Від практики до ідеології авторитарно-бюрократичної революції
Середа, 30 січня 2002, 14:20
Хотілося б висловити декілька ремарок відносно програмної публікації Литвина в газеті "Факти". Проблема - є чи ні стаття плагіатом - завдання другорядне, нехай це буде на совісті консультантів глави адміністрації президента. Але ось, те, що стоїть за появою статті обговорити варто.
Абсолютно очевидно, що стаття Литвина не може бути випадковістю або тільки спонтанним елементом ПР-кампанії лідера блоку "За Єдину Україну!". Якщо навіть це і ПР-кампанія за формою, то за змістом - швидше певна позиція "партії влади" - правлячого класу в основі своєї бюрократії, яка від фрагментарних дій і нескоординованої практики перейшла до розробки стратегії авторитарно-бюрократичного зразка.
Авангардом реалізації цієї стратегії в Україні є виборчий блок "За єдину Україну", який консолідує не тільки "партію влади", але і оформлюється інтелектуально з приходом В.Литвина. Концептуально реалізація цієї стратегії наслідувала російську і шлях до неї лежить через парламентські вибори 2002р. "За єдину Україну" чітко розуміє, що високі результати на виборах - останній шанс реалізувати задумане, звідси така смілива спроба позиціонуватися.
Особливість такої стратегії, як випливає з статті Литвина - практично маніфесту авторитарно-бюрократичної "революції" - фактична відмова від ідеалів громадянського суспільства, а по-суті, і демократії. До речі, ви помітили, як практично зникли з лексикону правлячих слова "демократія", "демократичні цінності", "громадянські свободи"?
У той час як ідея громадянського суспільства - одна з головних демократичних цінностей. Без громадянських ініціатив, без громадянських шляхів (а не адміністративних) політичної мобілізації немає і не може бути демократії. І це, пане Литвин, аксіоматично для політологів всього світу. Відсилаю вас до Р.Даля, А.Лейпхарта, А.Степана, Х.Лінца, Г.О. Донелла і т.д. і т.д.
Друге, така нелюбов до цивільного суспільства спостерігається не тільки в Україні. У всьому пострадянському світі правлячі еліти "не люблять" проявів громадянської активності і бачать в цьому загрозу і ризик національній безпеці, а виступають за сильну державу, за протекціонізм і регулятивну роль держави, за національні інтереси (як хочеться закликати консультантів адміністрації президента прочитати які-небудь роботи про досвід Латиноамериканських перехідних демократій!). А за всіма цими лозунгами стоїть абсолютно не нешкідлива політика - як писали ті ж радянські підручники - реакційного класу пострадянської бюрократії. Якщо звичайно, брати за точку відліку - завдання переходу до демократії, а не завдання будівництва авторитарного режиму.
Причина не у зловмисності бюрократії - просто вона не вміє керувати інакше, ніж в умовах неструктурованого, а значить, без власних інтересів суспільства (структурування суспільства є виявом і розвитком системи суспільних інтересів). Радянській бюрократії (а в Україні і в пострадянських країнах вона залишилася на правлячих позиціях) надто важко усвідомити що суспільство - це не "піпл, який все хаває" - тобто "народ", що з ним треба вести переговори, переконувати і рахуватися з його думкою. Суспільство вимагає нової системи управління - не тільки вертикальної - по субординації, але і горизонтальної, коли потрібно враховувати і працювати з розгалуженою і різнорівневою системою суспільних інтересів.
Так, ще одна ремарка - в Латинській Америці, також як і в Україні і Росії, люблять говорити про "народ", а не про "суспільство" і це також невипадково. Від імені народу проводилася вся радянська політика, від імені інтересів народу виступали всі диктори. Це завжди простіше, ніж виступати від імені суспільства, що складається з різних організованих груп, здатних виступати і з власних позицій.
