Сповідь нетипового киянина, або Чому я голосуватиму проти Омельченка

Вівторок, 26 березня 2002, 15:26
Київ останніх тижнів нагадує мені наймакабричніші сторінки роману Орвелла. З тією лише відмінністю, що дивиться звідусюд на нас не "Великий Брат", а Він - Кращий друг пенсіонерів, будівельників та трудової інтелігенції. Сотні тисяч летючок, плакатів і просто таки велетенських епічних полотен із парсуною градоначальника розміщено скрізь - від комерційного кіоску й до мурів Михайлівського Золотоверхого. На шпальтах газет міської адміністрації, на екранах її ж таки телеканалів, на велетенських панно "Метробудівці - за!" кияни злилися в пароксизмі всенародної любові до Олександра Олександровича Омельченка.

Причому, на відміну від виборів 1999 року, тих, хто "проти" - не чути зовсім. Окремі газети щось писали були про ще десяток претендентів на найвище міське крісло, - але їх не видно й не чути. Хіба задерикуватий Гладчук з його "Молоддю" вряди-годи нагадує про себе скромними пікетами з гаслами "діда Омельченка - на пенсію", а Григорій Омельченко намагається агітувати за себе на вуличних зустрічах. Але це надто нерівноцінна заміна телеефірові й всюдисущим банерам із закликами "В ЄДНОСТІ жити - добро творити".

Втім - про "Єдність" окремо. Жоден з аналітиків не наважується пророкувати проходження спискові цього нещодавнього надбання київського мера. Надто різних людей об'єднала й "мажоритарна" команда мерського блоку. Тут - і господарник Сташевський, і колишня "вітренківка" Задорожна, яка вчасно пристосувалася до зміни політичної кон'юнктури, і мільйонер з останнього "комсомольського" покоління Кучеренко, який встиг побувати в губернаторах Запоріжжя. Але масоване, безпардонне й неприховане використання адмінресурсу, величезні "вкинуті" в кампанію гроші робить проходження багатьох із них значно імовірнішим за обрання "списочниці" Ніни Матвієнко.

Але - зараз не про них, а про самого їхнього патрона. Було б глибоко несправедливим не добачати того позитивного, що Омельченко зробив для міста упродовж минулих шести років.

Коли року так 1992-го я разом з колегами-депутатами Київради першого демократичного скликання затверджував проектну документацію на будівництво гілки метро на Дорогожичі, в умовах тодішньої економічної руїни здавалося, що ми займаємося чимось із галузі відстороненої фантастики, і в ближчі десятиліття ніякого метро там не буде. Однак уже майже два роки станція "Дорогожичі" діє. І не промине ще кількох місяців, як метро прийде-таки і на Біличі.

Звичайно ж, у тому заслуга не лише Омельченка, а й винятково сприятливої київської економічної кон'юнктури. Навіть Сан Санич з усією кипучою енергією не зробив би чогось подібного, керуючи, скажімо, Харковом чи Одесою. Проте, можливо, що й хтось інший у його кріслі так само не зумів би протягом такого стислого часу втілити в життя всю ту кількість планів.

Але зараз я висловлю думку, яка багато кому здасться єретичною: а, може, й добре, коли б не все з того було доконано?

Звичайно, прикро, якби можливості нашого метропересування обмежувалися б наразі "Лук'янівською". Але зате пенсіонери й школярі мали б і далі змогу зручно приїхати з лівого берега до центру на трамваї. Цю лінію 35-го, дбайливо перекладену Косаківським, Омельченко розпорядився знести буквально в перші місяці свого правління. А далі наш градоначальник із гідною подиву впертістю провадив війну з традиційними трамвайними коліями (в якій у останніх не лишалося жодного шансу).

Звичайно, ми досі не мали б "відбудованих" Золотоверхого й Успенського. Але, можливо, їх відбували б у майбутньому без дикого поспіху, без злочинного знищення унікального археологічного шару. Принаймні, коли далекого вже 1991 року я власними руками писав перший проект рішення про відбудову Михайлівського Золотоверхого, і коли разом з колегами з тодішньої Київради брав участь у скромній і зворушливій церемонії освячення на місці зруйнованого собору дубового хреста, я в кошмарних снах не міг передбачити, що відбудова Михайлівського, а особливо - Успенського проходитиме саме так - у кращих традиціях "Біломорканалів" і БАМів. Не кажу вже про те, що за нашої скрути витрачені на ці "відбудови" багатомільйонні кошти можна було б наразі витратити й інакше.

