Нотатки на полях програмної статті

Субота, 26 січня 2002, 18:49
Перше. Важко повірити, що Володимир Михайлович Литвин — член-кореспондент, професор, спічрайтер Президента — міг написати таку низькопробну й реакційну статтю. Але так чи інакше, Володимир Михайлович відповідає за зміст статті, а тому й зауваження адресуються йому. Адже торішній "Лист трьох" також писав хтось четвертий, але критикували ж підписантів — Президента, спікера та прем'єра. До речі, пригадується, тоді також хтось не встиг прочитати текст до кінця й підмахнув не дивлячись. І країну тоді також лякали: одні — фашистською чумою, інші — загрозою національній безпеці.

Владі тоді вдалося захистити народ від розгулу демократії та свободи слова. Нині нас намагаються захистити від нібито громадянського суспільства, котре розперезалося, та його "всюдисущих елітних активістів". Лідер партії влади майже відкритим текстом заявляє: допоможе громадянам не громадянське суспільство, а сильна, дуже сильна держава. Влада хотіла б, аби громадяни мовчали, на провокації з боку громадянського суспільства не реагували, ситуацію не дестабілізували й загроз національній безпеці не створювали. Та ще дружно підтримали когось на виборах. А здавалося ж, що чогось і ми (громадяни), і вона (влада) мали б навчитися. Сумно, але нас, як і раніше, тримають за ідіотів, пропонуючи подібне суботнє чтиво.

Друге. Кожний параграф статті — демонстрація віртуозного володіння прийомами брехні й маніпулювання фактами, що, втім, не викликало почуття бридливості в підписанта. Стаття переповнена брехнею, зведеною на напівправді. Правда, що в поняття громадянського суспільства входять "усі організації й об'єднання, котрі стоять поза державними структурами". Але неправда, що Армія порятунку та злочинне угруповання "Луганська бригада" однаковою мірою "є складовою частиною громадянського суспільства". Неправда.

І це добре відомо В.Литвину. Він знає, що в політології (так само, як і в інших дисциплінах) поняття громадянського суспільства найтіснішим чином пов'язане з поняттям права, а згаданий у статті Гегель виклав свою концепцію громадянського суспільства саме в праці за назвою "Філософія права", і громадянське суспільство наймає державу — саме для того, аби вона врятувала добропорядних громадян від різноманітних "Луганських бригад". І громадянське суспільство, суспільство платників податків, платить державі саме й передусім за це. Правда, що "громадянські об'єднання… за визначенням не можуть мати однакові погляди щодо суспільного блага".

Але неправда, що вони "ніяк не зацікавлені в знаходженні балансу між крайностями". Бо від часів згаданих автором Платона й Цицерона поняття "громадянин" пов'язане з поняттями взаємних прав і обов'язків. І в "говорильні" (парламенті) громадяни збиралися саме з метою домовитися, тобто знайти баланс між крайностями. Зокрема і крайностями економічних інтересів. Прикладів можна навести багато. Майже кожна фраза статті — це шматочок правди й багато брехні через кому. Якщо ви згодні з першим, то погодитеся і з другим; так брехня стає правдою (для більшості непідготовлених читачів).

Третє. Стаття явно написана для нас, тих, хто ще не розучилися читати між рядками. Про Україну — ані слова. Жодного натяку на конкретного "чужого спонсора" чи поганого слова про конкретну правозахисну або іншу організацію. Як кажуть у таких випадках кілери, "нічого особистого". Проблема ставиться ніби в планетарному масштабі: від Південної Кореї до Бразилії, і дуже багато — Америки, яка, певне, більше інших "дістала" автора разом із її нав'язливою демократією. А України немає. Проте об'єкт замовлення зрозумілий. Вірніше — об'єкти, оскільки їх два: в Україні й поза нею. Тут усе за Штірліцем: запам'ятовується сказане спочатку й наприкінці. На початку й наприкінці статті йдеться про одне й те саме — про неурядові організації в країнах посткомуністичних і західних. Тобто стаття має дискредитувати неурядові структури, по-перше, українські, по-друге, зарубіжні (причому перші оголошуються "фактичними філіями зарубіжних").

Можна припустити, діяльність яких саме неурядових організацій найбільше непокоїть автора. Ясна річ, це не об'єднання "За доброчесність у політиці" (котре завбачливо не включило до свого "чорного списку" жодного представника партії влади, але котре має зв'язки в світі телефонії) й не "Соціальний захист", і не Антикорупційний форум, керований членом виборчого блоку "За єдину Україну". Певне, сьогодні, напередодні виборів (а скоріш за все — ще з 28 листопада 2000 р.) В.Литвина найбільше турбує "галасливий активізм неурядових організацій, котрі борються за... права людини, ... справедливі вибори, проти корупції".

