Збройних справ майстри

На цьому тижні в італійському Турині завершиться попереднє слідство у справі Дмитра Стрешинського, якого місцева прокуратура звинувачує в контрабанді зброї. У своєму свідченні Стрешинський звинувачує в участі в незаконних операціях секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука.

Є підстави вважати, що в цьому скандалі скоро буде фігурувати значна частина української політичної еліти, в тому числі головний опонент Марчука депутат Верховної Ради Андрій Деркач, а також колишній президент Леонід Кравчук і нинішній Леонід Кучма. І як докази, не виключено, використовуватимуться записи Миколи Мельниченка.

Матриця

Міжнародне розслідування незаконного постачання української зброї, за своїми наслідками для долі політичного керівництва країни, створює значно більшу загрозу, ніж пошук вбивць Георгія Гонгадзе. Загибель журналіста залишилася внутрішньо українскою справою, але збройний скандал серйозно зачіпає інтереси провідних світових держав. І це не абстрактні інтереси захисту свободи слова і прав людини (якими Захід нерідко нехтує), а реальні фінансово-політичні цінності.

Нам вдалося в тій або іншій формі отримати достовірні дані про позицію більшості учасників збройового скандалу в Україні.

У основному ці позиції співпадають - наша країна стоїть на порозі колосального скандалу, здатного затьмарити "касетний". Якщо вище керівництво, і насамперед президент, не проаналізує ситуацію, і не зробить правильних висновків, наслідки для України будуть надто важкими. Втрата міжнародному становища країни зашкодить інтересам не тільки влади, але і опозиції.

Щоб уникнути звинувачень в політичному "замовленні", в матеріалі не міститься персональних обвинувачень у причетності яких-небудь дійових осіб до будь-яких видів незаконної діяльності. Текст заздалегідь показувався ряду безпосередніх учасників згаданих подій. Це люди, знайомі зі специфікою роботи силових структур, органів виконавчої влади, корпорації "Укрспецекспорт".

Про актуальність тем, що розглядаються, свідчить люб'язна згода А. Деркача і Е. Марчука прокоментувати даний матеріал. На жаль, дати офіційну оцінку вони відмовилися, обмежившись приватними коментарями на захист позиції президента Кучми.

Треба також зазначити, що обидва політики "багато фактів і тверджень в статті розцінюють як суперечливі, а окремі тези – як такі, що вимагають додаткової аргументації". Проте, цю стриманість компенсували близькі до обох світил журналісти.

Один з представників опозиції, що підтримує контакти з Миколою Мельниченком, також запропонував своє особисте бачення. Сам майор держохорони ніяких коментарів нам дати не зміг, пославшись на юридичні процедури, що забороняють оголошувати записи в президентському кабінеті.

Передусім, ми хотіли поглянути на цю історію об'єктивно. І тому висловлюємо переконання, яке базується на конкретних фактах, що незаконною торгівлею зброєю займалися або займаються зараз всі держави - великі виробники озброєнь.

На даний момент, міжнародна політика і правила гри на світовому ринку військової техніки такі, що розподіл на легальних і нелегальних постачальників є вельми умовним. Специфіка збройного бізнесу і загальна кон'юнктура вимагають задовольняти попит на знаряддя смерті, незважаючи на на правові норми.

І коли справа торкається, скажімо, абсолютно легальної військової співпраці з Йорданією і Македонією, США незважаючи на "добросусідські відносини" витісняють Україну з цих регіонів найжорсткішими методами. Американці вважають за краще забезпечувати військово-політичну стабільність своїми силами.

Росія так само конкурує з українськими озброєннями на всіх ринках Африки і СНД. У "гарячих точках" планети діє ембарго ООН на постачання озброєнь, але дефіциту в оснащенні бійці не відчувають. Збройний бізнес неетичний по суті.

Наприклад, війна на Балканах забезпечувалася в обхід санкцій ООН такими країнами як США, ФРН, Росія. У зв'язку з цим, ми вважаємо, що оголошення західним ЗМІ України ледве чи не головним джерелом нелегальної торгівлі зброєю в світі, не має реальних підстав.

