Як знімалося це кіно

Середа, 22 травня 2002, 13:14
Статисти в міліцейській формі задумуються, чи варто було 9 березня 2001 року сліпо підкорятися режисеру

Гора Єлеонська. Початок християнської доби. Проповідь Господа нашого: "Нехай буде слово ваше: "так, так", "ні, ні", а що опріч того, те від лукавого".

Київ. 15 травня 2002 року. Слухання справи "9 березня". Суддя Волик – потерпілому: "У вас є претензії до підсудних?". Потерпілий Миронюк (зір якого дещо погіршився після травми): "Ні". Суддя: "Ви що, кожного дня втрачаєте зір?". Потерпілий не відповідає. Суддя: "Ви кажете, що претензій немає, а як же зір? То що, є претензії?". Миронюк: "Ну…До тих, хто кидав каміння…" (при цьому потерпілий своїх кривдників серед підсудних не опізнав). Суддя, наполягаючи: "Отже, претензії все-таки є?". Потерпілий, по роздумах: "Так".

Гра для ментів "Вгадай свої покази"

Лукавий має бути втішеним і потирати від задоволення свої ратиці. Адже відповідь "і так, і ні" нечестивому повинна прийтися до смаку. Отак, із "навідними" запитаннями, із нагнітанням істерії (адже зір, який погіршився, навмисно іменується "втраченим", мабуть, Феміда дійсно сліпа, де ж їй, більмуватій, відчувати різницю?!) і відбувається допит потерпілих. А вони, бідолашні, крім того, що отримали – згідно з обвинувачувальним висновком – перелом двох (на сімдесят сім осіб) пальців, "чотири синці, хаотично розкидані по тілу", "болючі припухлості" (чи "припухлі болючості"?), ніяк не можуть вгадати по виразу обличчя судді, чого той від них очікує.

А останнього тугодумство потерпілих, які невеликими порціями щодня стікаються у "Загреб", дратує, мабуть, не менше, ніж задушлива спека заштатної кіношки. "Відповідайте суду", - кричить Волик на потерпілих, коли ті відвертають обличчя у бік від зомбуючого погляду, яким точить їх "його честь". Суддя нервує, суддя поспішає. У нього власний головний біль – що робити зі справою, один із фігурантів якої з "підсудного Шкіля", над яким донедавна можна було досхочу збиткуватися, волею виборців перетворився на "Андрія Васильовича", народного депутата України, особу шановану і недоторканну.

Що робити зі справою за умов, коли на виборах перемогли опозиційні сили, які дотримуються власного бачення минулорічних березневих подій? Якщо до 31 березня 2002 року справа у просторі і часі повзла як кульгава черепаха, то після виборів відповідальні за виконання владних забаганок метушаться з тарганячою швидкістю і з грацією слонів у крихкому храмі правосуддя.

А те, що від останнього залишилися вже самі руїни та курява, яку здіймають сірі суддівські однострої, служителі Феміди, здається, не помічають. Бо інакше вони не діяли б навдивовижу непрофесійно і незграбно. Адже, щоб відповісти на репліку адвоката, який цікавиться, чому його запитання до потерпілого суд відхиляє, коротким і безапеляційним "Тому!", не треба бути професійним юристом. Достатньо почуватися самодуром, який узгоджує свої дії виключно із бажаннями власної лівої ноги.

Із таким самоусвідомленням нічого не варто перервати ланцюг запитань адвокатів до потерпілого реплікою: "Ото моду взяли! Так і ходять по колу. Необов'язково ж усім ставити запитання. Вони не завжди на користь вашим підзахисним". Ніжна турбота про інтереси підсудних з боку суддівської колегії просто розчулює. Не зрозуміло тільки, чому ж у такому випадку суддя Валігура, який мовчав на засіданнях більше ніж півроку, першою ж своєю реплікою обірвав захисника Воляник, коли та допитувалася у потерпілого Чабана, яким чином той, стоячи обличчям до натовпу, міг бачити, що позаду нього на одному з працівників міліції спалахнув одяг. Дійсно, дуже цікаво, у якої ж істоти позичав очі потерпілий Чабан, аби озиратися у радіусі 360 градусів? Суддя Валігура це напевне знає, але нікому не розказує.

