Жертва селекції
Що вбиває український футбол

Середа, 13 червня 2001, 12:24
Заплановані фіаско

Володимир Скачко, Київ, для "УП"

Надрукований нижче матеріал луганського журналіста Олександра Крамаренка було написано ще восени минулого року. Відразу після того, як темношкірий "поляк" Емануель Олісадебе у відбірковому матчі зі збірною України з футболу повчив вихованців Валерія Лобановського, як, зрештою, треба грати. Щоб, звичайно, не тільки патякати про те, що у Григорія Суркіса "наша мета – 2002", а й ще щось для цього робити. Наприклад, таки грати у той же футбол. Грати самовіддано, знаючи, що хизуєшся перед телекамерами не тільки для себе та свого майбутнього трансферту кудись за кордон, а ще й захищаєш кольори свої Батьківщини. І на тебе, в буквальному сенсі цього слова, моляться мільйони твоїх співвітчизників, для яких у їхньому злиденному житті футбол – це чи не єдина субстанція, що зв'язує зі своєю таки державою. Зв'язує не паспортом, територією чи то й просто загальними надіями на краще, а конкретними переживаннями, емоційним, аж до судом у руках, уболіванням за одинадцятьох своїх земляків на футбольному майданчику, які "візьмуть та й накостиляють їхнім". Але "наші" чомусь не "беруть" і не "костиляють"...

Одне слово, українській збірній, тоді майже стовідсотково "динамівській", восени 2000 року поляки втерли носа на очах десятків тисяч вболівальників, і ця поразка напівтрагедійного забарвлення зі справжніми сльозами на очах, як з'ясувалося сьогодні, була тільки початком "великого кінця" українського футболу. Принаймні, якщо й не початком кінця, то яскравим свідченням того, чому футбол цей як "гра мільйонів" може загинути в такій футбольній державі, як Україна. Бо триває вбивання футболу як спортивної гри, в основі якої лежить не тільки комерція чи "види" на західне майбутнє спортсменів, а ще й спортивна злість, затятість, зрештою, якщо хочете, патріотизм і нормальна людська відповідальність за мільйони тих, хто приходить на стадіони.

Поступово настає смерть гри, коли футбольні клуби перетворюють на політизовані "паровозики" для доставки "високих тіл" до парламенту - "команди молодості нашої" ("Динамо" часів політикування Суркіса-Медведчука-Марчука) чи то роблять з них візитівки цілих регіонів, якими остаточно оволоділи клани (нинішній "Шахтар" епохи розквіту Рената Ахметова). Коли комерція і намагання перетворити футбол на прибуткове шоу стають самодостатніми імперативами розвитку, вбиваючи саму гру та її спортивний дух.

Матеріал Крамаренка – суперечливий, але він про те чому гасло "наша мета – 2002", яке, без перебільшення, є й метою мільйонів українських фанів, може так і залишитися гаслом Суркіса, який, є такі небезпідставні підозри, спробував у такий спосіб перетворити український футбол на прибутковий трансфертний бізнес уже на рівні збірної. Так, як це раніше відбулося на рівні київського "Динамо". Плюс, схоже, він знову не проти й отримати політичні дивіденди на будь-яких виборах, перетворивши вже збірну на чергову "команду молодості нашої" і вдягши вже її футболки. А що, "Динамо" - усе до одного об'єднано соціал-демократичне і розпорошене трансфертами, вже відверто конає в лабетах "футбольної геніальності" Лобановського і на нього навряд чи можна ставити для задурманення електорату на виборах. А от у збірну можна запросити і Шевченка, і Реброва, а ті, хочуть вони цього чи не хочуть, і зіграють роль приманки...

