"Всеукраїнський лідер" провінційного масштабу
Вівторок, 27 листопада 2001, 18:31
Є така професія - містом керувати. Дороги латати, пенсії старикам платити, історичні пам'ятки відновлювати. Бути одночасно "слугою цареві, батьком солдатам", господарником, сантехніком і золотарем. І головне, як казав у своєму унсовському минулому Дмитро Корчинський, "щоб люди були задоволені".
Ось вже п'ять років Київ очолює Олександр Омельченко. Спочатку представник Президента, потім всенародно обраний міський голова, мер. З минулої суботи у Сан Санича (так його любовно і зовсім по-сімейному називають придворно-лояльні ЗМІ) з'явилася ще одне громадське навантаження: він очолив Київську міську організацію Української партії "Єдність" (УПЄ). Що не чули про таку?
Партія "під ключ"
Так, майже за Леніним: є і така партія. Організована 16 жовтня 1999 р., зареєстрована Міністерством юстиції 4 лютого 2000 р. Спочатку на засновницькому з'їзді головою партії був обраний генерал Анатолій Лопата, що входив на минулих політичних виборах до першої "п'ятірки" партії "Реформи і порядок".
Що уже там сталося між батьками-засновниками карликової партії, але вже через два місяці, в грудні 1999 р. генерал йде у відставку і надзвичайний з'їзд УПЄ вибирає в.о. партії екс-нардепа, главу столичної "Просвіти" Юрія Гнаткевича.
Цікавий факт. За станом на 1 січня 2001 р. партія, крім печатки і посвідки про реєстрацію мала 1 (прописом одну) легалізовану, згідно з вимогами законодавства, обласну організацію (Львівську) і жодного осередку. Для прикладу: об'єднані соціал-демократи до вказаної дати створили 767 партосередків, комуністи - без малого шість сотень.
Так сталося, що мені довелося стати свідком народження партії, що дала Олександру Омельченку "путівку в життя". Столичний осередок політичної організації "Партія української єдності" (первинна назва) провів свою засновницьку конференцію 27 лютого 1999 р. в приміщенні Московської райради, неподалік від Олімпійського стадіону.
Ідея створити "Єдину українську партію" (ще один з робочих варіантів назви) прийшла в голову тогочасному головному редактору "Вечірнього Києва" Віталію Карпенку. На сторінках видання, що редагувалось ним півтора-два роки, продовжувалася "читацька конференція" на тему, як би створити партію, яка б замінила і об'єднала всі вже існуючі політичні партії, за винятком "антиукраїнських". Інтелектуали з "вечірківського" активу на менше не погоджувалися.
Програмні принципи нової партії чітко позиціонували її як національно-патріотичну. Метою проголошувалося "створення передумов для єдності українства, усього українського народу навколо української національної ідеї і об'єднання всіх політичних сил, які мають на меті її реальне втілення в життя". Інакше кажучи, ніякої нової ідеї у ініціаторів не було.
Розмазуючи по щоках націонал-демократичні сльози і, пардон, соплі, вони, з одного боку, говорили про право говорити від імені всього народу, а, з іншого, - створювали ще одну містечкову, шароварну партію.
Главою центрального організаційного комітету ПУЄ в той момент вважався гетьман Українського козацтва, нардеп і двічі доктор наук Іван Білас. Але з незрозумілих причин він етапний захід проігнорував. У президії конференції сиділи Микола Бідзіля, Олександр Пономарів, Анатолій Погрібний, Юрій Гнаткевич, Іосиф Решко. Аудіозапис першої конференції ПУЄ велася на бобінний магнітофон. Такого прогресивного "шику" політично-активний Київ ще не бачив...
"Ми партію створюємо не від хорошого життя". Обіцяли, що при партії буде працювати "вища консультативна рада" з "світлих голів", "наш статут кращий за всі існуючі", лунали вимоги "зробити неможливою інфильтрацію ворожих сил в партію".
Один з промовників, кандидат фізматнаук Роман Черніга закликав до "соціального націоналізму" (це коли українці повинні давати роботу лише українцям). Не буде вождізму. З обіцяної "партії нового типу" вийшов пшик. Доки в ній не з'явився Олександр Омельченко.
Мер виходить на дорогу. Політичну
Суботня конференція "Єдності" проходила в набитому під зав'язку Будинку офіцерів. Якщо два роки тому партію створювали люди в стареньких вишиванках, то зараз - в лискучих від багаторічного сидіння в начальницьких кабінетах костюмах-трійках. У очах мерехтіло від депутатських значків Київради.
Персональний склад президії (27 чоловік!), в "кращих" традиціях недавнього минулого складався з різнорівневої влади, жінок з райкомівськими начосами, спортсмена з широкою червоною стрічкою через плече, студента, представників інтелігенції і т.д.
Правда, відомому актору, керівнику Головного управління культури держадміністрації місця на сцені не вистачило. Але він компенсував "недовіру", виступивши із заявою, що в його рідному Івано-Франківську люди моляться на… Олександра Омельченка.