І, нарешті, про мій біль - Хрещатик. З певного часу я страхаюся виходити на центральну магістраль. Мені фізично боляче бачити понівечений, спотворений неймовірним несмаком майдан Незалежності, особливо тоді, коли під ревище колонок молодь заливають тут дармовим пивом (такого не знає практика жодної з європейських столиць). Мені соромно за інтелектуальне убозтво й елементарну безсовісність тих, хто "освятив" саме таку реконструкцію (про те, що виконувана настільки ударними темпами "відбудова" свідомо не могла вестися якісно, як не велися якісно й попередня "омельченківська" реконструкція Хрещатика чотири роки тому, і дуже скоро всі ті "недоліки" доведеться виправляти - так само не говоритиму).

Але я про інше. Всяке історичне місто є за означенням організмом доволі консервативним. Будь-які хірургічні втручання в його тіло - вкрай небажані. Люди, звиклі до життя у своєму історичному середовищі, заслуговують на те, щоб їхнє право на проживання саме в їхньому місті поважали.

Наведу один-єдиний хрестоматійний приклад. Десь на узбережжі Хонсю жив у хатині старий японець. Він звик милуватися зі своїх вікон краєвидом сонця, що встає з моря. І ось одного дня перед його вікнами почалася грандіозна будова. А вже за кілька місяців між хатиною й морем піднісся ультрасучасний хмарочос.

І старий японець звернувся до суду. Річ у тім, що за їхніми, японськими законами будь-яке будівництво можливе лише за згоди всіх, чиї інтереси воно зачіпає. Власники хмарочосу пропонували старому золоті гори, пропонували найрозкішніші помешкання в найпрестижніших районах. Але старий "пішов на принцип", обстоюючи право жити там, де звик, і так, як звик. І за вироком японського суду хмарочос, у спорудження якого вклали мільйонні кошти, було знесено.

Звичайно, нам у Києві сьогодні це здається казкою. Адже буквально кожен ще вцілілий клаптик зеленої, незабудованої землі сьогодні під загрозою. В центрі за п'ятнадцять метрів від ваших вікон на місці звичного затишного подвір'я вам можуть утелющити офісний центр - і ви все подальше життя житимете без променів сонця, зате з нахабними "мерсами" банкірів, які за найкраще місце для паркування оберуть саме останні три метри палісаднику у вас під вікном. А на масиві на місці дитячого майданчика й декількох зацілілих ще від колишнього приміського лісу сосон вам раптом поставлять величезну автостоянку. І скаржитися буде нікому…

Старий Київ безповоротно гине в нас на очах. На його місці височіють муляжі новозбудованих "історичних церков" (хоч буквально поруч автентичні пам'ятки гинуть від браку коштів і догляду). Гине й неспішна, інтелігента атмосфера міста - під натиском тих-таки нахабних нуворішів, для яких доба Омельченка справді стала "золотою".

Я прекрасно розумію - Омельченко переможе і цього разу. Надто вже неспіввимірні ресурси у нього і в його опонентів. До того ж і сьогодні багато киян нажахані, вважаючи: голосувати проти Омельченка - значить голосувати за Суркіса. Дарма, що сьогодні прізвища Григорія Михайловича й близько немає в бюлетенях.

Так сталося, що я киянин вже в четвертому поколінні. То - заслуга зовсім не моя. В тому завинив ще мій прапрадід, який помер у цьому місті 1898 року. В тому завинили мої прадідусі й прабабусі, які жили й працювали і лягли в землю саме тут. Але завдяки їм я до болю люблю це загадкове місто над Дніпром. Люблю саме таким, яким пам'ятаю його з дитинства. Саме таким, яким знаю його з родинних переказів. А не таким, яким його хочуть зробити сьогодні.

Тому я голосуватиму проти Олександра Омельченка. Щоб бодай моєї персональної провини не було в тому, що робитимуть з нашим Києвом у наступні роки.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, депутат Київради в 1990-94 роках.



powered by lun.ua