Дещо про радикалів і радикалізм, або Як я намагався обдурити цензуру на 1+1 і що з того вийшло
П'ятниця, 26 квітня 2002, 10:43
Три дні тому мені запропонували взяти участь у телевізійній передачі з неймовірно радикальною назвою "Я так думаю". Більше того - виступити в ній у ролі одного із захисників політичного радикалізму.
Зізнаюся - таке запрошення змусило мене вагатися принаймні з двох причин. По-перше, життя навчило: чесні політичні передачі на нашому телебаченні сьогодні не можливі. Відтак навіщо марнувати час на те, що неодмінно буде скорочено на 5/6 під час підготовки запису до ефіру (а залишено саме те, що я найменше хотів би залишити)?
Але водночас виник і спортивний азарт: спробувати говорити дуже стисло і логічно, будувати думку так, щоб її просто неможливо було "порізати" при монтажі, і на такий спосіб проскочити цензурне сито.
Існувала й друга причина для вагань: сам для себе я досі зовсім не був взірцем "політичного радикала". Це поняття підсвідомо асоціювалося з мітингами, вуличними походами, зіткненнями з міліцією... Не приховаю - мені частенько траплялося бувати на мітингах протягом зими 2000-2001 років. Але головним місцем проводження мого часу все ж лишаються кабінет ученого, лабораторія і бібліотека.
Трохи заспокоїла мене "Енциклопедія політичної думки" за редакцією Девіда Міллера. Тут я прочитав: "радикалізм - схильність піддавати існуючий лад критичному розглядові, ратувати за перетворення або скасування того, чому не можна знайти принципового виправдання". "Підходить" - вирішив я і таки рушив до відомого будинку-"олівця" на Мельникова, 42.
У телестудії на перше запитання чарівної ведучої Г.Б., - а що ж вас, культуролога, привело в лави радикалів? - я відповів майже дослівно так: Я - з фаху вчений (і не так "культуролог", як фізик-теоретик). Учений же повинен піддавати критичному розглядові всю навколишню дійсність, у тому числі й ту її частину, яка називається українською владою. У цій дійсності є надто багато речей, які, з погляду моїх громадянських та моральних переконань, не знаходять принципового виправдання.
Я вже не говоритиму про такі загальники, як корупція, фальшування виборів чи убивства журналістів. Я скажу лише про те, що в нашій злиденній країні, де хронічно бракує коштів на науку, не лише державні керманичі, але й челядь цих керманичів їздить на автах, вартість кожного з яких співмірна з річним бюджетом середнього академічного інституту. А відтак, згідно з означенням авторитетного сучасного політологічного словника, я, скромний науковець, таки є радикалом.
Не можу сказати, що моїм візаві з табору, який повинен був захищати "стабільність", репліка про автомобілі сподобалася. І все ж чарівна ведуча Г.Б. не перебивала мене, не ставила менторських запитань, не кидала зверхніх реплік, як це щоразу відбувалося під час намагань сказати щось із боку моїх колег-"радикалів" Андрія Шкіля і Юрія Луценка. Тому моя душа сповнилася гордощів - здається, мені вдалося висловитися цілком інтелігентно, не вимовивши безумовно забороненого слова "кучма", - і водночас так, що всім усе буде зрозуміло.
У другій репліці я, каюся, таки не стримався від згадки "гаранта". Борони Боже, не в контексті записів майора Мельниченка. Просто я відповів на запитання дівчини "з залу": оскільки реальна влада в державі належить президентові, то й критерієм опозиційності (чи не опозиційності) є виключно ставлення до конкретної особи президента, а не до якогось абстрактного "владного режиму".
Зате третя репліка, була з мого погляду, цілком бездоганною з погляду "меж дозволеного": радикальні настрої в Україні може погамувати лише моралізація влади. У Голландії нещодавно уряд пішов у відставку, коли відкрилися прикрі подробиці дій голландських миротворців сім років тому. Більшість міністрів не могли нести жодної відповідальності за те, що не перешкодили різанині в Сребрениці. Й однак моральна відповідальність змусила їх піти. У нас же всі вищі посадовці, проти яких висунуто значно серйозніші звинувачення, досі перебувають у своїх кабінетах і нікуди йти не збираються.
Коли наступного дня передача добігала кінця і чарівна ведуча Г.Б. переможно (й трохи істерично) усміхаючись, говорила про те, що всі мали змогу висловитися, я зрозумів, наскільки блискуче вдався мій підступний план говорити логічно й лапідарно. Моїх колег-"радикалів", які цієї настанови не дотримувалися, "порізали" приблизно наполовину. Мої ж репліки було вирізано повністю (й тільки мої вуса з окулярами невідь чому правили в окремих операторських планах за тло для тонких, мудрих і просвітлених облич "стабілів" А.Толстоухова, П.Порошенка та В.Суслова).
Не читайте радянських газет - заповідав один відомий літературний персонаж. І був правий. Навіщо марно витрачати час і псувати нерви.
Радянських газет від певного часу не існує. Зате є українське телебачення, зокрема публіцистична передача "Я так думаю" у виконанні чарівної ведучої Г.Б. й блискучого (хоч і закулісного) режисера Д.Д.. До них пересторога відомого літературного персонажа застосовна повною мірою.