Взагалі, дивне це було видовище. На трибуну виходили відомі і успішні люди. Але кожний з них, навіть промовляючи без папірця, неначе продовжував текст, початий його попередником. "Спасибі Сан Саничу за наш щасливий теперішній час!" -- такий зміст всіх без винятку виступів.
Президент "Київміськбуду" Володимир Поляченко - від імені будівельників, заслужений тренер Юрій Чиж - від спортсменів, Ростислав Карандєєв - від молоді, навіть представники дружніх партій (УПС, СДС) так славили градоначальника, що вже до середини другої години стало ясно, що саме Омельченко і стане новим лідером парторганізації. Причому, на безальтернативній основі.
Як виявилося, в оточенні мера немало "златоустів", але немає досвідчених порадників. Не знайшлося нікого, хто б порадив: не може політик з всеукраїнськими амбіціями, що йдуть набагато далі за крісло, яке він займає на Хрещатику, 36, розмінюватися на посаду лідера міського (!) партосередку партії з нульовою популярністю.
Тим більше, що буквально через тиждень відбудеться надзвичайний з'їзд Української партії "Єдність", на якому, як очікується, Омельченко буде вибраний її главою. Не можу уявити ситуацію, при якій Петро Симоненко, Геннадій Удовенко чи Анатолій Кінах очолили б місцеві осередки відповідно КПУ, НРУ і ПППУ. Продешевив, виходить, "Сан Санич".
А про те, що амбіції високі, і говорити не доводиться. Інакше навіщо лідеру міської парторганізації фракція в Верховній Раді, про створення якої він гучно оголосив. І якби в неї увійшли різнопартійні парламентарії, обрані в столиці, було б зрозуміло, треба, мовляв, вирішувати проблеми улюбленого міста.
Як заявив мер, протягом тижня-двох двадцять чоловік запишуться в партійну фракцію "Єдності". Назване, проте, лише одне прізвище не дуже відомого депутата Пересунька. А враховуючи, що заступником по партійній лінії став народний депутат Анатолій Мокроусов, який наполегливо не бажає здати мандат, несумісний зі статусом держчиновника (глави райдержадміністрації).
З партії вареників і гопака (при народженні) УПЄ швидко перетворилася на партію номенклатури середньої руки. За словами глави мандатної комісії конференції, у Києві членами "Єдності" себе вважають вже 22153 чоловік.
Враховуючи, що серед них - перші керівники Подільської, Деснянської, Солом’янської, Голосіївської, Дніпровської, Шевченківської і інших райдержадміністрацій, ряду найбільших підприємств міста, і скарги працівників бюджетної сфери, що множаться, яких "батогом і пряником" змушують до вступу в "мерську партію", то… що ще буде...
Ось вже п'ять років Київ очолює Олександр Омельченко. Спочатку представник Президента, потім всенародно обраний міський голова, мер. З минулої суботи у Сан Санича (так його любовно і зовсім по-сімейному називають придворно-лояльні ЗМІ) з'явилася ще одне громадське навантаження: він очолив Київську міську організацію Української партії "Єдність" (УПЄ). Що не чули про таку?
Партія "під ключ"
Так, майже за Леніним: є і така партія. Організована 16 жовтня 1999 р., зареєстрована Міністерством юстиції 4 лютого 2000 р. Спочатку на засновницькому з'їзді головою партії був обраний генерал Анатолій Лопата, що входив на минулих політичних виборах до першої "п'ятірки" партії "Реформи і порядок".
Що уже там сталося між батьками-засновниками карликової партії, але вже через два місяці, в грудні 1999 р. генерал йде у відставку і надзвичайний з'їзд УПЄ вибирає в.о. партії екс-нардепа, главу столичної "Просвіти" Юрія Гнаткевича.
Цікавий факт. За станом на 1 січня 2001 р. партія, крім печатки і посвідки про реєстрацію мала 1 (прописом одну) легалізовану, згідно з вимогами законодавства, обласну організацію (Львівську) і жодного осередку. Для прикладу: об'єднані соціал-демократи до вказаної дати створили 767 партосередків, комуністи - без малого шість сотень.
Так сталося, що мені довелося стати свідком народження партії, що дала Олександру Омельченку "путівку в життя". Столичний осередок політичної організації "Партія української єдності" (первинна назва) провів свою засновницьку конференцію 27 лютого 1999 р. в приміщенні Московської райради, неподалік від Олімпійського стадіону.
Ідея створити "Єдину українську партію" (ще один з робочих варіантів назви) прийшла в голову тогочасному головному редактору "Вечірнього Києва" Віталію Карпенку. На сторінках видання, що редагувалось ним півтора-два роки, продовжувалася "читацька конференція" на тему, як би створити партію, яка б замінила і об'єднала всі вже існуючі політичні партії, за винятком "антиукраїнських". Інтелектуали з "вечірківського" активу на менше не погоджувалися.
