Прощавай, король, прощавай!
Вівторок, 14 травня 2002, 16:47
Перед початком матчу "Металург" (Запоріжжя) - "Динамо" (Київ) з півдня заходив свинцевою хмарою грозовий фронт. Різкий перепад атмосферного тиску став вбивцею одного з найвидатніших тренерів в історії світового футболу. Але справа не лише в перепаді тиску.
Про те, що Валерій Лобановський хворий знали всі. Навіть тупі фанати, що громили київську синагогу. Він давно вже перестав звично погойдуватися під час матчів і справляв враження смертельно втомленої від життя людини. Лобановський давно відмовився від післяматчевих прес-конференцій, надавши право коментувати чергову поразку київського "Динамо" в черговому ключовому матчі своїм наступникам. Він доживав.
Відтоді, як новим власникам легендарної команди вдалося повернути з арабських мандрівок в Київ Лобановського, "Динамо" пішло на поправку. До цього в Європі про київське "Динамо" знали тільки одне: колись велика команда, зараз намагається відродити свою славу шляхом роздачі норкових шуб суддям. Майстер зміг змінити ситуацію швидше за всіх нуворишів. Його команда почала вигравати. Лобановському вдалося створити нове "Динамо", свою третю, і останню, "Команду Мрії". Поки не продали Шевченка і Реброва.
Ніхто не задумувався над тим, що саме Лобановський стояв біля початків нинішньої української незалежності. Тріумфальний (по грі, але - не результату) чемпіонат світу в Мексіці-86 - Вікторія насамперед українського футболу. Валерій Лобановський зробив тоді те, про що в страшному сні не міг подумати секретар ЦК по ідеології Леонід Кравчук і тим більше, директор Південного машинобудівного заводу Леонід Кучма.
Головна команда Радянського Союзу (футбольна) - ледве чи не вся з України. Для республіки, де боротьба з "Імперією" була зведена до змагання на спортивній арені, це - мотивація. Лобановський підтвердив це на чемпіонаті Європі. Програному, за усталеною думкою, аж ніяк не через прекрасний гол Ван Бастена, а через помилку "москаля" Рината Дасаєва (він ніколи не умів грати на виходах). Про те, як в тому матчі зіграв одесит Ігор Бєланов пам'ятають тільки на його батьківщині.
Саме успіхи футбольної України зіграли важливу роль в тому, як місцева громадськість сприйняла незалежність, що звалилася з неба. Це на Західній Україні вона була віками вистраждана. На сході і в центрі країни люди голосували животом ("Ми - колишня житниця Європи") і емоціями ("На нас весь радянський футбол тримається").
У нові часи, що наступили Валерій Лобановський вже вчив грати в футбол арабських спортсменів. І коли він повернувся в Україну, виявилося, що все змінилося з тих часів, коли він був другою людиною в країні після 1-го секретаря ЦК КПУ Щербицького. Навряд чи це його здивувало - в 1989-му (в розпал Перебудови, лише через рік після Евро-88) Лобановський намагався грати в політику, беручи участь в парламентських виборах.
Він програв і більше не бажав вийти за рамки звичного зеленого поля. Лобановський став в Україні таким же легіонером, як і Невіо Скала, запрошений сьогодні донецьким "Шахтарем". Він просто поклав на вівтар політико-економічної гри в Україні своє ім'я.
На футбольному підйомі господарі "Динамо", об'єднані соціал-демократи, пройшли в 1998-му в Верховну Раду, запевняючи всіх в тому, що вони недобрали голосів через поразку від "Ювентуса". У цей момент Лобановський, здавалося-б, отримав те, про що мріяв - небачений адміністративний ресурс. Він і раніше міг призвати в міліцію Протасова і Литовченко і знекровити дніпропетровське "Дніпро".
Але тоді дніпропетровці напружилися і все одно виграли чемпіонат СРСР на зло Майстру. Лобановський ніколи не зміг би вигадати того, що зробили нинішні українські бізнесмени "від спорту" - купити все "Дніпро" оптом і продати його в роздріб (і закордон). Прибравши суперника і заробивши, при цьому, хороші гроші.
Але він не став грати в чужу гру. Він - втомився. У Києві з нього зробили не Знамено, а Жупел. Його хворобу приховували від всіх, як хвороби Леоніда Ілліча Брєжнєва. І навіть в той момент, коли він знаходився в запорізькій реанімації, його вірний учень і один з улюбленців, Анатолій Дем'яненко, запевняв журналістів, що Лобановський з командою повертається в Київ. І вся інформація про здоров'я убитого інсультом тренера проходила такий фільтр, що зарубіжні кореспонденти заговорили про "Синдром Чорнобиля".
Можна не сумніватися, що похорони Валерія Лобановського у Києві, на Байковому кладовищі, поб'ють всі рекорди відвідуваності цих скорботних заходів. Він і за життя був рекордсменом. Після його відходу з поля гравців, що забивали голи з кутових (спеціально, а не "на шару"!), можна перерахувати на пальцях. Він став генієм кутових і штрафних. Легендою. На жаль, вже - не живою.
