, але про нього чомусь усі "забули".
По-друге, було зроблено все, щоб збурити людей, перетворити їх на некотрольований натовп. Саме для цього міліція почала арешти людей після того, як президент поклав квіти і поїхав собі до Закарпаття, а опозиція, не змігши прорвати міліцейські заслони, почала заспокоюватися і, м‘яко кажучи, випускати пар на мітингу, по-дурному навіщось шматуючи жовто-блакитну стрічку з президентського букета. І ось тоді й надійшли перші повідомлення про арешти, і люди пішли до приміщення київської міліції. І що зробила міліція? Вона почала навмисне відпускати заарештованих, вивозячи їх на "воронках" прямо в натовп людей. Звісно, це збурило й наелектризувало людей, і вони рушили до президентської резиденції та МВС. А там їх зустріли стіни міліціонерів у шоломах, з щитами і гумовими кийками. Кращого "каталізатора" і вигадувати не треба, а тут ще й провокатори допомогли.
Дещо про провокаторів і бійки. Опозиційні лідери не відкидають того, що активісти УНА-УНСО взяли активну участь у сутичках. І пояснюють цей факт досить недолуго: мовляв, ви ж знаєте, що УНА-УНСО – це УНА-УНСО, такий у неї "заряд": на силу відповідати силою. Але це, звісно, не виправдовує те, що опозиційні вожді втратили контроль за ситуацією і не змогли якщо не заспокоїти, то хоча б зупинити людей, які розбирали бруківку, кидали в міліцію камені, пляшки з "коктейлем Молотова", залізні прути тощо, а потім, за словами Юрія Луценка, " негайно розбігалися, коли до них підходили народні депутати чи координатори акції". Що то були за люди, опозиція не знає, не змогла встановити. І це її величезний мінус. А якщо знає, але не повідомляє, то це кілька мінусів відразу. А як було б добре, коли б опозиціонери затримали одного з таких "козачків ", засланих для провокацій "капітальними людьми". Зовсім по-іншому можна було б навіть з Кравченком говорити.
По-третє, міліцейське начальство хотіло воно цього чи не хотіло, але саме сприяло великій кількості поранених і потерпілих серед своїх рядових підлеглих, бо в протистоянні з натовпом до перших лав виставило не добре підготовлених та захищених спец засобами спецназівців, а молодих, не дуже досвідчених міліціонерів. Виступаючи в парламенті 14 березня, перший заступник міністра внутрішніх справ Микола Джига визнав, що середній вік потерпілих міліціонерів – 23 роки. І як тут не пригадати, що такий самий прийом міліцейське начальство використовувало ще на початку дев‘яностих у боротьбі з національно-визвольними маніфестаціями, щоб крові в сутичках було більше і потім можна було в ній звинуватити "екстремістів-націоналістів". То що, Радянський Союз повертається, а разом з ним і старі прийоми?
А генерал Джига узагалі сказав смішне, від чого стало ще страшніше: мовляв, міліція так погано оснащена, бо їй не вистачає грошей. А де ж беруться вони на шикарні "мереседеси" для Кравченка? На амуніцію "орлів боєвих" із усіляких "Беркутів", "Соколів" та інших пташиних "масок-шоу", які й цього разу відсиділися в автобусах? Що, їхній час ще не настав?
Сьогодні, коли у Львові вже триває студентський страйк, зрозуміло й те, що так налякало владу, чому їй треба було знекровити опозицію. 9 березня відбувся установчий з‘їзд Всеукраїнського громадського комітету «За правду!», до керівництва якого увійшли всі керівники студентського голодування 1990 року. Саме вони у такий спосіб ніби визнали, що понад десять років тому вони не доробили свою справу: тоді основи тоталітаризму були тільки підточені, а сьогодні настав час зламати його остаточно, бо за Кучми він розцвів буйним цвітом. "Заправдинці" вирішили готувати всеукраїнський студентський страйк з головними вимогами відставки Кучми і силовиків. Кучманоїди, які через своїх стукачів, певно, про це дізналися, а тому і не могли "пробачити". От тому й виловлювали озвірілі міліціонери на вулицях і вокзалах молодих людей із значками та хустинами з надписом "Правди!" і по-звірячому лупцювали їх під час арешту, в автобусах, у міліцейських дільницях тільки за те, що вони говорили українською. Злякалися кучманоїди і правди, і тих, хто її прагне. І єдине, на чому ще хочеться наголосити, так це те, що арештів і кривавої розправи над заарештованими такого масштабу не було й за часів розпаду СРСР, а отже, треба ще розібратися, чи можна таку позицію міліції назвати "державницькою"…
Звіт силовиків у парламенті засвідчив, що влада, на жаль, не збирається відмовлятися від силового варіанту придушення опозиції. І голова СБУ Володимир Радченко, і заступники Кравченка -- Джига та генпрокурора Потебенька – Сергій Винокуров підтвердили, що кримінальні справи за статтею 71 Кримінального кодексу, які передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 2 до 12 років за організацію масових безпорядків зі збройним насильством, будуть доведені до кінця. І якщо так станеться, то це буде ще одне досягнення і політичне "ноу хау" кучминського режиму: силовики визнали, що згадана стаття в Україні ще не застосовувалася. Тепер намордник для невдоволених імені Кучми знайдено та апробовано.