Іще про користь. Цього разу громадян, які хотіли пройти по вулиці Банковій і яких правоохоронці (мабуть, переплутавши із татарською навалою) зустріли сльозогінним газом. Адвокат Ніколенко поцікавився у того ж таки Чабана, що то був за газ і як він діяв. "Він що – хімік?" – втрутився Волик, перетворюючи "газовий" знак питання на крапку. Іншого разу цей Сірано де Бержерак від судової системи так само взяв на себе тягар спілкування із затятими адвокатами замість безпорадних правоохоронців. Потерпілому Тишко Волик прийшов на допомогу, коли "клітка" попросила його дати власне пояснення щодо подій 9 березня. "Його госпіталізували зі струсом мозку, що він вам пояснить?" – відповів суддя за людину, яка, можливо, і хворіла на струс мозку, але аж ніяк не на німоту.

Натомість потерпілого Маринича головуючий Волик сам настирливо розпитував, чи відчував той біль, коли учасники березневої акції тягли його за плече у свої обійми. Маринич, мабуть, коливався між бажанням поділитися пережитими стражданнями і побоюванням почути глузливе запитання підсудних, чи голосно він плакав, опинившись обличчям до обличчя із "деструктивними силами". Втім, навіть після третього натяку судді Маринич визнав лише застосування до нього насильства, але не фізичний біль, від якого він мав би потерпати за сценарієм.

Був наказ йому – стояти. І "не пущать"

З блокнотом, ущент заповненим свідченнями потерпілих, з аудіозаписами їхніх зухвало-наляканих голосів нескладно довести, що минулорічні березневі події в Києві були інспіровані владою. А допомагатимуть мені в цьому працівники міліції і навіть… суддя Волик. Першим в уявні свідки я викликаю потерпілого Чабана, який заявив на суді, що події біля пам'ятника Шевченку (до якого з незрозумілих причин не пропускали людей навіть після від'їзду першого шевченколюба країни) закінчилися близько 9-ої ранку, а вже о десятій правоохоронцям надійшов наказ шикуватися на Банковій. Звернемо увагу на вказаний час, а також на те, що побиття демонстрантів біля АП почалося не раніше третьої години дня. Отже, не викликає сумнівів те, що до покарання неслухняних хтось готувався заздалегідь, обравши газово-димову різку. А потерпілий Тишко отримав наказ вирушати до "святая святих" о 13-й, тобто за дві години до того, як колона учасників акції порівнялася із Банковою.

"Був наказ стояти і нікого не пропускати", - засвідчив потерпілий Долонов. Те саме підтвердив і правоохоронець на прізвище Дехтяр. "А якби ви розступилися і пропустили людей, то, може, нічого і не було б?" – запитав Дехтяра Волик. "Не знаю", - відповів міліціонер, який, хочеться думати, вперше в житті замислився над тим, чи накази будь-якого гатунку підлягають обов'язковому виконанню.

Хто конкретно розпорядився "не пущать" мирну ходу в пункт Б. жоден працівник МВС не побажав або не насмілився повідомити. Втім, скоріше за все, жоден із них про це просто не знає. Адже особисто у мене склалося враження, що в перші ряди захисників президентського заповідника були скеровані новачки – жовтороті і недосвідчені. З тим, щоб потім розіграти таку карту: наших дітей, таких молодих, побили ці бандити (терористи, фашисти – обирай за смаком).

Цікаво, що нікому з допитаних правоохоронців нічого не відомо про можливі спроби їхнього начальства звернутися до демонстрантів із миролюбним поясненням щодо того, чому в час ікс на певну територію столиці нога пересічного українця ступати не повинна. Таких спроб не було і бути не могло, бо згідно із затвердженим на печерських пагорбах сценарієм сутички мали відбутися.

Потерпілий Чабан, будучи не в змозі пригадати якісь подробиці, пов'язані із вранішнім покладанням квітів до пам'ятника Шевченку, двічі повторив суду, що в той день "зосередив усю увагу на Банковій". А чим, власне, Банкова цікавіша за Володимирську (крім того, звичайно, що там розташовано будинки із химерами?). Коли адвокат Ніколенко поцікавився у Чабана, скільки людей з його взводу було задіяно для охорони Банкової, за міліціонера розлючено відповів Волик: "Суд знімає це запитання. Скільки, скільки…Та пів-Києва міліції було". І це називається "звичайними заходами по охороні громадського порядку"?

