Нехай помре українське кіно

Від редакції інтернет-видання "Телекритика". Другий день відсутній доступ до "сайту Телекритика" в зв'язку з ніби-то обривом кабеля на телефонній лінії. У всякому разі, так повідомив "Інтерньюз-Україну" та "Телекритику" їхній спільний провайдер Global Ukraine Trade. "Телекритика" приносить вибачення за відсутність своєчасної інформації щодо подій у нашому медіа-просторі, до якої читачі видання уже звикли. Зараз робиться все можливе, щоб найближчим часом виправити ситуацію.

Нинішній кінофестиваль "Молодість" дозволив зробити важливе відкриття: українське кіно вироджується.

Українське кіно вироджується: такий висновок напрошується після перегляду українських фільмів на кінофестивалі "Молодість". Тобто, мова йде про те, що на зміну більш-менш стерпному українському кіно йде ніяке. Прошу відзначити, що виродження - це ще гірше, ніж смерть. Тому що смерть означає в той же час народження чогось іншого. Виродження означає власне животіння і перешкоди для народження чогось іншого, нового. Нове кіно не може народитися, тому що його життєве місце зайняте. І все це під нескінченні вигуки "дати грошей на кіно". А на що, власне, давати гроші?

Я в кіномистецтві не великий фахівець. Але я розумію розвиток кіно так. Якщо людині дати, умовно кажучи, 100 гривень, вона зможе (знову ж умовно) зняти фільм на 30 секунд. І ці тридцять секунд мають засвідчити, що їй можна дати 500 гривень, на які вона зніме кіно на півтори хвилини, яке покаже, що їй можна довіряти великі художні форми. Так влаштований будь-який бізнес, в тому числі і кіно. Нинішніх учасників фестивалю хтось обдурив. Їм багато розказували про мистецтво і професію, але їм нічого не розказали про бізнес.

Їх обдурили всерйоз і надовго. Навіть люто налаштовані журналісти на прес-конференціях в Будинку Кіно не можуть переконати українських режисерів, що їх кіно нижче рівня міської каналізації. Вони, як Остап Бендер, заперечують: "я інакше бачу світ, давайте сперечатися". Але з ними ніхто сперечатися не збирається, тому що кіно - це не тільки дискусія про прекрасне, це - бізнес. Хто не робить бізнесу, той не робить і кіно.

Кіно повинне бути цікавим для більшості аудиторії. Вітчизняну аудиторію можна зачепити сценками з нашого життя. Вони будуть зрозумілі для вітчизняного глядача, але, в принципі, не зрозумілі для зарубіжних глядачів. Тут все пов'язане по-диявольському хитро: тільки коли ситуації, колізії, події і інтерпретації в кіно адресовані загальносвітовому досвіду, зміст кіно набуває такої складності, яка співзвучна складності сучасного мислення і дії. Простота зображення обертається банальністю. Самобутність форми, а не змісту - ось умова хорошого кіно. Самобутній зміст відразу ж звужує аудиторію фільму, не дає можливості виходу кіно на світовий рівень по причині, з одного боку, нерозуміння за рубежем, а з іншого боку, спрощення колізій самого змісту.

У сценаріях більшості українських фільмів відсутня драматургія. Причина, як мені здається, в типовій помилці, що повторюється - безглуздої економії на сценаристах. Сценарист - це окрема професія, вона не тотожна режисурі. Буває, що режисер - хороший сценарист, але все-таки картини режисера і сценариста різні. Сценарист вибудовує драматургію універсальних смислів. Режисер втілює це в специфічній мові кіно. Сценарист створює унікальні події, породжуючі конфлікти різних смислів, різних мотивацій і вчинків. Сценарист веде оповідання в декількох вимірах, передбачаючи візуалізацію. Режисер створює обрамлення кожної події, кожного кроку героїв. Режисер продумує мотивації вчинків кожного героя, нарощує життєву тканину сценарію.

Відсутність драматургії не можна замінити голосом за кадром, не можна замінити символічним рядом, не можна замінити метамовою. Голос за кадром повинен мати самостійну драматургію, яка не замінює ряду подій на екрані, а доповнює його іншим рядом подій. У цьому значенні навіть твори відомих письменників потребують додаткової переробки сценаристом. Якщо цього не зробити, народжується просто кінознущання над літературним твором.

Чи оповідають про це викладачі кіношних учбових закладів країни своїм вихованцям? З огляду на їх фільми - ні. Режисери українського кіно, показаного на кінофестивалі, займають сьогодні безглузду і глибоко помилкову позицію. Їм здається, що у автора є право на самовираження за рахунок інтересу глядача. Вони не відчувають цейтноту і безвороття відпущеного їм шансу залучити на свій бік аудиторію, колег, фінансування. Вони не воюють за глядача, вони самовисловлюються. Між тим у них, на відміну від їх деяких зарубіжних колег, немає привілею іншого шансу. Інтерес - це єдиний двигун їх кар'єри.