Не можна сказати, що в країнах розвиненої демократії не використовують символи "народ" або національні інтереси. Просто їх використовують в сфері символічної і міжнародної політики. У внутрішній політиці загальновживаним є термін "суспільство" - оскільки влада, партії і політики намагаються спілкуватися з різними суспільними групами в режимі діалогу. В Україні, в Росії і т.д. на такі щедроти розраховувати не доводиться.
Головним постулатом, який висувають для обгрунтування легітимізації своїх дій правлячі групи, є теза про те, що в Україні, Росії, Білорусії і далі за списком … суспільство мовби не дозріло, воно слабке, воно не має відповідної демократичної політичної культури, немає носія демократії - середнього класу і т.под.
Висновки звичайно не роблять. Мабуть, "з делікатності", а даремно, з цього прямо слідує - недосвідченому і слабкому потрібен сильний провідник - і це, звичайно, держава. Тільки, якщо Ви подумали про державу як про інструмент реалізації суспільних інтересів, ви помилилися, оскільки нинішні можновладці (від Москви і до околиць колишньої імперії) розглядають державу в принципово іншому значенні - в самодержавному, тобто як самодостатнє утворення.
Про це детальніше у І.Клямкіна і Л.Шевцової. Російське самодержавство радянського зразка міцно вкоренилося в свідомості численної армії чиновників і політиків, і змінити його надто складно, якщо взагалі можливо. Про це красномовно говорить і стаття пана Литвина, про це говорить весь політичний досвід незалежної України, заснований на активній політичній ролі бюрократії - у створенні партій, участь в конкурентній боротьбі, а також досвід виборчих кампаній з характерним чинником адміністративного впливу.
Тому, на думку низки авторитетних експертів, перехід до демократії в пострадянському світі неможливий без глибокої реформи держави - не тільки адміністративної, але й бюрократичної - реформи класу бюрократії (правлячого) - в значенні позбавлення його політичних претензій і професіоналізації його в ролі слуг суспільства.
Дискусія на цю тему
Томас Каротерс: "Литвин змінив мою статтю, щоб атакувати громадянське суспільство"
Литвин про громадянське суспільство. Дідусь Кант перевертається в труні
Нотатки на полях програмної статті
Cім міфів або спроба "коригувального пресингу"?
До питання про "деміфологізацію громадянського суспільства" і методів, якими це робиться
Литвин зізнався у плагіаті
Абсолютно очевидно, що стаття Литвина не може бути випадковістю або тільки спонтанним елементом ПР-кампанії лідера блоку "За Єдину Україну!". Якщо навіть це і ПР-кампанія за формою, то за змістом - швидше певна позиція "партії влади" - правлячого класу в основі своєї бюрократії, яка від фрагментарних дій і нескоординованої практики перейшла до розробки стратегії авторитарно-бюрократичного зразка.
Авангардом реалізації цієї стратегії в Україні є виборчий блок "За єдину Україну", який консолідує не тільки "партію влади", але і оформлюється інтелектуально з приходом В.Литвина. Концептуально реалізація цієї стратегії наслідувала російську і шлях до неї лежить через парламентські вибори 2002р. "За єдину Україну" чітко розуміє, що високі результати на виборах - останній шанс реалізувати задумане, звідси така смілива спроба позиціонуватися.
Особливість такої стратегії, як випливає з статті Литвина - практично маніфесту авторитарно-бюрократичної "революції" - фактична відмова від ідеалів громадянського суспільства, а по-суті, і демократії. До речі, ви помітили, як практично зникли з лексикону правлячих слова "демократія", "демократичні цінності", "громадянські свободи"?
У той час як ідея громадянського суспільства - одна з головних демократичних цінностей. Без громадянських ініціатив, без громадянських шляхів (а не адміністративних) політичної мобілізації немає і не може бути демократії. І це, пане Литвин, аксіоматично для політологів всього світу. Відсилаю вас до Р.Даля, А.Лейпхарта, А.Степана, Х.Лінца, Г.О. Донелла і т.д. і т.д.