Як відомо, міфологічний цар Мідас намагався будь що приховати свої ослячі вуха. Але, як це не банально, все таємне стає явним. Ослячі вуха мають властивість вилізати звідусіль, а з-під царських та інших корон – і поготів. Це зайвий раз підтвердили свідчення потерпілих у справі "9 березня". До речі, працівники МВС були змушені визнати, що їхнє начальство в той день залишило своїх підлеглих напризволяще. Хтось залишив "поле бою" саме на Банковій, хтось взагалі накивав п'ятами з Києва. А вуха залишились стирчати.

Волик Волику ока не виклює

Протестуючи проти подвійних стандартів судді Волика, який заохочує прискіпливість прокуратури і відхиляє кожне друге запитання захисників, скеровує у потрібне русло свідчення потерпілих та гримає на підсудних, останні 16 травня 2002 року заявили відвід головуючому. Далі, за судовим регламентом, дійство мало перенестися до нарадчої кімнати, яка не метафорично, а фактично повинна бути оповитою таємницею.

Таємниця нарадчої кімнати… Це словосполучення звучить майже в дусі Едгара По або Агати Крісті. Але події, що там відбуваються, не мають нічого спільного із паранормальними явищами або детективною інтригою. Утім, так само, як із дотриманням законності. Адже згідно норм права, можливість усунення Івана Волика від головування в процесі повинна обговорюватися членами судової колегії, а в даному випадку – суддями Валігурою та Федорчуком виключно за зачиненими дверима. Без представників державного обвинувачення, без учасників процесу і, звісно ж, без найбільш зацікавленої особи – судді Волика.

Але, перефразовуючи відоме прислів'я, зазначимо, що закон мислить, а Волик рядить. 16 травня, коли захисники і представники преси, користуючись рідкісною нагодою побачити суддю Волика поза нарадчою кімнатою, де саме мала вирішуватися його доля, шукали славнозвісного головуючого по всьому "Загребу", їхньому оку явилася цікава картина.

Метрів за два до нарадчої кімнати адвокатсько-журналістську компанію перестрів особистий охоронець Волика, який простодушно повідомив, що суддя наразі зайнятий, оскільки пише якийсь документ. Втім, це було зрозуміло і без пояснень. У відчинені двері було чутно, як Волик диктує Федорчуку ухвалу щодо власної персони, при цьому суддя Валігура, який мав би тет-а-тет з Федорчуком приймати рішення стосовно старшого головуючого товариша, байдуже палив у коридорі. Картину доповнювала прокурор Пащенко, яка час від часу обмінювалася репліками із присутніми.

Пройшло хвилин п'ять, перш ніж суддя Валігура збагнув, що відбувається. Тоді нашвидкуруч відбулася наступна передислокація: прокурор Пащенко ще раз зайшла до нарадчої по якісь свої речі, потім судді втрьох зачинилися там на певний час, після чого Валігура і Федорчук покинули нарадчу, залишивши там Волика самого. Мабуть, дописувати ухвалу.

Чи варто казати, що зміст останньої не потішив підсудних, які, звичайно, не настільки наївні, аби сподіватися, що суддя Волик підтримає власний відвід. Після зухвалого збиткування над таємницею нарадчої кімнати підсудні заявили відвід усьому складу суду. Але суд не засмутився і не образився. На наступне засідання, 17 травня, з'явилися ті самі знайомі обличчя.

Ухвала суду щодо подальшої участі у процесі Івана Волика, прийнята у такий спосіб, як це описано вище, є кримінальним злочином. Про це говорить стаття 375-та Кримінального кодексу України "Постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови, ухвали суду". Стаття, до відома неуків із юридичними дипломами, передбачає санкцію у вигляді позбавлення волі строком до п'яти років.

Суддя Волик вже оголосив наведені факти неправдою. Цікаво, чи пристане прокуратура, яка має наглядати за законністю в судовому процесі, на позицію проголошення всіх свідків описаного випадку такими, що страждають на зорові та слухові галюцинації?

"Цей процес відбиває усі вади нашої судової системи"

На прохання кореспондента "УМ" своїми думками щодо перебігу судових слухань у справі "9 березня" поділився адвокат Олег Матківський.

- Пане Олег, чи є розгляд цієї справи типовим для вітчизняного судочинства?

- Для мене даний процес відбиває усі вади судової та правоохоронної системи України. Ситуація із дотриманням прав людини значно погіршилася порівняно із радянськими часами, і це при тому, що Україна заявила про свій європейський вибір. Якщо за СРСР ще існували певні можливості протистояння державній машині, то нині будь-який працівник міліції поводиться як цар і бог, якому підвладне навіть життя людини.