Не дивіться. І тим більше не ходіть туди на записи (навіть якщо вас раптом запросять).
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук,
письменник
Зізнаюся - таке запрошення змусило мене вагатися принаймні з двох причин. По-перше, життя навчило: чесні політичні передачі на нашому телебаченні сьогодні не можливі. Відтак навіщо марнувати час на те, що неодмінно буде скорочено на 5/6 під час підготовки запису до ефіру (а залишено саме те, що я найменше хотів би залишити)?
Але водночас виник і спортивний азарт: спробувати говорити дуже стисло і логічно, будувати думку так, щоб її просто неможливо було "порізати" при монтажі, і на такий спосіб проскочити цензурне сито.
Існувала й друга причина для вагань: сам для себе я досі зовсім не був взірцем "політичного радикала". Це поняття підсвідомо асоціювалося з мітингами, вуличними походами, зіткненнями з міліцією... Не приховаю - мені частенько траплялося бувати на мітингах протягом зими 2000-2001 років. Але головним місцем проводження мого часу все ж лишаються кабінет ученого, лабораторія і бібліотека.
Трохи заспокоїла мене "Енциклопедія політичної думки" за редакцією Девіда Міллера. Тут я прочитав: "радикалізм - схильність піддавати існуючий лад критичному розглядові, ратувати за перетворення або скасування того, чому не можна знайти принципового виправдання". "Підходить" - вирішив я і таки рушив до відомого будинку-"олівця" на Мельникова, 42.
У телестудії на перше запитання чарівної ведучої Г.Б., - а що ж вас, культуролога, привело в лави радикалів? - я відповів майже дослівно так: Я - з фаху вчений (і не так "культуролог", як фізик-теоретик). Учений же повинен піддавати критичному розглядові всю навколишню дійсність, у тому числі й ту її частину, яка називається українською владою. У цій дійсності є надто багато речей, які, з погляду моїх громадянських та моральних переконань, не знаходять принципового виправдання.
Я вже не говоритиму про такі загальники, як корупція, фальшування виборів чи убивства журналістів. Я скажу лише про те, що в нашій злиденній країні, де хронічно бракує коштів на науку, не лише державні керманичі, але й челядь цих керманичів їздить на автах, вартість кожного з яких співмірна з річним бюджетом середнього академічного інституту. А відтак, згідно з означенням авторитетного сучасного політологічного словника, я, скромний науковець, таки є радикалом.
Не можу сказати, що моїм візаві з табору, який повинен був захищати "стабільність", репліка про автомобілі сподобалася. І все ж чарівна ведуча Г.Б. не перебивала мене, не ставила менторських запитань, не кидала зверхніх реплік, як це щоразу відбувалося під час намагань сказати щось із боку моїх колег-"радикалів" Андрія Шкіля і Юрія Луценка. Тому моя душа сповнилася гордощів - здається, мені вдалося висловитися цілком інтелігентно, не вимовивши безумовно забороненого слова "кучма", - і водночас так, що всім усе буде зрозуміло.
У другій репліці я, каюся, таки не стримався від згадки "гаранта". Борони Боже, не в контексті записів майора Мельниченка. Просто я відповів на запитання дівчини "з залу": оскільки реальна влада в державі належить президентові, то й критерієм опозиційності (чи не опозиційності) є виключно ставлення до конкретної особи президента, а не до якогось абстрактного "владного режиму".
Зате третя репліка, була з мого погляду, цілком бездоганною з погляду "меж дозволеного": радикальні настрої в Україні може погамувати лише моралізація влади. У Голландії нещодавно уряд пішов у відставку, коли відкрилися прикрі подробиці дій голландських миротворців сім років тому. Більшість міністрів не могли нести жодної відповідальності за те, що не перешкодили різанині в Сребрениці. Й однак моральна відповідальність змусила їх піти. У нас же всі вищі посадовці, проти яких висунуто значно серйозніші звинувачення, досі перебувають у своїх кабінетах і нікуди йти не збираються.
Коли наступного дня передача добігала кінця і чарівна ведуча Г.Б. переможно (й трохи істерично) усміхаючись, говорила про те, що всі мали змогу висловитися, я зрозумів, наскільки блискуче вдався мій підступний план говорити логічно й лапідарно. Моїх колег-"радикалів", які цієї настанови не дотримувалися, "порізали" приблизно наполовину. Мої ж репліки було вирізано повністю (й тільки мої вуса з окулярами невідь чому правили в окремих операторських планах за тло для тонких, мудрих і просвітлених облич "стабілів" А.Толстоухова, П.Порошенка та В.Суслова).
Не читайте радянських газет - заповідав один відомий літературний персонаж. І був правий. Навіщо марно витрачати час і псувати нерви.
Радянських газет від певного часу не існує. Зате є українське телебачення, зокрема публіцистична передача "Я так думаю" у виконанні чарівної ведучої Г.Б. й блискучого (хоч і закулісного) режисера Д.Д.. До них пересторога відомого літературного персонажа застосовна повною мірою.
Не дивіться. І тим більше не ходіть туди на записи (навіть якщо вас раптом запросять).
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук,
письменник
