Україна, як вічне питання Росії

Четвер, 23 серпня 2001, 16:18
Сьогоднішні взаємовідносини Росії і України і їх перспективи є одним з найважливіших аспектів внутрішньої і зовнішньої політики обох держав. Надзвичайно велике значення наявності міцних зв'язків між Україною і Росією, дуже багато питань, образ, спрямувань, надій і розчарувань нагромадилося останнім часом - особливо за минуле десятиріччя! - по обидва боки українсько-російського державного кордону, щоб залишити їх без уваги, пояснень або спроби ретельного аналізу.

На жаль, на питання про стосунки двох братських народів часто доводиться дивитися через призму офіційної пропаганди, яка, в основному, є явно кон'юнктурною. Але іншої у нас немає, а тому саме від терпимості обох народів буде залежати майбутнє діалогу, якщо до такого взагалі дійде в близькому майбутньому.

Коли кажуть про людей, що вони повинні жити разом, однією сім'єю, то, як правило, виходять з того, що самі люди, про яких йдеться, бажають саме такого спільного щастя. Кажучи про необхідність возз'єднання Росії і України, ми наштовхуємося на дуже важливе питання: "А чи хочуть люди, що мешкають, внаслідок всіляких обставин, по різні боки державного кордону, жити однією сім'єю?"

Лаяти українців за їх прагнення жити незалежно від Москви, не буду, бо бачу в цьому лише певну історичну логіку, яка витікає, передусім, із стану суспільно-політичної системи нинішньої Росії, помилковості її політики і опортунізму її політиків. На мій погляд, провина Росії в цьому процесі (віддалення України) вже така велика, що не помітити її, а тим більше замовчувати, просто неможливо. І чим більше звинувачень приписують українцям в російських ЗМІ, тим більше мотивів для упевненості, що коріння проблеми - в Москві.

Ще в 1929 році в паризькому "Віснику РСХД" російський історик Г. Федотов опублікував дуже цікаву статтю, в якій розмірковує про долю Росії, в традиціях, властивих російському імперському шовінізму. Не обійшов він увагою і взаємовідносини Росії з Україною. "З народів, що залишилися в Росії, - писав він - пряма ненависть до великоросів зустрічається тільки у наших кревних братів малоросів, або українців. І це - найболючіше питання нової Росії". Сьогодні назвати це питання лише болючим мало, бо можна з упевненістю сказати що це - вічне питання Росії. Принаймні, воно буде ще так довго визначати політику обох держав, поки більшість росіян не примусить себе шукати причину такої ненависті саме в собі, в своєму неадекватному відношенні до багатомільйонного народу України.

Думка Федотова про те, що причиною тому є саме російський націоналізм, який завжди уособлювався "головним чином в безцільному цькуванні малих народностей, в утиску їх законних духовних потреб, створюючи Росії все нових і нових ворогів", загубилася серед невдалих спроб вказати спосіб як виправити стан речей. Але чи можливо взагалі виправити несправедливість чи упередженість? Чи можливо взагалі загоїти найглибші рани, нанесені бездумною і цинічною політикою російських правителів братським народам? Однозначних відповідей на ці питання поки що не існує. Але якщо буде щире бажання їх віднайти, то згодом це, безсумнівно, вдасться. Нам же нині нічого іншого не залишається, окрім спроби визначити деякі умови, при наявності яких започаткування процесу зближення двох народів стане хоча б можливим.

Оскільки істинне зближення двох народів можливе лише на підгрунті добровільного обопільного бажання, то спершу треба визначити умови, коли таке волевиявлення буде можливим як вільне спрямування, підкріплене офіційною політикою влади. Я умисно розділяю волю народу і офіційну владу, бо, як показує життя, ніщо не відрізняється так сильно одне від одного, як прагнення і бажання народу, з одного боку, і його влади, з іншого боку. Це відбувається внаслідок відсутності демократії в країні, бо немає зворотнього зв'язку між народом і владою, який забезпечується лише при наявності демократичного контролю над її діяльністю.

Таким чином, першою і щонайважливішою умовою повалення кордонів є наявність демократії по обидва її боки, тобто наявність влади народу, який спроможний сам визначити свою долю, включно з рішенням про об'єднання.

Нинішня Росія, на жаль, так само далека від демократії, як і Україна. Її президентсько-парламентська політична система не відповідає нормам, проголошеним в її Конституції. Ліберально-буржуазна по своїй суті, вона утримується на плаву лише за рахунок перерозподілу влади і владних повноважень в країні на користь Президента Росії, який, в свою чергу, цілком тоталітарними методами забезпечує ліберальність режиму лише для олігархів і великої буржуазії, принижуючи і розоряючи народ. Законодавча гілка державної влади практично знищена або її значення зведене до мінімуму. Влада в країні фактично сконцентрована в одних руках, в руках Президента РФ, хоча її економічні важелі по-старому залишилися в руках купки великого буржуа, для яких Володимир Путін лише людина, яку вони до певного моменту терплять. Демократичний контроль над діяльністю такої влади вже неможливий. За десять останніх років не створено жодної загальнонародної партії, що спиралася б на широкі верстви населення. А ті, які вдалося, у вигляді ширми демократичного процесу, спорудити, знаходяться в жалюгідному стані. Їхні структури, через свою нерозвиненість, не в змозі виконувати головні завдання, покладені на них логікою суспільно-політичного процесу - переробляти конфлікти (соціальні, суспільні, міжнаціональні, класові і так далі), консолідувати суспільство, інтегрувати людей в економічні і суспільні процеси, створювати умови для конкуренції ідеологій з метою пошуку виходів із стану постійної кризи економіки, політики і властей. Інакше кажучи, Росія сьогодні - це країна, в якій не дотримуються основних норм конституційності; де не існує верховенства права; де відсутня демократія.

