Пішов?
Вівторок, 20 березня 2001, 11:06
Уже кілька днів ті в Україні, кого цікавить доля країни і хто має доступ до інформації – задають собі єдине питання: пішов чи ні? Одні люди, котрі цілком заслуговують на повагу кажуть, що так, інші, не менш значимі відповідають – ні. Ломиголовка якась.
Сам по собі стиль, в якому виконується драма відставки-не-відставки Юрія Кравченка красномовно свідчить про одну з головних проблем нинішньої влади – неспроможність діяти швидко і солідарно. Багато хто справедливо нарікає на роз'єднаність опозиції, але подивіться на ступінь консолідації влади: згодою тут і не пахне, групові інтереси рвуть дієздатність влади на шматки. Ті ж мудрагелі, хто лякає хаосом опозиції, хіба не хаос править країною зараз? Що це – мудре правління переконаних у своїй правоті людей, яким заважають руйнівники і вічні революціонери - коли одні наближені до президента тягнуть одіяло призначень на себе, а інші намагаються випнутися по головах своїх опонентів перед очі верховного владики? І чи це гідний поваги лідер нації, котрий втік зі столиці і закрився на дачі, де розриваний слабодухістю, політичними угодами з тими чи іншими урядовцями і страхом за майбутнє, намагається перекроїти диспозицію свого двору?
Втім розмова не про це, а про пана Кравченка. Якщо пан Кравченко пішов у відставку, то це не просто перемога опозиції, це перемога здорового глузду. Людина, котру звинувачують у причетності до вбивства, а також у організації акцій залякування проти опозиціонерів, має одразу тверезо і обгрунтовано спростувати закиди. Якщо їй це не вдається, то така людина має піти зі своєї посади. Якщо така людина наділена честю і розумом, вона має подати у відставку сама – хоча б тому, щоб її ім'я не перетворилося на розмінну монету в політичній торгівлі. Втім у Юрія Кравченка свої погляди на честь – через призму доцільності та інтересів, очевидно без надмірного моралізаторства.
Те, що Юрій Кравченко мав піти - було зрозуміло з самого початку, відколи оприлюднили плівки. Постає питання – чому це сталося (чи не сталося?) тільки через три з половиною місяці? Відповідь така – через страх. Страх – це головна зброя нашого Міністерства внутрішніх справ. Міністра Кравченко боялися і, очевидно, будуть боятися, навіть після залишення посади. Можливо, боїться і боятиметься пан президент.
Пан Кравченко, зрозуміло, користувався найвищою довірою президента Кучми. Він виглядає небагатослівним, рішучим, упевненим. Як і лічить державній людині. Це, безумовно, людина здібна і кмітлива. Але можна сперечатися чи мудра людина, бо мудрість – це розум забарвлений шляхетністю. І для пана Кравченка шляхетність, схоже, становить значно меншу цінність, ніж досягнення своїх життєвих цілей.
Отримані з генами таланти, він вдало розвинув, використавши можливість, яку надавала йому радянська влада - зробив сам собі блискучу, як на українську мірку, кар'єру. Крім того, можна сказати, що "бєспрєдєл" вуличного бандитизму початку 90-х років значною мірою зараз пішов у минуле – в тому числі і завдяки реальним зусиллям людей під командою Кравченка. Безумовно, у нього є своя мораль, він здатний на вчинки, за які йому вдячні люди – і такі люди безумовно є. Не може не бути.
Чому ж багато людей радіють, коли він іде? Тому що міліції мають боятися злочинці, а не всі громадяни. Тому що засилля злочинності початку 90-х змінилося на страх перед людиною в формі. Людина в формі стала для мільйонів чимось гіршим за злочинців. І справа не тільки в тому, що у нас недосконалі закони. У нас, за багатьма показниками – поліційна держава.
Треба сказати, що приборкання організованого криміналу було одним із завдань перших років української державності – бандити відчули першими, що держава лише створюється, і влада не може більше контролювати ситуацію. До цього ж, звичайно, додалися і роки перебудови, коли (на хвилі реабілітацій політичних в'язнів і змін у суспільній моралі, пов'язаних з легалізацією капіталістичного способу заробляння грошей) злочинці відчули себе кимось подібним до господарів життя. Блатні пісні з того часу вважаються мало не частиною фольклору – рідкісна повага простих громадян до тих, хто в них краде і хто їх залякує.
Зараз велику частина злочинних угруповань ліквідовано – завдяки діям правоохоронців. І це реальний здобуток. Здавалося, треба міліції дякувати. Але... Набираючи силу і досвід, міліція не зупинилася на цьому. Тут з'являються багато питань – наприклад, чому дехто з авторитетів зник з поля зору, а дехто – про людське око поважний бізнесмен, чому дехто зі скромних міліціонерів роз'їздить на розкішних машинах і чому працівники державтоінспекції змушені виживати за допомогою вибивання дорожних хабарів, що їх колись називали штрафами.