Про те, що в українському футболі часів Суркіса-Лобановського не все гаразд, свідчить і те, що цей відверто критичний матеріал про названу "супердвійку" не наважилися дати в жодній газеті, що пише про спорт. Чи тому, що злякалися, що Суркіс не візьме їх до літака на закордонні матчі українців, чи тому, що не захотіли зайве сипати сіль на рани. І те, і те, звичайно, має рацію хоча б уже тому, що до хорошого навіть у подачках від Суркіса швидко звикають, а бути "іконоборцем" у ставленні до метра Лобановського і взагалі страшнувато.

Однак, з іншого боку, навіть ікони інколи реставрують. Щоб зрозуміліші і доступніші були. А роблять це прості люди. Можливо, навіть ті, які вже розуміють, що коли українська футбольна збірна якимось дивом і потрапить до фінальної частини чемпіонату світу з футболу в Японії та Кореї, то з такою грою і з таким ставленням футболістів до неї, а тренерів і футбольних функціонерів – до підготовки та кадрового підбору гравців, які є сьогодні, в Сеулі і Токіо українцям робити нічого. Якщо, звичайно, не ставити за мету карколомний провал на весь світ, за який соромно буде, насамперед, тим же українським фанам...




Жертва селекції
Що вбиває український футбол


Після отримання Україною незалежності в неї з'явилася, як водиться в таких випадках, своя національна збірна. Але повноцінного відчуття "футбольного патріотизму" в зв'язку з цим українці чомусь так і не відчули. Можливо, ще й тому, що патріотизму - казенного, замішаного, до того ж, на комерції, навколо новоявленої збірної завжди було і залишається зараз, хоч відбавляй. Штучний імідж головній команді створюють всі кому не ліньки: журналісти, політики і навіть держчиновники найвищого рангу.

Дійшло до того, що вся футбольна громадськість України так віртуально повірила у високий клас української збірної, що сприймала її чергові невдачі як прикрі непорозуміння. Навіть вітчизняні букмекери попалися на цю вудочку самообману, приймаючи при цьому ставки на збірну Польщі у недавньому матчі як один до п'яти. Я не граю на футбольному тоталізаторі, але коли дізнався про такий розклад, поставив на Польщу, на жах своєї дружини, всю свою готівку, заощадження і все, що мені вдалося позичити у друзів і знайомих. Я, повірте, ніскільки не ризикував при цьому, тому що передбачав вихід матчу з поляками. "Футбол, на щастя, простий", - сказав якось колишній президент ФІФА Стенлі Роуз. А це означає і те, що з двох команд-суперниць, як правило, перемагає та, що краще укомплектована. Польська збірна була настільки краще укомплектована, ніж українська, що цієї різниці не могли компенсувати ані талант Лобановського, ані чинник свого власного поля, ані зірка Андрія Шевченка.

Розумів це і сам Лобановський, який під час гри з поляками вперше став гойдатися маятником після свого повернення з Еміратів. Пригадується, він заявляв, коли приймав збірну на прохання прем'єр-міністра Валерія Пустовойтенка, про те, що вихід з групи - не самоціль, головне - гідний виступ на футбольних полях Японії та Кореї. При цьому Лобановський знав і склад нашої відбірної групи, і те, що в збірної немає не те щоб плеймейкера міжнародного класу, але навіть жодного хава творчого плану цього рівня.

Як же так вийшло, що в країні, футбольний потенціал якої перед розпадом СРСР оцінювався вище середнього європейського рівня, усього через десяток років немає жодних сил, щоб дотягнути до цього самого рівня і мало надій на краще майбутнє?