До них належать непідконтрольні владі друковані й Інтернет-видання, об'єднання журналістів, аналітичні центри, соціологічні служби, правозахисні організації, моніторингові комітети, об'єднання виборців і будь-які структури, приналежні до справжньої опозиції. Серед зарубіжних — це неурядові організації, що регулярно виводять нашій владі "двійки" в графах: "корупція", "насильство над журналістами", "неринкова економіка", "катування в'язнів"; а ще — чомусь зараховують нашого Президента до світової "десятки душителів ЗМІ".

Четверте. Дискредитація вдалася. Розраховував В.Литвин на такий ефект чи ні, але після прочитання статті всі згадані вище організації, разом із їхніми цілями та принципами контролю над владою, у свідомості читачів змішалися — із злочинними угрупованнями й міжнародними терористами. Ще трохи — і вони сприйматимуться як прямі посібники фашизму. Масовій свідомості українців (пригадаємо тираж газети) в такий спосіб нав'язується перекручене уявлення про життєво важливі структури громадянського суспільства, котрі тільки-но спинаються на ноги в Україні, безумовно, переживаючи при цьому хвороби зростання.

П'яте. У статті використовується лукава методика: критикується не сам "замовлений" об'єкт, а карикатура на нього, створена автором. Приміром, автор генерує, як він її називає, "думку": "громадянське суспільство автоматично сприяє досягненню суспільного блага". Розумною назвати її складно, позаяк жоден учений або політик, котрий шанує себе, не буде таким категоричним (тому й цитати не знайшлося). Потім автор пише, що (його!) думка "неспроможна" та блискуче її спростовує, до того ж перекручуючи факти: приміром, закидаючи профспілкам (страшно сказати) "шалене відстоювання економічних інтересів своїх членів".

І дай Боже, щоб їм це вдавалося. Адже В.Литвин не може не знати, що профспілки підписують генеральні та інші тарифні угоди з роботодавцями й урядом саме з цією метою, і йому краще за мене відомо, що відстоювати економічні інтереси своїх членів профспілка зобов'язана за визначенням, а в Україні — і відповідно до Конституції (стаття 36).

Але це не заважає автору, нехтуючи будь-якою логікою, зробити висновок: "Хоч би якою безкорисливістю вирізнялися дії окремих героїв, завжди знаходиться спосіб оприбуткувати їхній героїзм". Просто супер! Ось одне тільки запитання виникає: кого ця фраза стосується більше — неурядових організацій чи корумпованої влади? Далі автор помилково, а скоріше зумисне, розділяє два нероздільних поняття — "громадянське суспільство" та "правова держава" й потім обрушується на міфи, якими нібито обросло лише перше поняття. Але ж генерувати міфи-карикатури можна не тільки про громадянське суспільство, а й про владу. Давайте спробуємо: "Сильний президент — гарант демократії", "Широкі повноваження президента — запорука економічного успіху", "Стабільність уряду — в його частій змінюваності". А тепер розвінчаємо ці міфи — добре, що фактів досить, як і цитат авторитетних, даруйте, авторитарних лідерів — С.Хусейна, Н.Чаушеску, М.Каддафі, Ф.Кастро. Так ми зайдемо далеко, у глухий кут — і для влади, і для громадянського суспільства.

Шосте. Стаття претендує на наукоподібність. Згадування Ціцерона й Гегеля звучать переконливо — так чи інакше ці імена читач знає, і знає, що ці розумні люди були праві. А отже, праві й процитовані поряд — шановні й, безумовно, з правом на неординарні точки зору професори американських університетів, котрих (у цьому випадку) автор бере в союзники по знищенню громадянського суспільства. Цицерон і Гегель покликані виконати ту саму роль, що й шматочки правди в нагромадженні брехні, — викликати довіру до маловідомих читачеві публіцистів і професорів.

І тоді ми можемо повірити, що Веймарська Республіка була вінцем розвитку громадянського суспільства, — і забути, що самі колись читали "Три товариші" й "Кабаре" дивилися, і багато інших свідчень пам'ятаємо про справжній грунт, на якому виростає фашизм, — про соціальну апатію й роз'єднаність, про безпросвітні злидні та страх перед завтрашнім днем, про відчуття безсилля, беззахисності й нікчемності перед лицем найдрібнішого з наділених державною владою. А далі — один лише крок: повірити, що всі ці американські й західноєвропейські "правозахисники всіх країн" — не більш як "оскаженілі та глобалізовані сегменти громадянського суспільства", від яких Україні краще триматися подалі. Її громадянам — не слухати чужі оцінки нашої влади, а самій владі — не реагувати на чужі поради й умовляння. І жити "згідно з власною традицією відносин між громадянином і державою".

