Річниця беззаконня заради справедливості
Середа, 25 липня 2001, 14:10
Двадцять дев'ятий номер газети "Інформбюлетень"—"ІБ" (Кременчук, Полтавської області) яскраво продемонстрував, чому цю газету так не любить наш пріснопам'ятний "гарант" усього, що тільки можна гарантувати. А не любить тому, що газета довела - глава держави може незаконно і брутально тиснути на ЗМІ і на журналістів, вимагати від своїх підлеглих, щоб вони брали з нього приклад і не гребували нічим, аби виконати незаконні накази та забаганки, але це ще нічого не означає, коли в людей є мужність цьому натискові протистояти.
Газета довела, що "гарант" може наказувати будь-що, але навіть у цій напіврабській, придавленій страхом країні хамів і холуїв, в яку Кучма напрочуд легко і майже за загальної мовчазної згоди перетворив Україну, він не може стовідсотково гарантувати, що його накази виконають геть усі.
Наприкінці минулого тижня в Полтаві на "круглому столі" на тему "Полтавська
журналістика: тест на зрілість", де обговорювали проблему свободи слова в
області, редактор "Інформбюлетеня" Тамара Просяник роздала присутнім свою
газету. А в ній була редакційна стаття: "У "Інформбюлетеня" – ювілей. Рік
нелегального друку..." Тобто в країні, де цензура і тиск на ЗМІ заборонені Конституцією, а гарантом цього виступає Кучма, газета вже рік виходить
нелегально.
Мало того, щоб не наражати на небезпеку тих, хто все-таки наважується друкувати видання, редакція не друкує вихідні дані про газету. А це є порушенням чинного законодавства про друковані ЗМІ. Однак Тамара Просяник свідома того, що робить: "Ми видаємо газету, яку вміємо. Ми знаємо, що порушуємо чинне законодавство, але ми робимо це не зі своєї вини – нас силоміць випхнули в неправове поле. Нам не хочуть офіційно пояснювати, чому друкарні відмовляються нас друкувати легально".
А сталося таке з газетою тому, що про неї він, як свідчать записи майора
Мельниченка, наш велемовний "гарант" говорив улітку минулого року: "В
Полтавській області, в Кременчугє... випускає газету таку, бля, просто шалену. З карикатурами на президента, бля, грязними публікаціями. То шо він не може... Служба безпеки разом з прокуратурою порушити кримінальну справу... А чого сей час не доповідають? Мені привозять цю газету... Газету сюди, бля, привозять, а Служба ні ху... вообщє не доповідає. Ну от саме цікаве..."
А паралельно Кучма домагався від підлеглих, щоб ті розібралися і з "бля, грузином". І, як відомо, "орли боєвиє" справу зробили – Гія Гонгадзе був убитий, а газету відмовилися друкувати всі, розповідає Просяник, всі 27 полтавських і кременчуцьких друкарень. Мало того, друкарню приватного
підприємства "Млин" у Кременчуці, яка випускала "Інформбюлетень", закрили і, певно, щоб мало не здалося, обплутали її колючим дротом. Так вона досі і
стоїть. Ніби чекає, що якимось дивом завітають у Кременчук всі ті західні
прихильники нашого "стратегічного партнера", які сьогодні знову вбачають у
ньому запоруку стабільності. І за колючим дротом воно, звичайно, мабуть,
стабільно. І для Папи Римського, і для лорда Робертсона з НАТО, і для
Кондоліззи Райс. Навіть, якби вона не приїхала, нічого страшного для "стабільної держави не станеться" – глава України в припадку якогось слов'янського постбрежнєвізму поїхав цілуватися з Путіним та Лукашенком...
Однак не про це йдеться. Історія "Інформбюлетеню" – це своєрідний наочний
приклад тотального знищення ЗМІ всіма можливими засобами. Відтоді, як уперше потрапила в поле зору влади. Свою історію "ІБ" веде із самвидаву, який з кінця вісімдесятих українською розповідав у російськомовному Кременчуці, що є така держава Україна, в історії якої були не тільки шаровари імені Шарварка на ювілейних концертах перед партійно-комуністичними бонзами. Потім газета "виросла", виходила на 28 шпальтах, мала додаток "Кременчук
вечірній".
