Київ, Хрещатик, 36: бої немісцевого значення

Обізнані люди стверджують: починаючи з вівторка голів столичних райдержадміністрацій раптово скосила дивна пошесть. Майже всі вони терміново "забюлетенили", аби уникнути жахливого вибору: чиї ж взаємосуперечливі розпорядження виконувати? Призначеного Кучмою голови міської держадміністрації Омельченка? Чи призначеного тим-таки Кучмою в.о. голови тієї ж держадміністрації Шовкуна? Надто бо високою для всієї подальшої чиновницької кар’єри може виявитися ціна помилки в цьому "доленосному" питанні.

Останніми днями пролунало чимало заяв: і на захист обраного киянами градоначальника, і на захист права президента самостійно розпоряджатися долею призначуваних цим посадовців. Проте реальна причина проблем, які спіткали Омельченка саме зараз, доволі очевидна. Йде жорстка боротьба за право розпоряджатися адмінресурсом столиці під час підготовки й проведення майбутніх парламентських виборів.

І, на думку Банкової, Омельченко тут "зарвався". Відверте залучення київським мером усіх можливостей міської влади для забезпечення високого результату очолюваного ним блоку "Єдність" вступило в різку суперечність із інтересами пропрезидентського блоку "За єдину Україну", всі надії якого на перемогу пов’язані виключно з масштабним використанням важелів адміністративного тиску на виборців.

Проте менше уваги сьогодні приділяють правовому аспектові ситуації навколо владного будинку на Хрещатику, 36. Нагадаю, що Конституція України радше заплутала питання з київським самоврядуванням (згідно з нею, виконавчу владу в столиці здійснює державна адміністрація, але особливості її повноважень визначаються окремим законом). Підготовка ж цього "окремого закону" тривала понад два роки.

При цьому змагалися дві концепції. Або повне прирівняння Києва до статусу області (з державною адміністрацією як єдиним органом виконавчої влади та радою на чолі з обраним депутатами головою – як органом представницької влади). Або ж прирівняння Києва до статусу міста (з обраним громадою міським головою, очолюваними ним радою та її виконкомом і з обмеженням функцій державної адміністрації лише до координації роботи на території міста загальнодержавних відомств).

Ігор Шовкун

Ухвалений 1999 р. закон "Про столицю України – місто-герой Київ" носив компромісний характер. Він передбачає вибори міського голови усією територіальною громадою Києва. Проте, цей міський голова отримує від киян фактично лише мандат на головування в Київраді. Водночас мандат на здійснення виконавчої влади в Києві міський голова одержує від Президента України, який своїм указом призначає його головою міської державної адміністрації.

Щоправда, закон передбачає й можливість створення виконавчого органу Київради. Але протягом трьох років його дії цей орган так і не було створено. З ініціативи самого Омельченка функції такого органу було покладено на Київську міську державну адміністрацію. Таким чином, має місце неспростовний факт: обраний територіальною громадою Києва міський голова здійснював виконавчу владу фактично не в силу мандату довіри, наданого йому киянами, а як призначений президентом голова міської державної адміністрації.

Отже, всі правові підстави для усунення Омельченка Кучмі дав... сам Омельченко, який реально правив містом не як обраний мер, а як президентський намісник.

Напевно, зараз ще не час оцінювати наслідки "ери Омельченка" для Києва. Було багато і доброго (наприклад, реконструкція автошляхів та вокзалу), і поганого (чого варта бодай безнадійно спотворена центральна частина міста). Але ж "ера Омельченка" ще зовсім не завершилася. Мер має неабиякі бійцівські якості й так просто не здасться.

Тож спробуємо натомість спрогнозувати дальший розвиток подій. Насамперед, можлива ще певна модель замирення. Сам Омельченко, гостро критикуючи президентське оточення, старанно уникає звинувачень на адресу самого "гаранта". З іншого боку, в передостанній день реєстрації кандидатів на посаду міського голови ще не було жодної альтернативної прохідної кандидатури від владного табору. А ледве чи Банкова вирішить підтримувати кандидатуру ініціатора імпічменту президента "соборівця" Григорія Омельченка.

З іншого боку, можливий і зовсім інший сценарій: подання до Конституційного Суду, який терміново оголошує неконституційним поєднання посад міського голови й голови держадміністрації (благо, однозначна думка з цього приводу заступника голови КС Євграфова вже оприлюднена). І тоді, якщо навіть Омельченко (Олександр, а не Григорій) перемагає на виборах, він залишається в ролі безвладного спікера Київради.

Звичайно, сама по собі Київрада, яка за законом розпоряджається міським бюджетом, власністю і землею, може бути дуже впливовим органом. Але Омельченко сам викопав собі яму, перетворивши Київраду на слухняну асамблею керівників структурних підрозділів держадміністрації та директорів комунальних підприємств. Такий депутатський корпус ні за що не піде на конфлікт з виконавчою владою, яка його годує.

Отже, Омельченка може очікувати прикре повторення досвіду його попередника Косаківського, який у 1996-98 роках лишався легітимним міським головою, і водночас міг керувати хіба що переставлянням стільців у своєму службовому кабінеті.

За яким сценарієм розвиватимуться події? Відповідь повинні дати вже найближчі дні, оскільки навряд чи хтось наважиться лишити столицю в стані теперішньої фактичної некерованості.

Автор: Максим Стріха, депутат Київради в 1990-94 роках




NB. Про всі подробиці походу Ющенка та Медведчука на дискотеку, а Литвина – у народ, про змагання Януковича за мандатом, про передвиборче шоу політичних двійників, про списки майбутніх депутатів, які переховуються за прізвищами Ющенко, Мороз і Тимошенко, про все це читайте у новому розділі "Української правди" ВИБОРИ 2002