Що ж стосується власне судового процесу у так званій справі "9 березня", то слід зауважити, що принцип змагальності сторін, за якого держава в особі представника прокуратури і громадянин в особі свого захисника мають рівні можливості, не дотримується ні на йоту. Прокурору дозволено ставити всі питання, які він вважає за потрібне, коли ж аналогічні моменти починає уточнювати хтось з адвокатів, суд миттєво і без жодної поважної причини позбавляє його слова.

- Яке враження на вас справляють свідчення потерпілих?

- Доказова база не витримує жодної критики. Відтворити все те, що свого часу було вигадано слідством, вустами потерпілих виявилося занадто складним завданням. Пишномовні фрази, насичені юридичними термінами, які були записані слідчими, явно не до снаги рядовим міліціонерам, переважно із середньою освітою. В будь-яких їхніх свідченнях фігурує натовп, а хто конкретно з цього натовпу вчиняв якісь злочинні дії і хто з правопорушників знаходиться на лаві підсудних, вони вказати не можуть. Хоч би зрідка зазирали у діючі кодекси та усвідомили нарешті, що у нас діє принцип індивідуальної відповідальності та індивідуальної кари. Я, приміром, не повинен відповідати за дії натовпу, в якому в силу обставин опинився або проходив поруч із ним.

Цікаво, наскільки натовп як такий бентежить уяву працівників міліції. Нещодавно один із них, даючи свідчення, сказав, що, насуваючись на демонстрантів із щитами і кийками, він зі своїми колегами мав на меті розділити мітингуючих, позаяк натовп – це вже небезпечно, оскільки в його середині завжди щось бурлить. Даруйте, але це гірше за сталінські часи, коли збиратися в неурочний час "більше трьох" означало накликати на себе підозру в недобрих замислах.

- Отже, що змусило громадян України зібралися 9 березня 2001 року в центрі Києва?

- Шкода, що цим простим і природним запитанням досі не поцікавились ані судді, ані прокурори. Відповідь на нього відразу б актуалізувала політичний підтекст цієї справи, який даремно намагаються замаскувати суто кримінальними обвинуваченнями. Люди, небайдужі до політичної ситуації у країні, які, однак, при цьому не є ані злочинцями, ані терористами, як дозволив собі висловитися про них наш Президент, вийшли на вулиці в день народження українського поета, аби замислитися над тим, що відбувається в їхній державі. В ході цієї акції можна були побачити штандарти багатьох відомих політичних організацій (а не бандитських угруповань!), які, до речі, зареєстровані Мінюстом, мають власні програми, де на перше місце винесене завдання поліпшити суспільно-політичну, економічну ситуацію в Україні.

- Потерпілий Чабан висловив припущення, що події 9 березня були викликані ставленням населення України до нині діючої влади…

- А хіба це не є гарантоване Конституцією право будь-якого громадянина на вільне висловлювання думок з приводу діяльності керівного органу держави або особи, обраної народом на ту чи іншу посаду? Хіба були заклики до повалення, приміром, президентської влади як такої? Звичайно, що ні.

- В Європі антиглобалісти, приміром, протестують значно гостріше, але це, здається, лише підживлює інтерес громадськості до їхніх заходів.

- І ніде в цивілізованих країнах за акції, подібні до тієї, що відбулася 9 березня в Києві, громадян не притягують до кримінальної відповідальності. В чому полягає суспільна небезпека минулорічних подій? Адже це поняття є складовою злочину, отже, якщо стверджується, що скоєно злочин проти громадського порядку, то де ті громадяни, ті представники суспільства, які постраждали від руки демонстрантів? Натомість не бракує людей, потерпілих саме завдяки діям своїх захисників-правоохоронців так, що це навіть неможливо порівняти із травмами міліціонерів, які нині свідчать у суді. Суспільство визначилося зі своїм ставленням до подій 9 березня, обравши Андрія Шкіля народним депутатом. Невже за нього проголосували 34 тисячі самогубців, які скерували завідомо небезпечну для людей особу в парламент?

Останнім акордом у справі "9 березня" стала ще небачена неповага з боку суду до всіх учасників процесу, які були змушені чекати на суддів та прокурорів понад дві години. Захисникам, які на знак протесту покинули судову залу, прокурор Кузовкін пригрозив дисциплінарними санкціями. "Мене це не лякає, - сказав Олег Матківський. – Нехай думають над своїм майбутнім ті, хто зараз ходить по лезу кримінальної відповідальності".



powered by lun.ua