Відсутність належного контролю за легальним і нелегальним постачанням військової техніки в Україні приводить до зарубіжних скандалів, до дискредитації нашого законного збройного бізнесу, до викрадання величезних коштів, що проходять повз держбюджет, до всепоглинаючої корупції в силових структурах і центральних органах виконавчої влади. Значна частина прибутків від цих операцій не надходить до скарбниці батьківщини, і це ставить питання про відповідальність державних лідерів.

Публічне висвітлення проблеми поки що не завдає збитку інтересам України. Однак, якщо держава не розбереться з цією проблемою самостійно, спробувавши зробити вигляд неначе нічого не відбувається, це лише віддалить розв'язку у часі. Скандал випливе за кордоном, і тоді його розвиток стане абсолютно непрогнозованим.

З різними обмовками, але майже всі сторони конфлікту сходяться в одному: ситуація з торгівлею зброєю виплила на поверхню не через пронирливість західних газетярів. І не через давню неприязнь між окремовзятими Деркачем і Марчуком. На незаконному розкраданні військової техніки заробили багатство тисячі людей. У тому числі держчиновники всіх рангів.

З різних причин, передусім політичних, правоохоронні органи не стали класти край багато яким подібним операціям. Частина відповідальності за це лежить на Е.Марчуку, але не менша відповідальність - на іншому екс-голові Служби Л.Деркачі, батьку Андрія.

Отже, у збройового скандалу більш глобальні причини.

Мельниченко як висока сторона, що домовляється

Гострота скандалу полягає, по-перше, в тому, що таємний продаж українського озброєння продовжується. По-друге, більшість операцій здійснювалася з відому вищого політичного керівництва країни, включаючи президента. (Справжня контрабанда краденої зброї становить відносно незначну частину загального обсягу постачання).

Але головне - дії України в ряді випадків серйозно зашкодили політичним задачам деяких іноземних держав, і створили небажану конкуренцію для легальних і нелегальних торговців зброєю по всьому світу.

Публікації про причетність України до незаконної торгівлі зброєю на Заході і в Росії з'являються досить регулярно. Але з початку 2001 року ця тема стала виділятися в зарубіжних ЗМІ нарівні з освітленням "касетного скандалу". Достовірність записів майора Мельниченка не заперечується серйозними аналітиками, а плівки могли дати конкретні підтвердження газетним пліткам.

Мельниченко досі нікому не видав запису, що стосується збройового скандалу. Але вже тоді зацікавлені особи в Україні розуміли, що покладатися тільки на порядність майора не можна - зрештою записи можуть відібрати силою.

За нашим даними, які, правда, не мають підтверджень з першоджерел, під час короткої появи Мельниченка в Європі, компетентні органи Італії і Великобританії ніби вийшли на Миколу Івановича, спеціально цікавлячись саме збройовою складовою матюжних хітів в президентському кабінеті.

Британська розвідка МI-6, судячи зі статей в англійській пресі, виявляє особливу проінформованість у цій темі. Американське ФБР також прикладає всі зусилля, щоб юридичним шляхом вибити з опального майора повний комплект плівок. Чи не тому американський суд зобов'язав Мельниченка до кінця березня передати всі оригінали записів заокеанському правосуддю?

Поки ще в Україні не розуміють, що Мельниченко не є бездушною маріонеткою, яка тягне час, сподіваючись підняти аукціонну вартість записів і добитися відпущення гріхів. Є серйозні підстави сумніватися у версії, ніби майор свідомо і з наміром виконує завдання чиєїсь спецслужби.

Мельниченко, як показує аналіз його діяльності і свідчення очевидців, безсумнівно володіє певною самостійністю у діях і досить прагматичним мисленням. І цілком може бути стороною хоч би неофіційних переговорів. Ця можливість існує. Принаймні, четверо провідних пропрезидентських угруповань, з представниками яких нам вдалося неформально поспілкуватися, виходили на зв'язок з найпопулярнішим українським біженцем.

Виходили на Мельниченка й наші спецслужби. Однак особисто Президент не намагається реально домовитися з опозицією і Мельниченком, і не намагається знайти хоч якійсь спільний для всіх сторін компроміс. Абсолютно у стилі Кучми.