Крім того, продовжується нагнітання "народної істерії" щодо "справедливого покарання політичних хуліганів" та "наведення конституційного порядку". В парламенті був поширений лист матерів потерпілих міліціонерів до спікера Івана Плюща та нардепів, в якому авторки гнівно засуджували побиття своїх дітей, яких вони віддали на службу Україні, а тих кинули проти маніфестантів. І горе та тривога матерів за долю дітей, звичайно, зрозумілі. Але їм же, певно, варто зрозуміти й інше: хто віддав наказ іти проти своїх співгромадян. І хто й надалі збирається це робити.
Того ж дня у Верховній Раді було поширено ще одну заяву – колегії УМВС України у Вінницькій області. Один генерал-лейтенант міліції В. Бевз та одинадцять міліцейсько-вінницьких полковників написали наступне: "Заявляючи про безумовну підтримку президента України як гаранта Конституції, про підтримку всіх гілок влади, ми вимагаємо широкої морально-політичної підтримки правоохоронної системи, яка дасть можливість забезпечити порядок у державі. Ми не збираємося виступати в ролі сторонніх спостерігачів, МИ ВИМАГАЄМО РОЗВ‘ЯЗАТИ НАМ РУКИ (виділив слова автори листа. - В.С.) і дати можливість захистити державу від громадянської війни та розвалу". Ні більше, ні менше.
І, звісно, міліціонерам з Вінниці відомо, хто головний ворог. Це всі учасники антипрезидентських виступів, координатори акції "Україна – без Кучми!" Юрій Луценко та Володимир Чемерис персонально і Соцпартія України. А отже, якщо цим "орлам боєвим" дати можливість і "розв‘язати руки", як вони просять, то й зрозуміло, що буде – все це світ побачив 9 березня у Києві.
Про готовність вживати силу свідчать і попередні заяви самого "гаранта", котрий, як відомо, публічно заявив, що влада силу ще не застосовувала. Але, як завжди, далі всіх пішов Долганов, який минулої неділі вдався взагалі до безпрецедентного заходу в своїй програмі "7 днів". Він уперше в історії української журналістики, та що там журналістики – вперше в історії незалежної України фактично вдався до прямого шантажу всього депутатського корпусу Верховної Ради, коли дав громадськості послухати приватні розмови депутатів і чиновників, які обговорюють свої проблеми, а також проблеми міжфракційної торгівлі мандатами у парламенті. При цьому Долганов, звичайно, прізвищ співбесідників, окрім згаданих у розмовах Юлії Тимошенко, мера-хабарника Нікуліна та депутата комуніста Мармазова, не назвав, але попередив, що вони йому відомі.
І справа навіть не в тому, що це справді грубий і неприхований шантаж депутатів: мовляв, голосуйте правильно, коли треба, а то ми про вас усе знаємо і все можемо використати. Долганов відверто і відкрито засвідчив те, що ми вже практично живемо в поліцейській державі, де немає приватного життя і його таємниці нічим від правоохоронців не захищені. Адже якщо міліціонери дали для оприлюднення Долганову записи розмов, санкціонованих прокурором в інтересах слідства, то тоді вони розголосили таємницю цього слідства, і це є злочин. А якщо дали "послухати" те, що слідства не стосується, то Долганов просто розголосив таємницю приватних розмов. Тобто тупо, як усе, що він робить, порушив конституційну норму, яка цю таємницю гарантує. І зробив це Долганов на державному телебаченні, яке утримається на податки і тих, кого він так "опустив". Все, як мовиться, припливли, бо головне сталося далі - депутати і правоохоронці, які мали б за цим стежити і не допускати подібних порушень, навіть не звернули на долгановський "вибрик" жодної уваги. Воістину влада ще владу не застосовувала – треба танки на Хрещатик вивести…