Друге, така нелюбов до цивільного суспільства спостерігається не тільки в Україні. У всьому пострадянському світі правлячі еліти "не люблять" проявів громадянської активності і бачать в цьому загрозу і ризик національній безпеці, а виступають за сильну державу, за протекціонізм і регулятивну роль держави, за національні інтереси (як хочеться закликати консультантів адміністрації президента прочитати які-небудь роботи про досвід Латиноамериканських перехідних демократій!). А за всіма цими лозунгами стоїть абсолютно не нешкідлива політика - як писали ті ж радянські підручники - реакційного класу пострадянської бюрократії. Якщо звичайно, брати за точку відліку - завдання переходу до демократії, а не завдання будівництва авторитарного режиму.
Причина не у зловмисності бюрократії - просто вона не вміє керувати інакше, ніж в умовах неструктурованого, а значить, без власних інтересів суспільства (структурування суспільства є виявом і розвитком системи суспільних інтересів). Радянській бюрократії (а в Україні і в пострадянських країнах вона залишилася на правлячих позиціях) надто важко усвідомити що суспільство - це не "піпл, який все хаває" - тобто "народ", що з ним треба вести переговори, переконувати і рахуватися з його думкою. Суспільство вимагає нової системи управління - не тільки вертикальної - по субординації, але і горизонтальної, коли потрібно враховувати і працювати з розгалуженою і різнорівневою системою суспільних інтересів.
Так, ще одна ремарка - в Латинській Америці, також як і в Україні і Росії, люблять говорити про "народ", а не про "суспільство" і це також невипадково. Від імені народу проводилася вся радянська політика, від імені інтересів народу виступали всі диктори. Це завжди простіше, ніж виступати від імені суспільства, що складається з різних організованих груп, здатних виступати і з власних позицій.
Не можна сказати, що в країнах розвиненої демократії не використовують символи "народ" або національні інтереси. Просто їх використовують в сфері символічної і міжнародної політики. У внутрішній політиці загальновживаним є термін "суспільство" - оскільки влада, партії і політики намагаються спілкуватися з різними суспільними групами в режимі діалогу. В Україні, в Росії і т.д. на такі щедроти розраховувати не доводиться.
Головним постулатом, який висувають для обгрунтування легітимізації своїх дій правлячі групи, є теза про те, що в Україні, Росії, Білорусії і далі за списком … суспільство мовби не дозріло, воно слабке, воно не має відповідної демократичної політичної культури, немає носія демократії - середнього класу і т.под.
Висновки звичайно не роблять. Мабуть, "з делікатності", а даремно, з цього прямо слідує - недосвідченому і слабкому потрібен сильний провідник - і це, звичайно, держава. Тільки, якщо Ви подумали про державу як про інструмент реалізації суспільних інтересів, ви помилилися, оскільки нинішні можновладці (від Москви і до околиць колишньої імперії) розглядають державу в принципово іншому значенні - в самодержавному, тобто як самодостатнє утворення.
Про це детальніше у І.Клямкіна і Л.Шевцової. Російське самодержавство радянського зразка міцно вкоренилося в свідомості численної армії чиновників і політиків, і змінити його надто складно, якщо взагалі можливо. Про це красномовно говорить і стаття пана Литвина, про це говорить весь політичний досвід незалежної України, заснований на активній політичній ролі бюрократії - у створенні партій, участь в конкурентній боротьбі, а також досвід виборчих кампаній з характерним чинником адміністративного впливу.
Тому, на думку низки авторитетних експертів, перехід до демократії в пострадянському світі неможливий без глибокої реформи держави - не тільки адміністративної, але й бюрократичної - реформи класу бюрократії (правлячого) - в значенні позбавлення його політичних претензій і професіоналізації його в ролі слуг суспільства.
Дискусія на цю тему
Томас Каротерс: "Литвин змінив мою статтю, щоб атакувати громадянське суспільство"
Литвин про громадянське суспільство. Дідусь Кант перевертається в труні
Нотатки на полях програмної статті
Cім міфів або спроба "коригувального пресингу"?
До питання про "деміфологізацію громадянського суспільства" і методів, якими це робиться
Литвин зізнався у плагіаті