Міліція стала знаряддям для отримання незаконних доходів – це знають усі – серйозних просувань у напрямку на поліпшення не видно. Найочевидніший приклад – дорожна служба. Коли, наприклад, в курйозному місці ставиться знак обмеження швидкості, і під ним місяцями чергують співробітники ДАІ – то мимохідь напрошується питання – чому саме там стоїть знак, з чийого відома ці співробітники свій робочий час проводять саме там, хто рахує квитанції за штрафи, і хто контролює цих міліціонерів?
Міністерство внутрішніх справ є безконтрольним і непрозорим для громадськості. Тут не йдеться про прозорість таємниці слідства – хоча і самим поняттям таємниці слідства тут маніпулюють – то оприлюднюючи до суду у ЗМІ факти щодо окремих підслідних, то ховаючи від очей громадськості кричущі деталі. Контроль і прозорість потрібні перш за все, аби захистити простих громадян від можливих над уживано простих міліціонерів. А також державу – від можливих над уживано високих чинів.
Ключ до безконтрольності та непідзвітності міліції – в тому, як її функції розуміють керівники держави і їхні радники. Хід їхніх думок можна легко уявити. (а) Україна є бідною країною, тому (б) народні маси тут - потенційні революційні сили, які готові до виступів хоча б тому, що їм просто погано жити. (в) Поліпшити моментально їхнє життя неможливо (власне цього не вдалося за десять років незалежності), тому (г) треба мати сильний репресивний апарат – ну, так, на всяк випадок. Як наголошували класики радянського марксизму: держава – це апарат насильства. Таким апаратом насильства в Україні є, зокрема, міліція. Причини безконтрольності правоохоронців – в головах тих можновладців, хто зупинився у їхньому розумінні марксизму, а також повернув марксизм навпаки – зі знаряддя звільнення мас на знаряддя поневолення.
Слід згадати, що МВС також користується особливим привілеєм працювати безпосередньо у зв'язці з адміністрацією президента, фактично поза контролем прем"єра. Тут не зовсім зрозуміло, для чого його взагалі називати міністерством, а наприклад не перейменувати на "спецуправління під командою президента", "президентську гвардію", або СБУ-2.
На момент, коли ця стаття пишеться, ще невідомо остаточно, чи міністр пішов. Але навіть, коли міністр піде, страх залишиться. Нормально жити в такій атмосфері неможливо. Міліція, та зрештою і весь державний апарат, не може діяти за принципом – тут у нас правда одна, а тут ми робимо виключення. Закон має бути одним для всіх. Розділення правди для одних і для інших порожджує ворожість всередині суспільства, а у поєднанні з неконтрольованою силою – всеохопних страх. Страхом можна керувати, але він також убиває інтерес до самостійності, вбиває бажання діяти і виділятися з натовпу, а значить убиває прирородні рушії бізнесу, громадського життя, мистецтва. Власне страх убиває цивілізованість і розвиток, перетворюючи людей на байдужих рабів.
Перестановка міністра дасть результат лише тоді, коли новий посадовець зрушить міністерство в бік відкритості та нашого з вами, дорогі читачі УП, контролю, зробить його таким, що дбає про всіх громадян, а не служить інтересам окремих груп, наскільки би впливовими вони не були. Ті особи всередині міністерства, які вимагають "розв"язати їм руки" в боротьбі з опозицією, які винні в побитті опозиції, наприклад, у Рівному – мають з МВС піти. Власне такого штибу люди мали піти ще років 10 тому.
Новий міністр, якщо він хоче керуватися суспільними інтересами, мав би реформувати своє відомство в дусі зміненого часу. Багато в чому життя в нашій країні, а також світ довкола, змінилися від моменту здобуття незалежності, а МВС багато в чому лишається МВС УРСР – уламок минулого ладу, жорсткого і репресивного. Можливо це просто наслідок болючого еволюційного способу суспільних трансформацій, який як ми бачимо, є реальністю нашого суспільства, але інколи посеред усього цього нападає відчай – чи ми дійсно кудись рухаємося?
Довіра людей здобувається чесними діями – хто хоче довести, що зміни на краще відбуваються, має сприяти розслідуванням стосовно звинувачень у залученні МВС до політичного стеження, впливу на перебіг виборів-99, звинувачень у корупції. Мають бути отримані відповіді на закиди щодо "орлів Кравченка" і досьє, які його люди нібито збирали на громадян цієї країни. Тоді люди почнуть усвідомлювати, що МВС зацікавлене у справедливому ладі, а не загрожує простим людям, через свою безсилість перед справжніми злочинцями.