У Якова Еммануїловича Голосовкера, київського філософа початку ХХ сторіччя, є таке есе: "Цікаве", де зроблена спроба розглянути, з чого взагалі виникає інтерес, чому Лермонтов і Достоєвський цікаві, а Пушкін і Толстой - нецікаві. Можна дозволити собі бути нецікавим, будучи графом, дворянином, тобто маючи фінансове забезпечення, що дозволяє творити з точки зору вічності. Сумнівно, щоб нинішні режисери мали оплачену можливість бути нецікавими. Їх єдиний шанс на успіх - бути цікавим і продавати свій інтерес потенційним фінансистам їх фільмів. Роби що хочеш, але будь цікавим - ось головне правило сьогоднішнього режисера кіно.

Власне, це ж підтверджують фільми на основі життєвого досвіду кінорежисера. Що ж він може розповісти нам, він, що зріс в спальних районах або в селі, щонайбільше де побував - це в міському кафе, барах і нічних клубах? Його життєвий досвід бідний. Наскільки нинішні режисери розуміють це? Події в мистецтві породжують або абсолютну творчу свободу, або комплекси клінічного характеру. Більшість закомплексованих провінціалів, що попали в міське життя, виявляються не в змозі створювати складні і багаті на драматургію події. Їх життя цьому не вчило.

Завдання режисера - бути на вістрі культури. Я, можливо, скажу дуже провокаційно: мені немає діла до життя режисера - він може бути алкоголіком, курити траву, колотися, займатися розпустою і бути злочинцем. Його відповідальність перед суспільством - запропонувати такі події, такий сценарій, щоб йому пробачили все ним скоєне. Хочеш розказати про складне і цікаве життя, проживи його. Не може нецікаве життя багатьох знаних мною не з чуток людей породжувати цікаві події, а, значить, і розповіді про них. Хочете знімати цікаве кіно, навчіться спочатку жити цікаво. Це означає формувати середовище спілкування, вести експериментальний триб життя, підходити по дослідницькому до різних сторін життя. Дивлюся я на цих стерильних хлопчиків і дівчаток, що не нюхали війни, не попадали в життєві халепи, не билися ні разу за серйозні цілі… І вони мені кажуть про те, що хочуть зняти кіно? Кому, навіщо, про що?

Покоління політичної еліти України перебуває сьогодні в серйозному епохальному конфлікті. Йде одна з найзначніших в історії народу зміна цінностей. Олігархи не знають, як їм вибратися з політико-економічного глухого кута. Бандити живуть разом з владою, а влада творить безкрай. Який грандіозний матеріал для кіно, для проблематизації і осмислення. Який нескінченний потенціал для складних ситуацій, подій, колізій. Де живуть ці режисери, на якому безлюдному острові? Та зніміть ви, наприклад, фільм про останній день Гонгадзе. Якщо ви зробите його чесно, у вас виникнуть складнощі з показом, навкруги буде скандал. Ось вам пряма дорога до популярності в кіно. Замість цього режисери дружними рядами стоять на паперті державного бюджету з простягнутою рукою і кривим осміхом: "Дай мільйон".

У цій ситуації позиція спонсорів стосовно кіно і культури взагалі глибоко згубна. Спонсорська позиція безвідповідальна в соціальному плані. Дати грошей на кіно - це на кшталт як купити індульгенцію від неінтелігентності. Це позиція подвійної безвідповідальності: режисер не відповідає перед фінансистом, тринькаючи гроші на кіно і не повертаючи їх, а фінансист не відповідає перед суспільством, оскільки гроші отримують далеко не кращі фільми. Якби у мене була можливість поговорити зі спонсорами, я б їх дуже попросив: не давайте ви грошей на кіно, не губіть його перспективи. Кіно може приносити гроші, треба вкладати в те, що розраховано на прибуток. А якщо кіно не може приносити прибутку, то тоді його знімати не треба. Тому що нічого путящого з цього не вийде.

Краще чесно собі сказати: нехай помре українське кіно. Нехай будуть розформовані кіношні клани. Почнемо з нуля. Навчимося знімати рекламу, серіали і політичні агітки. Якщо в цих малих формах зуміємо зацікавити глядача, приступимо до складнішого. А так будувати землянки замість палаців і запевняти їх жителів, що не мусить пропасти ремесло будівника - це підло. Нам не потрібні землянки, нам потрібні палаци. Нам не потрібні картинки на плівці, нам потрібне кіно. Тому нехай воно спочатку помре…

Сергій Дацюк, експерт ЗМІ і PR, спеціально для "Телекритики"