І тепер, для того, щоб віддати останню почесть Футболісту, в чергу вишикується не менше людей, ніж на похороні великого українського тенора Анатолія Солов'яненка. А тоді, на подив української влади, черга людей, що бажали вшанувати пам'ять співака, розтяглася на кілометри. Відстань, на яку не може розраховувати жоден з поки ще живих українських можновладців.
Про те, що Валерій Лобановський хворий знали всі. Навіть тупі фанати, що громили київську синагогу. Він давно вже перестав звично погойдуватися під час матчів і справляв враження смертельно втомленої від життя людини. Лобановський давно відмовився від післяматчевих прес-конференцій, надавши право коментувати чергову поразку київського "Динамо" в черговому ключовому матчі своїм наступникам. Він доживав.
Відтоді, як новим власникам легендарної команди вдалося повернути з арабських мандрівок в Київ Лобановського, "Динамо" пішло на поправку. До цього в Європі про київське "Динамо" знали тільки одне: колись велика команда, зараз намагається відродити свою славу шляхом роздачі норкових шуб суддям. Майстер зміг змінити ситуацію швидше за всіх нуворишів. Його команда почала вигравати. Лобановському вдалося створити нове "Динамо", свою третю, і останню, "Команду Мрії". Поки не продали Шевченка і Реброва.
Ніхто не задумувався над тим, що саме Лобановський стояв біля початків нинішньої української незалежності. Тріумфальний (по грі, але - не результату) чемпіонат світу в Мексіці-86 - Вікторія насамперед українського футболу. Валерій Лобановський зробив тоді те, про що в страшному сні не міг подумати секретар ЦК по ідеології Леонід Кравчук і тим більше, директор Південного машинобудівного заводу Леонід Кучма.
Головна команда Радянського Союзу (футбольна) - ледве чи не вся з України. Для республіки, де боротьба з "Імперією" була зведена до змагання на спортивній арені, це - мотивація. Лобановський підтвердив це на чемпіонаті Європі. Програному, за усталеною думкою, аж ніяк не через прекрасний гол Ван Бастена, а через помилку "москаля" Рината Дасаєва (він ніколи не умів грати на виходах). Про те, як в тому матчі зіграв одесит Ігор Бєланов пам'ятають тільки на його батьківщині.
Саме успіхи футбольної України зіграли важливу роль в тому, як місцева громадськість сприйняла незалежність, що звалилася з неба. Це на Західній Україні вона була віками вистраждана. На сході і в центрі країни люди голосували животом ("Ми - колишня житниця Європи") і емоціями ("На нас весь радянський футбол тримається").
У нові часи, що наступили Валерій Лобановський вже вчив грати в футбол арабських спортсменів. І коли він повернувся в Україну, виявилося, що все змінилося з тих часів, коли він був другою людиною в країні після 1-го секретаря ЦК КПУ Щербицького. Навряд чи це його здивувало - в 1989-му (в розпал Перебудови, лише через рік після Евро-88) Лобановський намагався грати в політику, беручи участь в парламентських виборах.
Він програв і більше не бажав вийти за рамки звичного зеленого поля. Лобановський став в Україні таким же легіонером, як і Невіо Скала, запрошений сьогодні донецьким "Шахтарем". Він просто поклав на вівтар політико-економічної гри в Україні своє ім'я.
На футбольному підйомі господарі "Динамо", об'єднані соціал-демократи, пройшли в 1998-му в Верховну Раду, запевняючи всіх в тому, що вони недобрали голосів через поразку від "Ювентуса". У цей момент Лобановський, здавалося-б, отримав те, про що мріяв - небачений адміністративний ресурс. Він і раніше міг призвати в міліцію Протасова і Литовченко і знекровити дніпропетровське "Дніпро".
Але тоді дніпропетровці напружилися і все одно виграли чемпіонат СРСР на зло Майстру. Лобановський ніколи не зміг би вигадати того, що зробили нинішні українські бізнесмени "від спорту" - купити все "Дніпро" оптом і продати його в роздріб (і закордон). Прибравши суперника і заробивши, при цьому, хороші гроші.
Але він не став грати в чужу гру. Він - втомився. У Києві з нього зробили не Знамено, а Жупел. Його хворобу приховували від всіх, як хвороби Леоніда Ілліча Брєжнєва. І навіть в той момент, коли він знаходився в запорізькій реанімації, його вірний учень і один з улюбленців, Анатолій Дем'яненко, запевняв журналістів, що Лобановський з командою повертається в Київ. І вся інформація про здоров'я убитого інсультом тренера проходила такий фільтр, що зарубіжні кореспонденти заговорили про "Синдром Чорнобиля".
Можна не сумніватися, що похорони Валерія Лобановського у Києві, на Байковому кладовищі, поб'ють всі рекорди відвідуваності цих скорботних заходів. Він і за життя був рекордсменом. Після його відходу з поля гравців, що забивали голи з кутових (спеціально, а не "на шару"!), можна перерахувати на пальцях. Він став генієм кутових і штрафних. Легендою. На жаль, вже - не живою.
І тепер, для того, щоб віддати останню почесть Футболісту, в чергу вишикується не менше людей, ніж на похороні великого українського тенора Анатолія Солов'яненка. А тоді, на подив української влади, черга людей, що бажали вшанувати пам'ять співака, розтяглася на кілометри. Відстань, на яку не може розраховувати жоден з поки ще живих українських можновладців.
