Ємеліне мило

Чекати листа, писати листа, читати листа, облизувати марку, ліпити її на лист, вставати навшпиньки, просовувати лист у дірку поштової скриньки. Нюхати листа. Лаятися у телефон зі всім місцевим поштовим відділенням, тому, що вже декілька тижнів немає листа. І потім виривати його з рук поштових працівників, всього пораненого штемпелями пересилок.

Так більше не буде. Рука втомлюється писати більше півсторінки. Напис на зворотньому боці конверту "ти лєти, как соловєй, возвращайся по-скорєй" і приписка про "жду отвєта, как соловєй лєта" (чому завжди соловей?) виглядає жахливо старомодно. Та й індексу свого я, наприклад, не пам'ятаю.

Тепер "милять". Щось є в "милі" миттєве і ненадійне. В одному з значень mail - луска, шкаралупа. Letter не до ладу грунтовніше. Ближче до французького La Lettre - літера і навіть іноді література. Mail - не література абсолютно. Сміття мейлбоксів, повсякденність службової документації й уточнюючий лист з одним лише питанням: "Га?". Особисті листи затерті між CNN breaking news і якимсь шампунем, який спам мені пропонує вже четвертий місяць поспіль. Відписатися неможливо абсолютно. Це не листи. У них немає шелестіння. У них немає спогадів й історії.

Намагаюся зберігати щось зовсім уже близьке серцю, скринька робиться роздутою і випльовує нові листи. Доводиться вилучати старі. Луска, так, облазить і нарощується нова. Якесь почуття нестачі часу, незначності і дріб'язковості. Здається, що ніколи з mail не витягнути чогось справді важливого. А якщо таке прийде, ніколи не зрозумієш. На читання листів йде не більше години на день. Важливі речі ТАК не читають.

З паперового листа бабусі мені у піонерський табір: "Привіт, моя люба, радість моя! Як і обіцяла, відразу ж після відходу поїзда пишу тобі листа. Тобто він зустріне тебе відразу ж майже, як ви приїдете і обживетеся. Коли повернулися з вокзалу, всі відразу відчули, що у будинку без тебе все якось завмерло.

Проте, ми вирішили не гаяти часу: тато поїхав на дачу - там почався полив, як ти пам'ятаєш. Мама все б'ється з цією науковою роботою і лається на наукового керівника. Спершу Вінні (собака) скавчав, бігав за мною хвостом і не розумів, куди ж ти поділася. Ми всі проводили з ним бесіди. Здається, він прийняв цей світ яким він є. Щось очі злипаються. Дуже сьогодні, Катюшо, мила моя онучко, був важкий день, продовжу писати тобі завтра і відразу ж віднесу на пошту листа, так швидше буде..."

Я зберігаю "табірну переписку" в окремій скриньці. Я пам'ятаю майже всі листи напам'ять. І всією сім'єю ми іноді над ними регочемо.

Електронних листів не продовжують писати з ранку. Не можна прискорити їх прихід. Ти відправляєш його одним рухом, і він відразу ж виявляється в мейлбоксі. Немає таїнства подорожей. Відсутній явний маршрут. Між співрозмовниками немає відстаней і шанобливого, отже, ставлення до часу і простору. Це погано. Перед обличчям часу стиль стає вагомішим і слова стають більш значущими.

З паперового листа Еренбурга Цветаєвій: "Мила, люба Мариночко. Пишу Вам похапцем, оскільки звістка, яку я повинен Вам повідомити, не може зволікати..."

Уявляю, що було б, якби він писав їй по мережі. Там би програма звертання - зухвалий автомат – швиденько зліпила автоматичне Hello, marina...І далі можна навіть про порятунок людства повідомляти - від пафосу б не залишилося нічого.

А в кінці, де треба про те, як ніжно і коли саме адресант згадував про адресата, де доречні всі ці "живу очікуванням зустрічі" і "завжди, навіки Ваш", машина сумовито вставляє best regards. Так яскраві фільми бачаться у чорно-білому телевізорі. Так улюблені пісні виконуються жебраками в переходах. Чи це у мене щось особисте?

З листа Генеральної прокуратури РФ моїй бабусі про реабілітацію.

"Шановн__а Раскіна Роза Соломонівна!

Цією повісткою сповіщаємо про те, що Військова колегія Верховного суду СРСР переглянула справу по обвинуваченню вашого батька Раскіна Соломона Ізраїльовича. Постанова особливої ради при НКВС СРСР від ХХ.ХХХ відмінена і справу за відсутністю складу злочину припинено. Раскін Соломон Ізраїльович реабілітований посмертно. Дата. Підпис полковника НКВС".

Цей папірець сім'я береже. І трикутнички з фронту дідові зберігає. І татові з армії віршовані пасажі: "Привіт, донечко моя, ягідко малинко, як твої справи, як живуть картинки?", і записку мамі у пологовий будинок: "Щиро вітаю, ніжно цілую, чи не залишилося у тебе трохи кефіру?", і мої тужливі, піонертабірні: "А дівчатка у нашому загоні не дуже порядні і взагалі, здається, краще б ви за мною приїхали раніше". У листах, які зберігають, є історія. В інших - немає.

Імейл закликає до зосередженості і концентрації образів. Скільки-небудь ліричне шліфується, відточується і набуває форми вердикту. Вердиктні ж форми "у милі", навпаки, нівелюються, стають сірими і абсолютно не зловісними. Я вважала б за краще отримати повідомлення про звільнення за профнепридатністю по e-mail. Швидко. Без болю.

За слов'янською традицією листи повільні і грунтовні. У кожному листі – трохи шляху, трохи погоди, щось від кліматичної різниці. Милом, думаю, електронні листи росіяни назвали тому, що їм здається це віконце, все у літерках, неспроможним. Невагомим. Поганеньким. Мильна опера, і курам на сміх.

Куди більш вагомішим був би "Ємеля". Це дуже по-російськи. І дуже поштово. "Відправ мені коментарі з Ємелею". Це як з посильним. Це немов би вже посилка. До цього варто ставиться серйозніше. "Передай через Ємелю" - комунікативний такий-сякий акт. "Мені з Ємелею прийшло" - трансакція по щучому велінню.

У мережевих взагалі, і поштових зокрема, справах мені особисто не вистачає персоніфікованості і грунтовності. І тому я у мило не вірю. Я милом свого особистого не відправлю ніколи в житті. Я обираю - Ємелю.