Щоб відповісти на це питання, нам треба знову повернутися в ті далекі вже сімдесяті роки, коли в київському "Динамо" сходила тренерська зірка Лобановського. Обдарування цього фахівця складається з двох частин. Про першу - почуття нових віянь у сучасному футболі і уміння експериментувати - вже давно написані томи і немає сенсу повторюватися. А ось про другу у нас в Україні говорити чомусь не прийнято. А тим часом, якби не було її, то футбольний світ міг би так і не дізнатися про Валерія Васильовича. Скільки їх, таких обдарованих, загублених спортивними і біляспортивними чиновниками, так і не змогли реалізувати свій неабиякий потенціал! Лобановський зміг, оскільки володіє талантом, причому незвичайним, "розкручувати" і переконувати футбольних спонсорів і меценатів - тих, хто платить гроші і створює всі умови для реалізації творчого потенціалу футболістів. І нехай зараз, у випадку з Пустовойтенком, Лобановський блефував, але свого часу примусити комуністичного лідера України Володимира Щербицького повірити в наполеонівські плани вдалося тільки йому. Причому тоді він це зробив, маючи в своєму тренерському послужному списку всього лише шосте місце "Дніпра" в першості СРСР.

Про Щербицького кажуть різне, але в кадровому чутті йому неможливо відмовити. І сьогодні вже однозначно ясно, що під обіцянки вивести "Динамо" на елітарний рівень європейського клубного футболу Лобановський отримав з рук Щербицького необмежену футбольну владу, яка виявлялася в доступі до потенціалу усього українського футболу того часу. А потенціал цей був куди значнішим за нинішній. Досить пригадати, що в складі юнацької і юніорської збірних СРСР 70-х і 80-х років, що ставали раз за разом чемпіонами і призерами світової і європейської першості, не менше половини складу були вихованцями українських футбольних шкіл, головним чином луганських, дніпропетровських і львівських.

Сьогодні я вже далекий від переконання моєї молодості в тому, що Лобановський розбазарив навмисне цей неабиякий потенціал. Він просто робив свою справу, чудово розуміючи при цьому, що перемагати європейські клуби, укомплектовані членами національних збірних з трьох континентів, за рахунок комплектації його "Динамо" тільки на базі київських футбольних шкіл, в принципі, неможливо. І зовсім не випадково під час підкорення першої євровершини в 1975 році в основному складі "Динамо" було усього троє киян.

Інша річ, як ставився Лобановський до кращих молодих футболістів України, що попали до нього в команду виключно в адміністративному порядку, тобто абсолютно безкоштовно. З одного боку, як до будівельного матеріалу для створення конкурентоздатної команди протягом чи не двадцятирічного терміну свого керівництва "Динамо" до розвалу СРСР. Але є і інший бік, про який в Україні говорити знову ж не прийнято. Це - прагнення шляхом кадрових поборів ослабити своїх українських конкурентів за всесоюзної першості.


Дійсно, це, на перший погляд, безвідповідальне твердження однозначно підкріплюється тим, що з десяти футболістів, що "призивались" в середньому щорічно в ті часи з українських клубів під динамівські знамена, в основному складі "Динамо" з'являвся (не плутати з поняттям закріплявся) щонайбільше один (!). Інші дев'ять жодного разу не удостоювалися цієї честі протягом багатьох років свого перебування в Києві. При цьому заявочний список "Динамо" щорічно перевищував 40 (!) футболістів, хоч гравцями основного складу при цьому були ті ж 15-16 гравців, як і в будь-якій іншій команді. Ще стільки ж входило до дублю "Динамо", складу якого тоді, як і сьогодні складу "Динамо-2 ", заздрили чорною заздрістю всі без винятку тренери вищої ліги.

Але 16 плюс 16 - це 32, а значить, 10-12 чоловік і грали роль того "баласту", який був призначений для ослаблення інших українських клубів. Ось вам і розгадка того, чому "Динамо" було непереможне.

І найсумніше в цьому те, що навіть ті гравці "Динамо", яким не було місця ні в основі, ні в дублі, були блакитною мрією всіх українських тренерів з периферії, оскільки це були якщо не лідери команд-майстрів, то кращі вихованці футбольних шкіл наймогутнішої футбольної республіки колишнього СРСР.

Природно, що дворічне перебування не при ділі вже не дозволяло їм бути на тому ж рівні, що й до призову до "Динамо". Тому після повернення додому з Києва ці футболісти, як правило, ставали блідою тінню себе ж, але двох- трирічної давності.

