Спроба ліквідувати УПЦ КП: влада "перестраховується" щодо наслідків виборів?

Четвер, 14 березня 2002, 12:46
На тлі реляцій про передвиборні баталії якось непоміченим залишилося повідомлення про те, що Генпрокуратура в особі О.Баганця опротестувала рішення Держкомрелігій (ще від 1992 року) про реєстрацію Української православної церкви Київського патріархату. Протест внесено на підставі запиту 65 депутатів (переважно від лівих і "пропрезидентських" фракцій). Формальна підстава протесту - червневий Всеукраїнський православний собор 1992 року, на якому було оголошено про об'єднання УАПЦ та УПЦ в єдину УПЦ КП, відбувся не у відповідності до статутів УАПЦ та УПЦ.

Отже, фактично поставлено під сумнів легітимність існування православної церкви, яка, хоча й суттєво поступається УПЦ Московського патріархату за кількістю парафій (3 тисячі проти 9 тисяч), однак суттєво переважає її за кількістю віруючих, які себе з нею ідентифікують (34% дорослих громадян України проти 18%, причому ці цифри є стабільними вже впродовж кількох років). І зроблено це на підставі процедурних порушень, яких начебто припустилися ще 10 років тому.

Нагадаю трохи історії. До 1989 року на території УРСР легально діяла єдина православна церква - РПЦ в особі її Українського екзархату. Однак під впливом загального демократичного піднесення постало питання про відродження двох національних церков, - УГКЦ, ліквідованої Сталіним 1946 року, та УАПЦ, практично весь єпископат і священиків якої було знищено ще в 1930-ті.
Протягом перших місяців 1990-х близько тисячі православних парафій (переважно в Галичині) відкололися від РПЦ і їхні представники на соборі в Києві оголосили про відродження УАПЦ на чолі з главою УПЦ в США митрополитом Мстиславом, піднесеним до патріаршої гідності.

Водночас екзарх України митрополит Філарет домігся підвищення статусу свого екзархату до рівня "самостійної в управлінні" УПЦ. Після проголошення незалежності України собор УПЦ майже одноголосно вирішив клопотатися перед Москвою про надання цій церкві "канонічної автокефалії" (в православній традиції поява незалежної держави завжди означала й унезалежнення церкви, - так було в Болгарії, Сербії, Греції, Румунії, зрештою, в самій Росії).

Однак Московська патріархія до такого розвитку подій виявилася готовою. Замість надання українській церкві автокефалії учасники архієрейського собору в Москві зажадали усунення Філарета від церковного керівництва. Це й було зроблено на архієрейському соборі УПЦ, скликаному в травні 1992 року митрополитом Никодимом у Харкові (попри відверте порушення статуту УПЦ, за яким право скликати такий собор мав тільки сам Філарет). Але більшість промосковськи налаштованих єпископів УПЦ з такою формальністю не порахувалися й обрали собі новим предстоятелем керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана).

Натомість Філарет зі своїми прибічниками пішов на об'єднання з УАПЦ в єдину УПЦ КП під омофором патріарха Мстислава. Доля цього об'єднання виявилася складною. З одного боку, його так і не визнала частина єпископату УАПЦ, яка 1993 оголосила про "відродження" цієї церкви. З іншого, - виразно національно зорієнтована УПЦ КП піддавалася відвертим гонінням з боку адміністрації новообраного президента Л.Кучми. "Вінцем" стало жорстоке побиття учасників похорону патріарха Володимира (Романюка) київським "Беркутом" у липні 1995 року (ці події було названо "чорним вівторком").

Але під омофором патріарха Філарета (був обраний на соборі в жовтні 1995 року) церква поволі подолала внутрішні кризи, організаційно зміцніла, і стала повільно, але впевнено вигравати змагання в "канонічної" УПЦ (МП) за симпатії більшості православних вірників. Більше того, з'явився реальний шанс об'єднання її з УАПЦ і отримання цією об'єднаною церквою "канонічного" визнання, - проте не з боку Московської, а Константинопольської патріархії, до складу якої Київська митрополія входила до 1686 року.