Танк у мішку не заховаєш

З минулого року в українських ЗМІ розгорнулася справжня інформаційна війна, учасники якої клеять ворогам ярлик торговця зброєю. Вже давно йшла боротьба між народним депутатом А.Деркачем, лідером потужної фінансово-політичної групи і секретарем РНБО Е.Марчуком. Її віртуальним втіленням став компромат в Інтернеті, де з літа минулого року обидва політики стали обвинувачуватися ще й у нелегальному бізнесі зі зброєю.

Причому достовірність ряду обвинувачень є досить високою. Як завжди, нинішня система влади виявилася нездібною до консолідації і відбивання нестандартних викликів. Тому держава не розробила ніякої інформаційної політики з даного питання. Високопоставлені мужі, причетні у різній мірі до операцій зі зброєю почали голосно кричати "не я!", і тикати пальцем у собі подібних.

За кордоном недвозначно дали зрозуміти, що можна пробачити хабарі і навіть розправи з опозицією, але за збройну конкуренцію доведеться платити дуже дорого. Першими сигналами стали численні матеріали у російських ЗМІ. Потім радіо "Свобода", що ретранслює на Україну всі зигзаги американської зовнішньої політики, заявило про причетність до незаконної торгівлі озброєннями президента Кучми і голови його адміністрації Литвина.

Найсерйознішим сигналом стало попереднє слідство з діяльності Стрешинського з обвинуваченням проти Марчука, радісно розкручене медіа-холдингом Деркача. Він явно дотримується думки, що Марчук ніби особисто отримував частку прибутків від продажу зброї, і був організатором міжнародної злочинної групи.

Цікаво, що у вузьких колах "деркачівців" існує благородна версія боротьби з Марчуком. А саме: Марчук ніби намагається використати збройовий скандал для дискредитації президента, а ми захищаємо Леоніда Даниловича.

При цьому сам Деркач заявляв, що має у своєму розпорядженні документи Служби зовнішньої розвідки і Федеральної служби безпеки Росії, які засвідчують його особисту непричетність до будь-яких операцій зі зброєю. (Як тут не здивуватися, що політичний діяч захищається довідками іноземних спецслужб, до того ж зацікавлених у скандалі з державою!)

З іншого боку - найавторитетніший німецький журнал "Шпігель" звинуватив Деркача у продажу зброї афганським талібам. Окрім великої кількості боєприпасів, талібам дісталися також 130 танків Т-55.

У вузьких колах "марчуківців" з цього приводу також існує благородна версія. Кажуть, РНБО викриває ніби сумнівний бізнес Деркача у трьох підконтрольних йому спільних підприємствах.

Крім того, кажуть у Совбезі, скандал небезпечний "виведенням на чисту воду" не одного тільки Марчука. І тому у ньому зацікавлені конкуренти України у збройному бізнесі, насамперед Росія. У цій версії також поки багато протиріч. Версія бізнес-конфлікту не може здаватися основною, оскільки при всьому очевидному впливі Євгена Кириловича сам він бізнесом не займається, і не може виступати повноцінним конкурентом якої-небудь фінансово-політичної групи.

Ще менш ймовірно, що проти Марчука можуть працювати росіяни. Хоч їм дійсно надто вигідно роздмухати скандал в Україні, але дивує, чому при цьому мішенню став Марчук, який має солідні зв'язки у Москві, у тому числі і у тамтешній спецслужбах.

У будь-якому випадку, всі опитані нами експерти посміхалися у відповідь на питання, чи може хто-небудь в Україні діючи самостійно і у своїх особистих інтересах вивезти за кордон п'ять ешелонів з 36-тонними танками, або теплохід набитий снарядами. Тим більше, "без криші" у високих владних кабінетах.

Негативна відповідь очевидна - недаремно українські правоохоронні органи швиденько спростували можливу причетність як Марчука, так і Деркача до будь-яких незаконних операцій.

І реальна причина конфлікту аж ніяк не у бажанні Андрія Деркача "провести чесне журналістське розслідування".

Проте, учасники конфлікту більш достовірними називають версії, які ними ніколи не оприлюднювалися. Частково це боротьба за переважний лобістський вплив у російському векторі нашої політики і економіки.

