Олександр Рябко – свої люди у Гамбургу

Хто такий Олександр Рябко? Уявіть собі ідеального молодого танцюриста - віртуозного, але стримано і невимушено елегантного, романтичного, харизматичного, шляхетного до своєї балерини - і перед Вами постане образ Олександра Рябка. Його неординарна технічна досконалість, зокрема його бездоганно контрольовані піруети, високі, легкі стрибки та глибокі, еластичні пліє, та його чудове відчуття ритму надають його танцю надзвичайної плавності, витонченості і водночас великої сили.

Олександр Рябко - 23-річний киянин. Учнем Київського хореографічного училища, де він вчився у Володимира Денисенка, став фіналістом балетного конкурсу в Лозанні. "Prix de Lausanne" - конкурс для старших учнів балетних шкіл від 15 до 17 років. Призи конкурсу - стипендії для навчання в передових балетних школах та стажування при провідних балетних трупах світу. Хоча Рябко премії не отримав, голова жюрі Джон Ноймаєр все ж запросив його до школи Гамбурзького балету, один з найкращих балетних театрів Європи.

Цікава особливість балету в Німеччині це те, що найславетніші трупи знаходяться не в Берліні чи Мюнхені, а, так би мовити, на периферії. Деякі "провінційні" німецькі трупи перетворилися у всесвітньовідомі, коли вони стали авторськими театрами видатних хореографів.

Так сталося в Штутґарті, коли Джон Кранко очолив тамтешній балет у 1961 р., у Гамбурзі, з приходом Ноймаєра в 1973 р., та у Франкфурті, коли Вільям Форсайт став художнім керівником місцевої трупи в 1984 р. (Зрештою, свого часу Королівський датський балет, балет Маріїнського театру, лондонський Королівський балет та Нью-Йорк-Сіті-Балет також були авторськими театрами видатних хореографів.)

У 1996 р. Рябко зарахований до кордебалету Гамбурзької трупи і майже відразу отримує першу вагому роль - пан Андреа Тряс у прем'єрі нового балету Ноймаєра "Вівальді, або Як собі хочете" за мотивами шекспірівської "Дванадцятої ночі". У 1999 р. йому присвоєне звання соліста і він пристає до ролі в одній з найвидатніших балетних постановок другої половини двадцятого століття - "Ілюзії - Лебедине озеро".

У 1995 р. англієць Метью Бурн отримав гучну славу за свою "гомосексуальну" постановку "Лебединого озера", в якій, зокрема, кордебалет лебедів складається з чоловіків з оголеними тулубами та пір'ястими шортами. Чимало людей цю постановку сприймали як скандальну. Але інші, не заперечуючи, що задум Бурна цікавий, зауважували, що сама хореографія не була особливо оригінальною. Ще інші висловлювали думку, що без хрестоматійної хореографії Льва Іванова у другій дії "Лебедине озеро" просто втрачає свою "raison d'etre". Тим більше, постановка Бурна була зовсім не першим прикладом "gay Swan Lake".

Майже 20 років раніше світ уперше побачив "Ілюзії - Лебедине озеро" у постановці Ноймаєра, який переосмислив балет, як історію короля Людовіка ІІ баварського ("Ludwig, the Mad King of Bavaria"). Це рішення було зовсім обгрунтоване, адже Людовік запам'ятався своїм лебединим фетишизмом. (Між іншим, він вважав, що ваґнерівський "Лоенґрін" - образ самого себе.)

По-друге, Людовіка та Чайковського об'єднували гомосексуалізм та колосально невдалі спроби завести сімейні стосунки з жінками. По-третє, Людовік вчинив самогубство, втопившись в озері, як і герої "Лебединого озера". (У радянській практиці цьому балету надавали переможного закінчення. Принц Зіґфрід - класичний приклад героя, який не зміг впоратися зі своїм основним випробовуванням. Не зберігши своєї обіцянки бути вірним, він повинен понести покарання. Джон Кранко висловився найкраще, коли сказав, що "Siegfried is a tragic hero and must be vanquished".)

У балеті "Ілюзії - Лебедине озеро" Рябко виконує роль графа Олександра, кращого друга Людовіка, але зовсім контрастна фігура - радісний, безтурботний віртуоз, який, на відміну від основного героя, щиро закоханий у свою наречену. (Про постановку Ноймаєра можна писати дисертації. Глядач, який шукає дійсно революційного, самобутнього "Лебединого озера", повинен звернутись до постановки шведа Матса Ека.)

Протягом 2000-1 рр. Олександр Рябко стає найактивнішим танцюристом Гамбурзького балету і пристає до ще важливіших ролей - Альберт у балеті "Жізель", Мордред у "Сазі про короля Артура" та заголовна партія в балеті "Ніжинський". Останній твір чимало оглядачів вважають найвищим досягненням Ноймаєра, який усе життя захоплювався мистецтвом великого танцюриста.

Сам балет не є біографічним описом, а віддзеркаленням різних аспектів Ніжинського - геніального танцюриста і революційного хореографа, чия кар'єра надто рано обірвалася, та трагічної, психічно нестабільної людини. Центральна роль у цьому балеті надзвичайно складна з технічної, драматичної та психологічної сторін, але Рябко не тільки впорався зі всіма вимогами, але і здивував критиків своєю фізичною схожістю до Ніжинського.

Влітку 2001 р. Рябко стає наймолодшим прем'єром Гамбурзького балету. Цього сезону його репертуар уже поповнився ще двома провідними ролями - Арман та Де Ґріє в балеті "Дама з камеліями". (Один з цікавіших прийомів цього балету це те, що "фіктивні" персонажі Манон Лєско та Де Ґріє віддзеркалюють реальність героїв Дюма.)

Інші ролі в його репертуарі - Пак у "Сні літньої ночі", Ґюнтер та Фріц у "Лускунчику", ролі в хореографічних постановках масштабних музичних творів, зокрема "Месія" Генделя та Третя симфонія Малера, камерні балети Ноймаєра, Начо Дуато, Матса Ека та Крістофера Уїлдона.

Між іншим, у Гамбурзі з 1998 року працює ще один киянин, також вихованець Володимира Денисенка, Ярослав Іваненко. До цього він працював в оперних театрах Києва, Праги та Братислави - перспективний молодий хореограф.