Сам по собі стиль, в якому виконується драма відставки-не-відставки Юрія Кравченка красномовно свідчить про одну з головних проблем нинішньої влади – неспроможність діяти швидко і солідарно. Багато хто справедливо нарікає на роз'єднаність опозиції, але подивіться на ступінь консолідації влади: згодою тут і не пахне, групові інтереси рвуть дієздатність влади на шматки. Ті ж мудрагелі, хто лякає хаосом опозиції, хіба не хаос править країною зараз? Що це – мудре правління переконаних у своїй правоті людей, яким заважають руйнівники і вічні революціонери - коли одні наближені до президента тягнуть одіяло призначень на себе, а інші намагаються випнутися по головах своїх опонентів перед очі верховного владики? І чи це гідний поваги лідер нації, котрий втік зі столиці і закрився на дачі, де розриваний слабодухістю, політичними угодами з тими чи іншими урядовцями і страхом за майбутнє, намагається перекроїти диспозицію свого двору?
Втім розмова не про це, а про пана Кравченка. Якщо пан Кравченко пішов у відставку, то це не просто перемога опозиції, це перемога здорового глузду. Людина, котру звинувачують у причетності до вбивства, а також у організації акцій залякування проти опозиціонерів, має одразу тверезо і обгрунтовано спростувати закиди. Якщо їй це не вдається, то така людина має піти зі своєї посади. Якщо така людина наділена честю і розумом, вона має подати у відставку сама – хоча б тому, щоб її ім'я не перетворилося на розмінну монету в політичній торгівлі. Втім у Юрія Кравченка свої погляди на честь – через призму доцільності та інтересів, очевидно без надмірного моралізаторства.
Те, що Юрій Кравченко мав піти - було зрозуміло з самого початку, відколи оприлюднили плівки. Постає питання – чому це сталося (чи не сталося?) тільки через три з половиною місяці? Відповідь така – через страх. Страх – це головна зброя нашого Міністерства внутрішніх справ. Міністра Кравченко боялися і, очевидно, будуть боятися, навіть після залишення посади. Можливо, боїться і боятиметься пан президент.
Пан Кравченко, зрозуміло, користувався найвищою довірою президента Кучми. Він виглядає небагатослівним, рішучим, упевненим. Як і лічить державній людині. Це, безумовно, людина здібна і кмітлива. Але можна сперечатися чи мудра людина, бо мудрість – це розум забарвлений шляхетністю. І для пана Кравченка шляхетність, схоже, становить значно меншу цінність, ніж досягнення своїх життєвих цілей.
Отримані з генами таланти, він вдало розвинув, використавши можливість, яку надавала йому радянська влада - зробив сам собі блискучу, як на українську мірку, кар'єру. Крім того, можна сказати, що "бєспрєдєл" вуличного бандитизму початку 90-х років значною мірою зараз пішов у минуле – в тому числі і завдяки реальним зусиллям людей під командою Кравченка. Безумовно, у нього є своя мораль, він здатний на вчинки, за які йому вдячні люди – і такі люди безумовно є. Не може не бути.
Чому ж багато людей радіють, коли він іде? Тому що міліції мають боятися злочинці, а не всі громадяни. Тому що засилля злочинності початку 90-х змінилося на страх перед людиною в формі. Людина в формі стала для мільйонів чимось гіршим за злочинців. І справа не тільки в тому, що у нас недосконалі закони. У нас, за багатьма показниками – поліційна держава.
Треба сказати, що приборкання організованого криміналу було одним із завдань перших років української державності – бандити відчули першими, що держава лише створюється, і влада не може більше контролювати ситуацію. До цього ж, звичайно, додалися і роки перебудови, коли (на хвилі реабілітацій політичних в'язнів і змін у суспільній моралі, пов'язаних з легалізацією капіталістичного способу заробляння грошей) злочинці відчули себе кимось подібним до господарів життя. Блатні пісні з того часу вважаються мало не частиною фольклору – рідкісна повага простих громадян до тих, хто в них краде і хто їх залякує.
Зараз велику частина злочинних угруповань ліквідовано – завдяки діям правоохоронців. І це реальний здобуток. Здавалося, треба міліції дякувати. Але... Набираючи силу і досвід, міліція не зупинилася на цьому. Тут з'являються багато питань – наприклад, чому дехто з авторитетів зник з поля зору, а дехто – про людське око поважний бізнесмен, чому дехто зі скромних міліціонерів роз'їздить на розкішних машинах і чому працівники державтоінспекції змушені виживати за допомогою вибивання дорожних хабарів, що їх колись називали штрафами.