Але з 1994 року "ІБ" підтримав народного депутата України Григорія
Омельченка, якому, в свою чергу, не дуже сподобався новий президент Леонід
Кучма. І почалося: Омельченко розповідав громадськості, хто Україною керує,
штовхаючи її в безодню новітньої стагнації, а газета це акуратно доносила до читачів. І в 1996 році невідомі викрали всю редакційну комп'ютерну базу. А минулого року, до 10-літнього офіційного ювілею з дня заснування, знищили весь комп'ютерний архів. І відмовилися друкувати в усіх друкарнях. І коли журналісти знаходили можливості десь друкувати, то з газетою не церемонилися. Невідомі з посвідченнями СБУ забирали і знищували віддрукований тираж. Такі самі невідомі стежили за співробітниками, і цього року Тамара Просяник таки потрапила до "несподіваної" автокатастрофи.
Але найбільше "діставали" суди. Як каже редактор Просяник, були роки, коли
доводилося відбиватися від п'ятнадцяти позовів. За рішенням суду заарештована навіть її особиста квартира. Але ось другий феномен газети
часів кучманоїдальної України - "ІБ" виграв усі суди!!! За винятком одного: коли журналісти не змогли довести, що Кучма... нищить пресу. Ну, не змогли журналісти показати, як Кучма особисто рве якісь газети чи журнали, і суд присудив сплатити 600 гривень. Ото, мабуть, "піднялися" в президентській
адміністрації!
А найдивовижнішим, мабуть, треба все-таки вважати позов, коли газету вимагали покарати за образу честі і гідності президента, якої Кучмі нібито завдали карикатури в "ІБ". Тоді суд зібрав представників полтавської творчої інтелігенції – літераторів, мовників, художників, щоб вони здійснили своєрідну експертизу карикатур. І митці визнали – факту образи президента не було. Суд відмовив у позові, а генпрокурор Потебенько змушений був повідомити про це парламентарів. Але загалом вийшло так, як про це пізніше красномовно скаже сам "ображений": "подонки, бля, подонки висшей мєри..." І, слава Богу, що такі, за визначенням, знайшлися і в Полтаві – не так соромно заїжджати до рідного міста, не всі "лягли і просять"...
В газеті залишилося лише п'ять працівників, які працюють часами на голому
ентузіазмі. Однак сьогодні газета виходить і, як запевняє її редактор, виходитиме й надалі. Бо, з одного боку, налякані чиновники і прихвостні
бояться навіть заходити до приміщення редакції, і газета існує нібито в
вакуумі. Але з другого – газета не просто має своїх постійних читачів на
регіональному рівні. Вона змушена "мігрувати" в пошуках друкарень по всій
Україні і мимоволі збільшує свій ареал поширення, знаходить прихильників в
інших областях. Але важливе, що Тамара Просяник з колегами переконана в тому, про що говорить відверто: "Відповісти цій владі ми можемо тільки виходом газети. І ми виходитимемо за будь-яку ціну!"
Сьогодні Тамара Просяник мимоволі ніби гойдається між нападами песимізму й
оптимізму. Вона переконана, що говорити про свободу слова в Україні не варто,
бо "країною керують бандити, а на чолі їх стоїть людина, якій за повної
відсутності цих якостей важко судитися за образу честі і совісті". "Але
проблема – не тільки в президентові, а і в народі цьому, який нічого не хоче
розуміти", - каже вона.
Проте за хвилину вона ж розповіла, що до газети через страх не давали жодної реклами, незважаючи на досить високу популярність – підприємці просто бояться, і їх можна, на жаль, зрозуміти. Але в "ювілейному" номері реклама з'явилася – дало ВАТ "Кременчуцький завод технічного вуглецю". Це, звичайно, дріб'язок, якщо порівняти з тим, що деруть з бізнесменів пропрезидентські інформхолуї. Але ж не гроші в цій рекламі важливі. Важливе те, що Кучма, тупцюючи ніжками на Литвина, Смирнова, Радченка, чи то ще якогось Потебенька, знову може галасувати про "подонків висшей мєри". Їх більшає – і це найвища справедливість і найдорожче визнання, які чесно заслужили Тамара Просяник з колегами.