Зрозуміло і те, що при такому розкладі "нединамівські" українські клуби вищої ліги, базою для комплектування яких були лише власні футбольні школи та друга ліга (після того, як з неї вже візьме кращих все те ж "Динамо"), були геть відтяті від потенціалу українського футболу. У результаті їх представництво у вищій лізі радянського футболу було таким же, як і Москви, а рівень виступів при цьому набагато нижчий, ніж у москвичів. Українським провінційним тренерам практично не було сенсу працювати, оскільки вони знали, що як тільки вони виявлять одного чи декількох перспективних гравців, ті відразу ж за наказом з'являться у Києві. Це, звичайно ж, не сприяло їх професійному зростанню. А продуктивну роботу місцевих дитячо-юнацьких футбольних шкіл робило непотрібною, оскільки, якщо свої команди майстрів ще якось заохочували їх до виховання перспективних молодих гравців, то "Динамо" – жодним чином.

Як наслідок, і класних футболістів, і тренерів на Україні ставало все менше і менше, що і призвело в кінцевому результаті до того кадрового голоду, який переживає сьогодні український футбол і на рівні гравців, і на рівні фахівців.

Адміністративна селекція талантів нині неможлива. І в Лобановського вибили з рук ще один козир, який він почав використовувати давно, а тепер його перехопили інші. Пригадується, 1976 року з луганського спортінтернату був вивезений до Києва Олександр Бережний. Було цьому краснодонцю 18 років, і він не провів жодного матчу у "Зорі" і навіть не був заявлений за неї. Це був новий, чисто закордонний досвід роботи динамівських селекціонерів. Після цього практика викрадання з українських футбольних шкіл стала вже звичайною в їх роботі.

Але якщо за "совка" дитячі тренери цим мало переймались (вони самі часто відвозили своїх вихованців до Києва, до Лобановського), то в роки незалежності їх ставлення до подібного роду адміністративних поборів "Динамо" змінилося з точністю до навпаки. Бажаючих віддавати за просто так юнаків, вартість яких на трансфертному ринку складає десятки тисяч доларів, навіть до рук Валерія Васильовича, вже не знаходиться. Тепер це коштує грошей, і в результаті Семаки та Безродні покидають Україну в масовому порядку в настільки юному віці, що навіть всюдисущі київські селекціонери не встигають взяти їх на олівець. Про їх потенціал знають тільки їх перші тренери, які й отримують від селекціонерів частину ринкової вартості своїх юних талантів. Природно, ці підлітки ще не грали за якісь збірні України і через рік-другий вже одягають без жодного шуму і пилу, наприклад, майку юнацької збірної Росії, і все ОК, панове! І саме тому в сьогоднішньої збірної України і близько немає хавів класу луганчан Сергія Семака і Артема Безродного, включаючи і натуралізованого Україною з великими дипломатичними клопотами росіянина Артема Яшкина.

Роздрібна торгівля в індивідуальному порядку між українськими дитячими тренерами і тими ж московськими селекціонерами квітне і сьогодні. Тільки ось найменування "товару" в Україні взнають, коли він вже офіційно заявлений Москвою - в тому ж "Спартаку", ЦСКА, "Динамо" або в російській збірній. І це - найкраща ілюстрація того, як зажерливість і адміністративний снобізм почали губити український футбол давно. А сьогодні його жертвою, як не дивно, виступає не київське "Динамо", а багатостраждальна українська збірна. Адже якщо для "Динамо" його господар Григорій Суркіс ще купить у ближньому зарубіжжі гравця необхідного класу, то для збірної – грошей шкода.

Ось вам і пояснення головного парадоксу українського футболу: збірна країни - чи не єдина в світі укомплектована на порядок гірше провідного клубу національної першості.


"Українська правда" у Threads

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Читайте УП В Google News