Міліція стала знаряддям для отримання незаконних доходів – це знають усі – серйозних просувань у напрямку на поліпшення не видно. Найочевидніший приклад – дорожна служба. Коли, наприклад, в курйозному місці ставиться знак обмеження швидкості, і під ним місяцями чергують співробітники ДАІ – то мимохідь напрошується питання – чому саме там стоїть знак, з чийого відома ці співробітники свій робочий час проводять саме там, хто рахує квитанції за штрафи, і хто контролює цих міліціонерів?
Міністерство внутрішніх справ є безконтрольним і непрозорим для громадськості. Тут не йдеться про прозорість таємниці слідства – хоча і самим поняттям таємниці слідства тут маніпулюють – то оприлюднюючи до суду у ЗМІ факти щодо окремих підслідних, то ховаючи від очей громадськості кричущі деталі. Контроль і прозорість потрібні перш за все, аби захистити простих громадян від можливих над уживано простих міліціонерів. А також державу – від можливих над уживано високих чинів.
Ключ до безконтрольності та непідзвітності міліції – в тому, як її функції розуміють керівники держави і їхні радники. Хід їхніх думок можна легко уявити. (а) Україна є бідною країною, тому (б) народні маси тут - потенційні революційні сили, які готові до виступів хоча б тому, що їм просто погано жити. (в) Поліпшити моментально їхнє життя неможливо (власне цього не вдалося за десять років незалежності), тому (г) треба мати сильний репресивний апарат – ну, так, на всяк випадок. Як наголошували класики радянського марксизму: держава – це апарат насильства. Таким апаратом насильства в Україні є, зокрема, міліція. Причини безконтрольності правоохоронців – в головах тих можновладців, хто зупинився у їхньому розумінні марксизму, а також повернув марксизм навпаки – зі знаряддя звільнення мас на знаряддя поневолення.
Слід згадати, що МВС також користується особливим привілеєм працювати безпосередньо у зв'язці з адміністрацією президента, фактично поза контролем прем"єра. Тут не зовсім зрозуміло, для чого його взагалі називати міністерством, а наприклад не перейменувати на "спецуправління під командою президента", "президентську гвардію", або СБУ-2.
На момент, коли ця стаття пишеться, ще невідомо остаточно, чи міністр пішов. Але навіть, коли міністр піде, страх залишиться. Нормально жити в такій атмосфері неможливо. Міліція, та зрештою і весь державний апарат, не може діяти за принципом – тут у нас правда одна, а тут ми робимо виключення. Закон має бути одним для всіх. Розділення правди для одних і для інших порожджує ворожість всередині суспільства, а у поєднанні з неконтрольованою силою – всеохопних страх. Страхом можна керувати, але він також убиває інтерес до самостійності, вбиває бажання діяти і виділятися з натовпу, а значить убиває прирородні рушії бізнесу, громадського життя, мистецтва. Власне страх убиває цивілізованість і розвиток, перетворюючи людей на байдужих рабів.
Перестановка міністра дасть результат лише тоді, коли новий посадовець зрушить міністерство в бік відкритості та нашого з вами, дорогі читачі УП, контролю, зробить його таким, що дбає про всіх громадян, а не служить інтересам окремих груп, наскільки би впливовими вони не були. Ті особи всередині міністерства, які вимагають "розв"язати їм руки" в боротьбі з опозицією, які винні в побитті опозиції, наприклад, у Рівному – мають з МВС піти. Власне такого штибу люди мали піти ще років 10 тому.
Новий міністр, якщо він хоче керуватися суспільними інтересами, мав би реформувати своє відомство в дусі зміненого часу. Багато в чому життя в нашій країні, а також світ довкола, змінилися від моменту здобуття незалежності, а МВС багато в чому лишається МВС УРСР – уламок минулого ладу, жорсткого і репресивного. Можливо це просто наслідок болючого еволюційного способу суспільних трансформацій, який як ми бачимо, є реальністю нашого суспільства, але інколи посеред усього цього нападає відчай – чи ми дійсно кудись рухаємося?
Довіра людей здобувається чесними діями – хто хоче довести, що зміни на краще відбуваються, має сприяти розслідуванням стосовно звинувачень у залученні МВС до політичного стеження, впливу на перебіг виборів-99, звинувачень у корупції. Мають бути отримані відповіді на закиди щодо "орлів Кравченка" і досьє, які його люди нібито збирали на громадян цієї країни. Тоді люди почнуть усвідомлювати, що МВС зацікавлене у справедливому ладі, а не загрожує простим людям, через свою безсилість перед справжніми злочинцями.