Зі святом вас, Журналісти!
Газета довела, що "гарант" може наказувати будь-що, але навіть у цій напіврабській, придавленій страхом країні хамів і холуїв, в яку Кучма напрочуд легко і майже за загальної мовчазної згоди перетворив Україну, він не може стовідсотково гарантувати, що його накази виконають геть усі.
Наприкінці минулого тижня в Полтаві на "круглому столі" на тему "Полтавська
журналістика: тест на зрілість", де обговорювали проблему свободи слова в
області, редактор "Інформбюлетеня" Тамара Просяник роздала присутнім свою
газету. А в ній була редакційна стаття: "У "Інформбюлетеня" – ювілей. Рік
нелегального друку..." Тобто в країні, де цензура і тиск на ЗМІ заборонені Конституцією, а гарантом цього виступає Кучма, газета вже рік виходить
нелегально.
Мало того, щоб не наражати на небезпеку тих, хто все-таки наважується друкувати видання, редакція не друкує вихідні дані про газету. А це є порушенням чинного законодавства про друковані ЗМІ. Однак Тамара Просяник свідома того, що робить: "Ми видаємо газету, яку вміємо. Ми знаємо, що порушуємо чинне законодавство, але ми робимо це не зі своєї вини – нас силоміць випхнули в неправове поле. Нам не хочуть офіційно пояснювати, чому друкарні відмовляються нас друкувати легально".
А сталося таке з газетою тому, що про неї він, як свідчать записи майора
Мельниченка, наш велемовний "гарант" говорив улітку минулого року: "В
Полтавській області, в Кременчугє... випускає газету таку, бля, просто шалену. З карикатурами на президента, бля, грязними публікаціями. То шо він не може... Служба безпеки разом з прокуратурою порушити кримінальну справу... А чого сей час не доповідають? Мені привозять цю газету... Газету сюди, бля, привозять, а Служба ні ху... вообщє не доповідає. Ну от саме цікаве..."
А паралельно Кучма домагався від підлеглих, щоб ті розібралися і з "бля, грузином". І, як відомо, "орли боєвиє" справу зробили – Гія Гонгадзе був убитий, а газету відмовилися друкувати всі, розповідає Просяник, всі 27 полтавських і кременчуцьких друкарень. Мало того, друкарню приватного
підприємства "Млин" у Кременчуці, яка випускала "Інформбюлетень", закрили і, певно, щоб мало не здалося, обплутали її колючим дротом. Так вона досі і
стоїть. Ніби чекає, що якимось дивом завітають у Кременчук всі ті західні
прихильники нашого "стратегічного партнера", які сьогодні знову вбачають у
ньому запоруку стабільності. І за колючим дротом воно, звичайно, мабуть,
стабільно. І для Папи Римського, і для лорда Робертсона з НАТО, і для
Кондоліззи Райс. Навіть, якби вона не приїхала, нічого страшного для "стабільної держави не станеться" – глава України в припадку якогось слов'янського постбрежнєвізму поїхав цілуватися з Путіним та Лукашенком...
Однак не про це йдеться. Історія "Інформбюлетеню" – це своєрідний наочний
приклад тотального знищення ЗМІ всіма можливими засобами. Відтоді, як уперше потрапила в поле зору влади. Свою історію "ІБ" веде із самвидаву, який з кінця вісімдесятих українською розповідав у російськомовному Кременчуці, що є така держава Україна, в історії якої були не тільки шаровари імені Шарварка на ювілейних концертах перед партійно-комуністичними бонзами. Потім газета "виросла", виходила на 28 шпальтах, мала додаток "Кременчук
вечірній".