А в основному - боротьба за прихильність Пана президента, який у своєму стилі дарує надію на підтримку обом сторонам, але фактично продовжує їх "рівновіддаляти" у різні кути політичного рингу. Президент думає, що зможе залишитися осторонь від скандалу зі зброєю, якщо у ньому по вуха загрузнуть два окремо взятих фігуранта.

Звідси і парадокс ситуації - компроматною війною займаються люди, які у звичайних умовах мовчали б і замітали будь-які сліди своєї дійсної участі у закрученому детективі зі зброєю.

На жаль, дуже повільно до Леоніда Даниловича дійде розуміння нової загрози. Хоч матричні процеси звинувачують конкретні особистості, під удар поставлена вся система.

Стрешинський - фінансист, титан, стоїк

Поява Марчука у робочих матеріалах італійської прокуратури стала поки найрезонанснішою подією збройового скандалу. Інтерес італійців, проте, базується не на викриваючих документах, а тільки на свідченні бізнесмена Дмитра Стрешинського.

Ми підкреслюємо цей факт, оскільки в італійському карному процесі у справах, пов'язаним з організованою злочинністю, поняття презумпції невинності трактується більш вільно, ніж в українському праві. І тому демонстрація оперативних матеріалів до суду на Апеннінах - звичайна справа, яка зовсім не є гарантією визнання вини.

Перейдемо до власне історії Стрешинського, і його фірми "Глобал текнолоджіз", яка однією з перших почала займатися продажем української зброї на початку 90-х.

Тоді перед державою стояла проблема зберігання колосального радянського арсеналу, і ще більш гостра проблема відсутності вільно конвертованої валюти. Багато хто з бізнесменів вирішив на взаємовигідній основі "допомогти".

Першим на цій ниві став Комерційний центр Міністерства оборони, а другою - фірма "Прогрес", яка діяла за покровительства СБУ. У цей час понад 40 іноземних фірм запропонували свої послуги Україні, обіцяючи швидкі гроші за можливість спустошити армійські склади.

Тоді була створена комісія з Експортно-технічного контролю при Кабінеті міністрів України за участю представників всіх компетентних відомств, для видачі дозволів на операції зі зброєю.

І що дивно, відкинувши багато пропозицій, ЕТК передусім дозволила торгувати саме Стрешинському. Співробітники Служби стверджують, що тоді "ГТ" взагалі була однією з маловідомих фірм-претендентів. Але чому такий специфічний товар довірили саме цій маловідомій фірмі?

Відповідь лежить на поверхні, а точніше - у чиїйсь кишені. Це єдиний реальний доказ, принаймні некомпетентності правоохоронних органів. Від Стрешинського вимагали тільки акредитив і банківські реквізити, а політичні наслідки продажу зброї ніхто не прорахував.

Однак Стрешинський не є продуктом суто безмежної української дійсності. Він став потрібним багатьом представникам спецслужб, які не хотіли самі бруднити мундири. Є підстави вважати, що діяльність Стрешинського пов'язана також з російськими і німецькими розвідувальними органами.

Основні партії зброї закуповувалися у Росії і Білорусі, а великий кредит нікому ще невідомий бізнесмен отримав у ФРН. Фірма стала одним з каналів, через який з одного боку Захід озброював армії Хорватії і Боснії, а з іншого боку Росія через "ГТ" підтримувала сербів.

Треба зазначити, що операції Стрешинського з фінансової точки зору були вигідні Україні! Він брав на себе транспортування і реалізацію вантажу, при цьому всі фінансові зобов'язання виконував чітко, на рахунки державних організацій перераховував велику передплату, а у кабінетах багатьох бюрократів залишав щедрі "чайові".

За одним контрактом з "ГТ" працював і есбеушний "Прогрес". Зі слів високопоставленого співробітника СБУ, загальна сума прибутків бюджету від діяльності Стрешинського складала до 17 мільйонів доларів!

Але Стрешинський відірвався від реальності. Бізнес на зброї - це бізнес розвідок, а довгий час координувати велику гру одночасно з багатьма спецслужбами неможливо. Крім того, комерційна конкуренція в цій сфері не шанує жодних правил.

В один чудовий день військова контррозвідка за допомогою співробітників "Прогресу" виявила партію зброї, що призначалася для "ГТ" в одеському порту.