Програмні принципи нової партії чітко позиціонували її як національно-патріотичну. Метою проголошувалося "створення передумов для єдності українства, усього українського народу навколо української національної ідеї і об'єднання всіх політичних сил, які мають на меті її реальне втілення в життя". Інакше кажучи, ніякої нової ідеї у ініціаторів не було.
Розмазуючи по щоках націонал-демократичні сльози і, пардон, соплі, вони, з одного боку, говорили про право говорити від імені всього народу, а, з іншого, - створювали ще одну містечкову, шароварну партію.
Главою центрального організаційного комітету ПУЄ в той момент вважався гетьман Українського козацтва, нардеп і двічі доктор наук Іван Білас. Але з незрозумілих причин він етапний захід проігнорував. У президії конференції сиділи Микола Бідзіля, Олександр Пономарів, Анатолій Погрібний, Юрій Гнаткевич, Іосиф Решко. Аудіозапис першої конференції ПУЄ велася на бобінний магнітофон. Такого прогресивного "шику" політично-активний Київ ще не бачив...
"Ми партію створюємо не від хорошого життя". Обіцяли, що при партії буде працювати "вища консультативна рада" з "світлих голів", "наш статут кращий за всі існуючі", лунали вимоги "зробити неможливою інфильтрацію ворожих сил в партію".
Один з промовників, кандидат фізматнаук Роман Черніга закликав до "соціального націоналізму" (це коли українці повинні давати роботу лише українцям). Не буде вождізму. З обіцяної "партії нового типу" вийшов пшик. Доки в ній не з'явився Олександр Омельченко.
Мер виходить на дорогу. Політичну
Суботня конференція "Єдності" проходила в набитому під зав'язку Будинку офіцерів. Якщо два роки тому партію створювали люди в стареньких вишиванках, то зараз - в лискучих від багаторічного сидіння в начальницьких кабінетах костюмах-трійках. У очах мерехтіло від депутатських значків Київради.
Персональний склад президії (27 чоловік!), в "кращих" традиціях недавнього минулого складався з різнорівневої влади, жінок з райкомівськими начосами, спортсмена з широкою червоною стрічкою через плече, студента, представників інтелігенції і т.д.
Правда, відомому актору, керівнику Головного управління культури держадміністрації місця на сцені не вистачило. Але він компенсував "недовіру", виступивши із заявою, що в його рідному Івано-Франківську люди моляться на… Олександра Омельченка.
Взагалі, дивне це було видовище. На трибуну виходили відомі і успішні люди. Але кожний з них, навіть промовляючи без папірця, неначе продовжував текст, початий його попередником. "Спасибі Сан Саничу за наш щасливий теперішній час!" -- такий зміст всіх без винятку виступів.
Президент "Київміськбуду" Володимир Поляченко - від імені будівельників, заслужений тренер Юрій Чиж - від спортсменів, Ростислав Карандєєв - від молоді, навіть представники дружніх партій (УПС, СДС) так славили градоначальника, що вже до середини другої години стало ясно, що саме Омельченко і стане новим лідером парторганізації. Причому, на безальтернативній основі.
Як виявилося, в оточенні мера немало "златоустів", але немає досвідчених порадників. Не знайшлося нікого, хто б порадив: не може політик з всеукраїнськими амбіціями, що йдуть набагато далі за крісло, яке він займає на Хрещатику, 36, розмінюватися на посаду лідера міського (!) партосередку партії з нульовою популярністю.
Тим більше, що буквально через тиждень відбудеться надзвичайний з'їзд Української партії "Єдність", на якому, як очікується, Омельченко буде вибраний її главою. Не можу уявити ситуацію, при якій Петро Симоненко, Геннадій Удовенко чи Анатолій Кінах очолили б місцеві осередки відповідно КПУ, НРУ і ПППУ. Продешевив, виходить, "Сан Санич".
А про те, що амбіції високі, і говорити не доводиться. Інакше навіщо лідеру міської парторганізації фракція в Верховній Раді, про створення якої він гучно оголосив. І якби в неї увійшли різнопартійні парламентарії, обрані в столиці, було б зрозуміло, треба, мовляв, вирішувати проблеми улюбленого міста.
Як заявив мер, протягом тижня-двох двадцять чоловік запишуться в партійну фракцію "Єдності". Назване, проте, лише одне прізвище не дуже відомого депутата Пересунька. А враховуючи, що заступником по партійній лінії став народний депутат Анатолій Мокроусов, який наполегливо не бажає здати мандат, несумісний зі статусом держчиновника (глави райдержадміністрації).
З партії вареників і гопака (при народженні) УПЄ швидко перетворилася на партію номенклатури середньої руки. За словами глави мандатної комісії конференції, у Києві членами "Єдності" себе вважають вже 22153 чоловік.
Враховуючи, що серед них - перші керівники Подільської, Деснянської, Солом’янської, Голосіївської, Дніпровської, Шевченківської і інших райдержадміністрацій, ряду найбільших підприємств міста, і скарги працівників бюджетної сфери, що множаться, яких "батогом і пряником" змушують до вступу в "мерську партію", то… що ще буде...