А недавня традиція цих відносин у нас ого яка. І не забута. Як казав маленький Володя, "ми підемо іншим шляхом". Так він же маленький був, Володимире Михайловичу…

Сьоме. Стаття виявилася своєчасною й вельми вписується в політичну лінію, визначену В.Литвином і Президентом (не без допомоги В.Литвина) останніми місяцями: "ми ні перед ким не виправдуємося", "нам нема за що вибачатися", "непотрібно нас учити" тощо. У вівторок, після виходу статті, значно додалося металу в голосі Президента — коли він критикував когось за звернення до міжнародних організацій з приводу порушень, пов'язаних із виборами. Хто ходить або їздить вулицями, слухає радіо чи дивиться телевізор, не може не помітити порушень. Але той, хто має реагувати, примудряться їх не бачити.

Що буде далі? Битимуть на сполох оті самі неурядові організації — вітчизняні й міжнародні. Ба ні, — уже не ті самі. Тепер якщо не всім, то багатьом відомо, які вони "справжні" — якщо в газеті пишуть, виходить, правда. А ще в середу Перший національний, із посиланням на неназваного співробітника Комітету виборців України, повідомив, що, мовляв, Національний демократичний інститут США оплачує за грантом працю українських експертів, котрі здійснюють моніторинг виборчої кампанії. Причому нараховує їм $100—150 щомісяця (сума має вбити наповал пенсіонерів і непрацюючих). І вже готовий сумнів: а чи зможуть вони об'єктивно "моніторити" за гроші дядька Сема?

Запитання: кому потрібні такі "сенсації", відомо всім, хто бодай трохи знає суть питання? Відповідь: вони потрібні владі — якщо не вдасться повністю закрити рот експертам, котрі кричать про порушення, то слід дискредитувати їх, підірвати довіру громадян до подібних неурядових організацій. Цілком відповідно до програмної статті В.Литвина.
У країні, де громадським організаціям повністю довіряють не більш як 5% населення, ЗМІ — 14%, партіям — 3%, а дві третини громадян не вірять у те, що держава здатна забезпечити чесність і прозорість виборів, розумна влада повинна максимально підтримувати інститути громадянського суспільства, а не змішувати їх із багном (даруйте, із злочинними "бригадами"), ставити в один ряд із посібниками фашизму. Про інше потрібно писати В.Литвину — як відновити довіру суспільства до влади, як налагодити їхню реальну взаємодію, а не іти в непродуктивну міфотворчість.

До речі, так грубо відверто, як у цій статті, про неурядові організації не висловлювався жоден із високопоставлених керівників СНД, крім, мабуть, О.Лукашенка. Але ж є й інші приклади — В.Путін ось недавно Громадянський форум скликав. Формально, правда, побалакали, та й змін особливих на краще не помітно: журналіста-бунтаря невдовзі таки посадили, а опозиційний ТБ-6 — узагалі прикрили. Але хоча б у масовій свідомості росіян не культивується відторгнення ідеї громадянського суспільства. Тут ми попереду.

І останнє. Критикуючи статтю, потрібно все-таки подякувати В.Литвину-політику — за відверте й завчасне оприлюднення його думки з важливого для країни питання. Тепер, після отриманих роз'яснень, зрозумілішою стала цільова настанова передвиборної програми очолюваного ним блоку, зокрема розділ "ДЕРЖАВА ГРОМАДЯН".

Розділ має гасло "Правова держава — громадянське суспільство!" Під гаслом написано: "Блок "За єдину Україну" вважає стратегічним пріоритетом формування правової держави та громадянського суспільства... Блок виступає за… державну підтримку неурядових організацій, громадських фондів і об'єднань за інтересами". Кінець цитати (й відсутність аналізу програми. — Прим. для ЦВК).

Читайте на цю ж тему

Литвин краде по дрібницях. Поки тільки статті

Литвин про громадянське суспільство. Дідусь Кант перевертається в труні

Міф про міфи громадянського суспільства?


NB Про всі подробиці ефіру Тимошенко та Медведчука, про те, як Тимошенко агітувала офіцерів, а хлопці Ахметова - за "Єду", кого Ющенко веде на своєму імені до парламенту, а також списки фаворитів - про все це читайте у новому розділі "Української правди" ВИБОРИ 2002



powered by lun.ua
Усі новини...