"Політично" УПЦ КП поводилася й поводиться достатньо обережно. З одного боку, Філарет традиційно благословляв усі значущі національно-демократичні заходи, від яхтової експедиції УНП "СОБОР" від Києва й до Севастополя, аж до з'їзду блоку "Наша Україна". З іншого боку, він ніколи не дозволяв собі різких опозиційних випадів проти перших осіб держави, а відтак присутність Л.Кучми на великодніх богослужіннях у кафедральному Володимирському соборі (хоч, звичайно ж, нетривала, і лише після відвідин аналогічної служби УПЦ (МП) в Лаврі) перестала сприйматися як сенсація.

Проте Київський патріархат мимоволі ставав потужним чинником не так поточної внутрішньої політики (тут його роль залишається порівняно незначною, - насамперед в силу обережності патріарха Філарета), скільки великої геополітики. Канонічне визнання УПЦ КП остаточно виводило б Україну з євразійської орбіти. Тому програмовою тезою всіх проросійських політиків в Україні - від "центриста" А.Деркача до комуніста П.Симоненка, - стало обстоювання "православної єдності Києва й Москви".

А відтак з'явився вже згаданий протест Генпрокуратури на рішення Держкомрелігій щодо реєстрації рішень собору десятилітньої давності. Держкомрелігій, щоправда, цей протест відхилив, - але Генпрокуратура вже оголосила, що оскаржуватиме це рішення в суді.

Причому слід визнати відверто, - підстави виграти таку судову справу в Генпрокуратури будуть з однієї простої причини. Правова база для регулювання міжконфесійних взаємин на початку 1990-х лише формувалася. Водночас діяв і новий закон про свободу совісті, і відомчі інструкції ще з часів колишнього СРСР. Отже, оскаржити будь-яке рішення того часу особливих труднощів не складе (і насамперед це стосується УПЦ (МП), предстоятеля якої митрополита Володимира було обрано з явним порушенням чинного церковного статуту).

То чому ж протест прокуратури з'явився саме щодо УПЦ КП? І саме напередодні виборів?

Ледве чи можна вважати випадковим те, що цей протест збігся в часі з сумновідомою заявою Б.Бойка про те, що опозиція паралельним підрахунком голосів планує вчинити мало не державний переворот. З огляду на цілковиту контрольованість Б.Бойка з Банкової і на наполегливість, з якою громадськість привчають до думки про фантастичні рейтинги блоку "ЗаЄдУ" (що не підтверджуються наразі жодною соціологією), цілком очевидно - системні фальсифікації результатів виборів у загальнонаціональному масштабі таки готуються.

А відтак потрібен потужний інформаційний привід, здатний відволікти увагу від можливих протестів опозиції. Заборона ж церкви, яку підтримують 34% дорослих громадян (причому переважно саме "національно свідомих", тих хто проти комуністів і кучмістів) - є ідеальним приводом. "Рухи" з "РіПками" й "Просвітами" виходять на демонстрації вже не з протестом проти сфальшованих виборів, а під гаслами захисту рідної церкви.

Врешті-решт, церкву таки "дозволяють" (важко уявити, як сьогодні навіть в умовах нашого правового хаосу опечатуватимуть і передаватимуть московським священикам тисячі українських храмів). Але дозволяють в обмін на визнання "легітимності" парламенту, де безроздільно домінуватимуть "За ЄдУ" разом із "Жінками за майбутнє". Принципова ж опозиція знову виявляється "локалізованою" і зрадженою вождями "поміркованих", як це сталося вже рік тому.

Звичайно, тут описаний найпохмуріший сценарій, - можливі і певні його "м'якші" модифікації. Але наше життя протягом останніх років занадто макабричне для того, щоб вважати такий варіант розвитку подій цілком неймовірним.

powered by lun.ua