Вантаж був затриманий, оскільки кількість і типи озброєнь не відповідали митній декларації, поданій Стрешинським. Характерна риса, яка чудово ілюструє армійські порядки і роботу правоохоронних органів: джерело відправки незадекларованої бойової техніки змогли встановити тільки протягом декількох місяців.

Стрешинский до того часу "обріс" пристойними зв'язками у адміністрації президента, уряді, і навіть у самій спецслужбі. Якби справу проти нього порушили в Україні, він зберіг би шанси на реабілітацію. Але СБУ передала інформацію про контрабанду зброєю західним розвідкам.

Після цього судно "Ядран експрес", що йшло ніби до Нігерії, було арештовано на підходах до Хорватії.

Через декілька років потрапив під слідство і сам хазяїн вантажу. Проте, провина самого Стрешинського ще не доведена. Принаймні, він частенько навідується у свою паризьку квартиру, і регулярно відвідує Москву. Це свідчить, що незважаючи на розслідування російської прокуратури, перед нашими сусідами він чистий.

Ніхто не відмитий, ніщо не відмито

Цю істину на собі перевірив і сам Марчук. Найняти адвокатів у Турині він зможе, тільки якщо суд візьме до розгляду результати попереднього слідства і визнає достовірними свідчення Стрешинського. У будь-якому випадку репутацію дочиста вже не відмиєш. Оскільки захист Євгена Кириловича став найскладнішим казуїстичним завданням.

З одного боку легко довести невинність - адже голова СБУ не міг суто в особистих інтересах торгувати зброєю разом із Стрешинським. А СБУ має алібі у вигляді рішень ЕТК.

Але чи не стануть ці документи підставою для обвинувачення в контрабанді вже не Марчука, а самої України?

Між іншим, в кулуарах президентської адміністрації блукає ще одна надто популярна версія захисту: зброю Стрешинський продавав Хорватії, яка боролася за незалежність проти режиму Мілошевича за підтримки всіх демократичних країн. Мілошевич потрапив під трибунал, Хорватія вільна, так в чому ж звинувачувати Україну?!

До речі, не виключено, що якщо розпочнеться суд, Стрешинський висуне більш переконливі і більш вибухонебезпечні обвинувачення.

Наша Служба - небезпечна і важка!

Цілком особлива позиція в даній ситуації у СБУ. Ця організація зацікавлена взагалі в повному забутті зброного скандалу. Тому що зброя - головний бізнес українських спецслужб. СБУ чудово знає, що якщо скандал буде розкручений на повну котушку, то в Україні важко буде знайти незаплямованого політика.

Ми констатуємо це без жодної зловтіхи. На жаль, подібна стаття, тільки однозначно більш критична щодо України, може з'явитися і у західній пресі. Тому що автор не користувався будь-якими секретними документами. Це лише аналіз великого масиву відкритої і кулуарної інформації. Немає сумніву, що багато хто у нас і за кордоном володіють і документальною базою.

Масштабне розслідування розпродажу військового майна за останні 10 років, або хоча б оприлюднення архівів СБУ, Головного управління розвідки Міноборони, Головної військової прокуратури, показали б страшну картину розкрадання і корупції.

Зараз, набравшись досвіду, СБУ під керівництвом В.Радченка здійснює прикриття всього постачання озброєнь цілком компетентно. Українська військова техніка не продається напряму ані в країни, блоковані міжнародними санкціями, ані навіть до сусідніх держав. Прискіпатись до законності цих дій не зможе сам Гаазький трибунал.

Але небезпечною складовою збройного скандалу є неврегульовані організаційні проблеми торгівлі зброєю. СБУ вже давно працює за свої 10 відсотків від збройного прибутку, які прямують на різні залегендовані рахунки у комерційних банках. Можливо, участь СБУ в цих прибутках абсолютна виправдана, тому що офіцери, які прикривають подібні операції, часом ризикують своїми життями.

В принципі, ці гроші повинні йти на заохочення особистого складу, закупівлю квартир для "черговиків", придбання спецтехніки. Насправді, повністю перевірити використання цих коштів неможливо.

Банки, зрозуміло, удостоюються честі зберігати секретні прибутки абсолютно довільно. (За бажання, встановити адреси рахунків цілком можливо). Більшість керівників Служби розуміли і розуміють необхідність легалізації секретної суми. Але всі пропозиції акумулювати таємні прибутки від збройового бізнесу в спеціальному фонді, підконтрольному державним ревізійним органам, СБУ торпедує вже багато років і за всіх голів.

"Welcome to black list"!

В українському збройному скандалі для влади найнеприємніше те, що під удар поставлений президент. Адже може виявитися, що крім постачання зброї до Ефіопії, Еритреї, Сьєрра-Леоне, Нігерії, Анголи, Сомалі, Конго, Пакистану, Марокко, Алжиру, Лівії, Єгипту і багатьох інших країн, до порушення правил торгівлі з якими можна віднестися поблажливо, були і "заборонені" адресати.

Навряд чи залишаються секретом за кордоном авіарейси українських літаків до Ірану, внесеного США до "чорного списку". Літаки стартували з кримських аеродромів, перетинали кордон у зонах, що не контролюються радіолокаторами, і слідували прямо до Ірану з посадкою в Азербайджані.

Номенклатура значної частини їх вантажів не вносилася до будь-яких митних декларацій. Однак весь маршрут знаходився під контролем системи ППО південного угрупування НАТО. Як показує аналіз останніх публікацій в закордонній пресі, західні спецслужби напряму пов'язують діяльність багатьох українських авіатранспортних підприємств з таємним постачанням зброї у "гарячі точки".

На Заході з'являється все більше матеріалів про продаж українських танків і боєприпасів до талібського Афганістану через Пакистан. Скільки б ці дані не спростовували клерки міністерства оборони, надто симптоматично те, що поважаючий себе державний діяч, наприклад, президент, публічно не спростував українське походження військового майна, і причетність низки наших співгромадян до цього постачання.

Афганська операція - могутній козир для зарубіжних ініціаторів збройового скандалу. Публікації, в яких Україна звинувачується у підтримці талібів, обходять стороною той факт, що в той же час у 95-96 роках американці самі виступали разом з Пакистаном спонсорами талібської революції.

А пост-радянські країни, уряди яких виступали контрагентами в оснащенні талібів, взагалі не соромилися своїх робочих відносин з терористичним режимом. Проте, доводиться визнати низький рівень оперативного прикриття українськими службами явно скандальної операції. Вона була "засвічена" майже одночасно американцями, росіянами і навіть афганським "Північним альянсом".

Дивно, що після безвідповідальних дій в Ірані і Афганістані, досі не сталося витоку інформації про епізодичні відносини України з іншими одіозними політичними режимами. Ми не станемо розкривати інші секретні операції, у "незасвіченності" яких наші співрозмовники поки що впевнені.

Вся ця діяльність здійснювалася за прямої фінансової зацікавленості вітчизняних "сірих кардиналів", і в багатьох випадках забезпечувалася СБУ. І Служба не гірше, ніж Леонід Данилович знає, як часто і де обговорювалися подібні операції, як розподілялися прибутки від них в президентському кабінеті.

Але Афганістан і Іран - це ще півбіди, це ще якось можна пояснити. Є серйозні підстави вважати, що західні спецслужби цікавляться іншими, куди більш вибухонебезпечними подробицями. Наприкінці березня американці можуть вжити силових методів для отримання записів Мельниченка. І ось тоді…

А якщо, скажімо, будь-який в'їдливий вашингтонський репортер випадково візьметься за розслідування продажу озброєнь радянського виробництва до горезвісного Іраку в 1999-2000 роках? Як вони туди потрапили, невідомо. Але ідентифікувати постачальників можна.

І результати навіть такої бездоказової дискусії призведуть до неприємних для президента наслідків. Адже західна преса в багатьох випадках висловлюється куди відвертіше, ніж навіть "кілери" вітчизняного Інтернету.

Раптом, завдяки випадку, розмова на іракську тему знайдеться у записах Мельниченка? Уявляєте ймовірний ефект, якщо буде запущена хоча б подібна чутка? Це, звичайно, авторська фантазія, яку Леонід Данилович легко спростує. Потім. Якщо зможе.