Але з 1994 року "ІБ" підтримав народного депутата України Григорія
Омельченка, якому, в свою чергу, не дуже сподобався новий президент Леонід
Кучма. І почалося: Омельченко розповідав громадськості, хто Україною керує,
штовхаючи її в безодню новітньої стагнації, а газета це акуратно доносила до читачів. І в 1996 році невідомі викрали всю редакційну комп'ютерну базу. А минулого року, до 10-літнього офіційного ювілею з дня заснування, знищили весь комп'ютерний архів. І відмовилися друкувати в усіх друкарнях. І коли журналісти знаходили можливості десь друкувати, то з газетою не церемонилися. Невідомі з посвідченнями СБУ забирали і знищували віддрукований тираж. Такі самі невідомі стежили за співробітниками, і цього року Тамара Просяник таки потрапила до "несподіваної" автокатастрофи.
Але найбільше "діставали" суди. Як каже редактор Просяник, були роки, коли
доводилося відбиватися від п'ятнадцяти позовів. За рішенням суду заарештована навіть її особиста квартира. Але ось другий феномен газети
часів кучманоїдальної України - "ІБ" виграв усі суди!!! За винятком одного: коли журналісти не змогли довести, що Кучма... нищить пресу. Ну, не змогли журналісти показати, як Кучма особисто рве якісь газети чи журнали, і суд присудив сплатити 600 гривень. Ото, мабуть, "піднялися" в президентській
адміністрації!
А найдивовижнішим, мабуть, треба все-таки вважати позов, коли газету вимагали покарати за образу честі і гідності президента, якої Кучмі нібито завдали карикатури в "ІБ". Тоді суд зібрав представників полтавської творчої інтелігенції – літераторів, мовників, художників, щоб вони здійснили своєрідну експертизу карикатур. І митці визнали – факту образи президента не було. Суд відмовив у позові, а генпрокурор Потебенько змушений був повідомити про це парламентарів. Але загалом вийшло так, як про це пізніше красномовно скаже сам "ображений": "подонки, бля, подонки висшей мєри..." І, слава Богу, що такі, за визначенням, знайшлися і в Полтаві – не так соромно заїжджати до рідного міста, не всі "лягли і просять"...
В газеті залишилося лише п'ять працівників, які працюють часами на голому
ентузіазмі. Однак сьогодні газета виходить і, як запевняє її редактор, виходитиме й надалі. Бо, з одного боку, налякані чиновники і прихвостні
бояться навіть заходити до приміщення редакції, і газета існує нібито в
вакуумі. Але з другого – газета не просто має своїх постійних читачів на
регіональному рівні. Вона змушена "мігрувати" в пошуках друкарень по всій
Україні і мимоволі збільшує свій ареал поширення, знаходить прихильників в
інших областях. Але важливе, що Тамара Просяник з колегами переконана в тому, про що говорить відверто: "Відповісти цій владі ми можемо тільки виходом газети. І ми виходитимемо за будь-яку ціну!"
Сьогодні Тамара Просяник мимоволі ніби гойдається між нападами песимізму й
оптимізму. Вона переконана, що говорити про свободу слова в Україні не варто,
бо "країною керують бандити, а на чолі їх стоїть людина, якій за повної
відсутності цих якостей важко судитися за образу честі і совісті". "Але
проблема – не тільки в президентові, а і в народі цьому, який нічого не хоче
розуміти", - каже вона.
Проте за хвилину вона ж розповіла, що до газети через страх не давали жодної реклами, незважаючи на досить високу популярність – підприємці просто бояться, і їх можна, на жаль, зрозуміти. Але в "ювілейному" номері реклама з'явилася – дало ВАТ "Кременчуцький завод технічного вуглецю". Це, звичайно, дріб'язок, якщо порівняти з тим, що деруть з бізнесменів пропрезидентські інформхолуї. Але ж не гроші в цій рекламі важливі. Важливе те, що Кучма, тупцюючи ніжками на Литвина, Смирнова, Радченка, чи то ще якогось Потебенька, знову може галасувати про "подонків висшей мєри". Їх більшає – і це найвища справедливість і найдорожче визнання, які чесно заслужили Тамара Просяник з колегами.
Зі святом вас, Журналісти!