Як бачимо, линути в обійми нинішньої Росії, де суспільним і політичним процесом керує купка олігархів, що зуміли довести до влади "свого президента", українському, ачи якомусь іншому народу немає ніякої рації. Адже для того, щоб на своїй шкурі відчути всю чарівність російської "демократії", зовсім не обов'язково прагнути до об'єднання з Росією. Бо вже сьогодні російські олігархи тримають під своїм контролем не лише суспільні і політичні процеси Росії. Зона їх інтересів вже давно розрослася за її межі, і Україна вже давно нею поглинута. Російські олігархи і велика буржуазія скуповує промисловість України, монополізує її галузі, знищуючи тим самим всілякі прояви конкуренції з боку середнього і малого бізнесу, який складає основу кожного цивілізованого суспільства. Наприклад, не далі як учора, Леонід Кучма погрожував розігнати Фонд Державного Майна України за те, що ті посміли виявити ініціативу і спробували розірвати договір продажу, невигідний для України, російської компанії "ЛУКойл" пакету акцій Одеського нафтопереробного заводу (один з найбільших заводів по переробці нафти в Європі).

Звичайно, проблема оцінки і дефініції політичної системи обох держав дуже складна, щоб в куценькій статті можна було б зачепити всі її аспекти. Але без того, що росіяни нарешті зрозуміють, що не можна нікому, а особливо нинішнім президентам чи їх олігархам, дозволяти забирати у народу право на рішення коли, як і з ким об'єднуватися, неможливо розраховувати на те, що в близькому майбутньому ми знов станемо однією сім'єю. Адже відсутність об'єктивних причин для об'єднання підміняється наклепом кремлівських ЗМІ і опортунізмом російської влади, що розповсюджують брехню про досягнення українського президента на шляху побудови демократії в Україні. Бо пересічному російському чи українському обивателю, який загруз у повсякденних проблемах, як нікому, добре видно лицемірство обох президентів, коли ті розхвалюють один одного, захоплюючись власними досягненнями.

Я не буду в рамках цієї статті зупинятися над проблемами, які стоять перед українським президентом, успішно вирішити які він зможе лише у разі свого повторного обрання на президентський пост. Бо ніякий інший пост у цьому світі не позбавить його страху необхідності нести відповідальність за все скоєне. Возз'єднання з Росією, всупереч волі народу, може бути непоганим ходом для нього саме в цьому напрямку. Скажу лише, що доки Володимир Путін буде говорити неправду про досягнення Кучми, про демократію і торжество закону в Україні, українці будуть відвертатися від Росії. Адже ми добре знаємо справжню ціну таким його похвалам, за якими стоїть лише цинічний розрахунок.

М. Федотов в 1929 році вважав, що присутній "при бурхливому і вкрай небезпечному для Росії процесі зародження нової української національної свідомості, а по суті - нової нації". По 70 роках можна з упевненістю визнати, що вона ще не народилася остаточно, і її доля ще не означена. "Але убити її вже неможливо! Росія - не Русь, а спілка народів, що об'єдналися довкола Русі". І "народи ці вже не мовчакуваті, вони прагнуть заглушити одне одного гомоном своїх незлагоджених голосів", що рвуться на волю, до самостійності. Для багатьох в Росії все це - ще незвичне, багато хто з цим не може примиритися. Але "якщо не примиримося - писав російський історик від імені всіх росіян - так і залишимося в одній Великоросії, тобто Росії існувати не буде!"

Таким чином, другою найважливішою умовою початку процесу зближення двох братських народів є питання примирення амбіцій і беззастережне визнання права всіх народів, що складали колись єдину Русь, самому вирішувати свою долю; визнання за ним права рівноправного голосу, а не використання його як геополітичної фігури, якою можна легко пожертвувати.

Володимир Путін припустився найсерйознішої помилки, презирливо відмахнувшись від представників тієї частини української інтелігенції, яка бажає бачити Україну самостійною, уваживши за краще спустити на них всіх своїх кремлівських політтехнологічних бульдогів. Антиукраїнські публікації в ряді російських ЗМІ, що ганьблять, насамперед саму Росію, не досягли своєї мети, а лише стали найяскравішим виявом політичної короткозорості Кремля і його мешканців. Ті, хто думає зіграти на економічних інтересах і залежності України від постачання російських енергоресурсів не розуміють, що тим самим ображають і принижують цілий народ; народ, який за таких обставин нізащо не захоче добровільного об'єднання.

Доля українсько-російського майбутнього лежить в руках Росії, в руках її народу і її влади. Це спільне майбутнє можливе тільки тоді, коли зникне російський шовінізм, коли на Україну не будуть дивитися як на малу Росію або її край, а як на свою колиску, з якої всі довгі сторіччя свого існування Русь черпала свої сили. Для того щоб до Росії потяглися інші народи, вона повинна справитися з безліччю внутрішніх проблем і несхибно стати на шлях розвитку і зміцнення демократичного суспільства. Лише тоді, коли суспільно-політичний лад Росії буде вигідно відрізнятися від тих режимів, які встановилися біля її кордонів, коли вона перетвориться в демократичну, соціальну правову державу, до неї потягнуться інші народи, що мають з народом російським спільне коріння або історичні пута братства. Росія повинна стати зразком мирної співпраці народів, не під гнітом, як це було колись, а на рівних правах співіснування. Не виконавши цього свого визначення, вона загине; загине як Росія.

Валерій Гладко, політолог, Гамбург, серпень 2001 року

"Українська правда" у Threads

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування