З днем народження, Україно!

П'ятниця, 24 серпня 2001, 17:15
"Еду я на Родину,
Родину-уродину,
А она мне нравится,
Спящая красавица"
Ю.Шевчук




За кілька днів вертатимусь з Інституту Кеннана у Вашингтоні додому, в Україну. Часу катастрофічно не вистачає. Але міркування Олександра Бураковського з приводу 10-річчя незалежності змушують мене відволіктися від поточних справ і спробувати представити дещо інший погляд на це свято.

Почну з того, що у 1989-1990 рр., коли створювався Рух, ми з Олександром Бураковським працювали разом у створенні організації "Антишовіністична дія" та Ради національностей Руху. Мені надзвичайно імпонувала його відданість справі і внесок у поліпшення українсько-єврейських стосунків. І я дуже шкодував, коли п.Олександр переїхав до США. Згодом виступав опонентом на захисті його кандидатської дисертації, присвяченої діяльності Ради Національностей Руху. Тоді вже довелося багато чого критикувати, адже особисті емоції автора почали брати гору над академічним поглядом політолога.


Після цього невеличкого вступу можна перейти до аналізу головного, чи є 10-річчя незалежності святом, адже О.Бураковський ставить питання руба: "Яке свято може бути у цей час?". Можливо, така постановка питання справді актуальна, бо й тут у США часто можна почути, що Україна насамперед асоціюється з негативними подіями.

Справді, на початку 90-х рр. після повалення комуністичної системи більшість з нас перебувала в стані ейфорії, романтики. Тепер маємо в Україні політичну систему, яка за останні роки дрейфувала в бік авторитаризму. Цинічні дії влади і олігархів викликають огиду. Отже, з критикою того, що маємо, я цілком погоджуюся. Ми живемо, поневіряємося і страждаємо в цій системі.

Але тепер треба подивитися на це оком політолога чи навіть історика, які вимірюють тривалими трансформаційними періодами. І тоді виявляється, що розпад СРСР не приніс таких масштабних конфліктів, якими позначалися розпади Британської чи Французької імперій. Ба, більше - на тлі тих конфліктів, що мають місце в Югославії, на Кавказі, Молдові, розвиток України аж ніяк не є найгіршим. Одна з причин цього якраз і полягає у компромісі націонал-демократів з націонал-комуністами на чолі з Кравчуком. Звичайно, цей компроміс, мав і негативний бік, але те, що він сприяв мирному досягненню незалежності, є фактом незаперечним. Крім того, аналізуючи шлях, який пройшла Україна, важко порівнювати її з Польщею чи Прибалтикою, адже треба враховувати, що Україна завжди контролювалася Москвою набагато жорстокіше і стартові можливості (наявність громадянського суспільства, традиції приватної власності, національна консолідація) були різними. Рухівці "не віддали владу" Кравчукові, як стверджує О.Бураковський. Вони не змогли його перемогти на перших виборах. Чи можна було у 1991 р. сподіватися, що недозріле суспільство віддасть перевагу колишньому дисиденту і "націоналісту" В.Чорноволу?

Я не зовсім розумію, чим поганий термін "політична нація" (абсолютно прийнятний з огляду на західні стандарти). Міжетнічна ситуація в Україні є, тьфу-тьфу, однією з найкращих в Центрально-Східній Європі і в СНД. Звичайно, багато чого незадовольняє і мене. Я, наприклад, вважаю, що більше треба робити для українсько-єврейського порозуміння. Це, конче, треба робити на Заході (як це робить О.Бураковський).Але це треба робити і в Україні. І я схиляю голову перед директором київського Інституту юдаїки Леонідом Фінбергом, який веде колосальну просвітницьку роботу, корисну і для євреїв, і для українців, саме тут, в Україні.

О.Бураковський запитує: чиє це свято? Даючи відповідь, треба відрізняти політичний режим від самої країни і тих сил у суспільстві, які прагнуть змін. Це - свято не тільки молоді, що виросла за десять років незалежності. Це - свято тих, хто все життя боровся за незалежну Україну. Це - свято і тих, хто був у комуністичній партії, але також вірив в Україну, прагнув зберегти українську мову і культуру. Це - свято тих, хто, можливо, раніше не дуже замислювався над цими питаннями, але зараз усвідомив, що незалежна Україна (при всіх вадах, які є) є його країною, яку варто будувати для дітей і онуків.

Чому ти вертаєшся, часто запитують мене під час закордонних відряджень, ти ж можеш мати поважний статус (і зарплату) професора в американському університеті? Але ж всі не виїдуть. Комусь треба лишатися там і пробувати змінити ситуацію вдома.

Звичайно, нам хотілося б стати такими як Польща, Угорщина, Литва і пошвидше рухатися до Європи. Та згадаймо, що всі ці країни після досягнення незалежності у 1918-20 рр. теж пройшли через поневіряння, пауперизацію, обмеження демократії, авторитаризм. Але національна держава (те що в західній політології називається nation-state) вже є досягненням самою по собі. Вона створює можливості для подальшого розвитку, лібералізації, а згодом і демократизації.

Нинішня ситуація в Україні складна, якщо не сказати критична. Але висновок з цього полягає в тому, що треба працювати більше саме в Україні. І це можна робити. Приклади є. Це і "Українська правда", це і "Дзеркало тижня", це і Києво-Могилянська Академія, де попри низькі державні ставки для викладачів, корупція відсутня. Отже, навіть в умовах корумпованого суспільства можна щось зробити.

Касетний скандал розтяв нариви в українській політичній системі. Порівняно з часом референдуму 16 квітня "за народною ініціативою" (коли домінувала просто-таки радянська пропаганда) ситуація стала позначатися більшою плюралістичністю, у тому числі в ЗМІ. Розвиток українського суспільства наразі відзначається поліваріантністю. Відчинилося, як люблять казати західні аналітики, "вікно можливостей". Хотілося б щоб українське суспільство цим шансом скористалося.

З днем народження, Україно!

Олексій Гарань, проф. НаУКМА, Ін-т Кеннана, Вашингтон

Читайте також:

Десять років самотності
Україна сьогодні - як паралізоване 10-літнє дитя, яке стало хворим через дурість і безпорадність його батьків. Які торжества можуть бути край ліжечка хворої дитини, які оркестри, паради і фейєрверки?

"Українська правда" у Threads

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Читайте УП В Google News