Мова про мову й не тільки (мій лист до академіка Петра Толочка)
П'ятниця, 24 травня 2002, 10:21
Вельмишановний Петре Петровичу!
Протягом правописної дискусії, що точиться останніми роками на сторінках нашої періодики, Ви виявили себе непримиренним супротивником пропонованих граматичних змін. Зізнаюся: усвідомлюючи необхідність вдосконалення чинного правопису, я так само не належу до беззастережних прихильників "Проєкту найновішої редакції правопису української мови", навколо якого потрощено вже стільки списів. Не належу з одної причини: я справді не вважаю широку правописну реформу нагальною з огляду на теперішній суспільний статус української мови. Тому й пишу свої тексти, не переходячи на "скрипниківку", й не дуже люблю, коли за мене їх правлять редактори окремих видань, які вже прийняли новий правопис де-факто.
Але наше з Вами неприйняття реформи (Ваше - категоричне, моє - з огляду на сьогоднішню ситуацію) зовсім не означає, що проблеми не існує, що її не варто обговорювати. І Ваш допис із зумисно-провокативною назвою "Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер" ("Голос України", 22 травня 2002 року) спонукав долучитися до дискусії й мене.
Ви пишете, що протягом одного з весняних місяців Ви були прикуті до лікарняного ліжка - і тому змушені були слухати радіо. А відтак Ви були обурені тим, наскільки мова окремих каналів не відповідає "ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису".
Тому спершу - про "усталені норми".
Мабуть, варто ще раз нагадати - першу повномасштабну кодифікацію української мови було здійснено лише в двадцяті роки. До того в колоніальних умовах Росії та Австрії діяли різні правописні системи, аж до закріпленої Емським указом сумнозвісної "ярижки" (українські слова просто транслітерувалися російськими літерами). І лишень наприкінці двадцятих нарком освіти УСРР Микола Скрипник затвердив офіційний український правопис, який став наслідком тривалої праці наших мовознавців - і з "великої" України, і з Галичини. Підкреслю: ніколи, ані до, ані після, українські правописні норми не затверджувалися настільки демократично й по-науковому, як це відбулося в Харкові за часів "розстріляного відродження"...
Але, за іронією долі, цей правопис, орієнтований на реальну мовну ситуацію всього тодішнього українства, і затверджений "старим більшовиком" Скрипником, багато хто, й у тому числі Ви, Петре Петровичу, називаєте "діяспорним". Річ у тім, що ним справді послідовно користувалася лише українська діаспора, - потому як протягом тридцятих років українська мовознавча наука зазнала декількох кривавих погромів, а правописні норми було штучно наближено до норм "братньої великої російської мови".
Про атмосферу тих років дає уявлення монографія визначного українського філолога Юрія Шевельова "Українська мова у першій половині ХХ століття. Стан і статус". У ній безсторонньою мовою фактів і посилань оповідається не лише про те, як розстрілювали цілі колективи мовознавців, але й директивно забороняли в українській мові все, що свідчило про її самобутність. Було проскрибовано злополучну літеру "ґ", кличний відмінок, давно минулий час, - лишень з тієї причини, що в російській мові своїх відповідників вони не мали. У 1937 році в статті газети "Правда" таврувалося як "націоналістичне" навіть українське слово "подвір’я", - бо ж є "правильне" слово "двір", яке відповідає російському "двор".
Я не застав тих страшних 1930-х, - і слава Богу! Але коли я розпочинав свою письменницьку дорогу на початку вісімдесятих, редактори ще мали списки "небажаних" "націоналістичних" слів (особливо "небезпечним" чомусь вважалося слівце "позаяк"). А в пам’яті старших жили ще надто свіжі спогади про цькування двох найвидатніших українських перекладачів - Лукаша та Кочура - за їхню "націоналістичну" (насправді - просто неймовірно багату й вишукану) мову, що була разюче відмінна від убогого канцеляриту передовиць газети "Радянська Україна".
То ж слід вважати цілком природнім, коли багато хто намагається відродити сьогодні те, що було ґвалтовно перерване репресіями й адміністративною сваволею. І не слід ображатися на редакторів, які самостійно заводять у своїх виданнях норми "скрипниківки". І дуже добре, що в нас ніхто не намагається карати прихильників "скрипниківки" адміністративно (як це пробував був робити режим Лукашенка в Білорусі щодо тих, хто намагався вживати їхню історичну "тарашкевицю" всупереч радянській "наркомівці").
Водночас, чи було б виходом повернутися сьогодні до норм "скрипниківки" (бодай у дещо модифікованому вигляді) на загальнодержавному рівні? Переконаний, що ні. З однієї простої причини, - мовна ситуація протягом останніх сімдесяти років справді радикально змінилася. Навіть освічені інтелігентні україномовні українці розмовляють сьогодні вже не так, як розмовляли їхні діди й прадіди. І цього не можна не враховувати.
Хоча, знов-таки, на відміну від Вас, Петре Петровичу, не бачу біди в тому, що нас "поступово привчають до закінчення "и" у родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість традиційно вживаного "і": "любови", "радости", "вісти"". Річ у тім, що оте зліквідоване за сталінщини "-и" адекватно відбивало народну вимову Наддніпрянщини. Ще й сьогодні в яких-небудь Пекарях під Каневом почуєш від старшої людини: "ох, не було мені радости". І, якщо це історичне закінчення знову "приживеться" у живому мовленні, то чому б не відновити його права й офіційно?
Не бачу біди й у спробах унормувати, нарешті, написання багатьох слів іншомовного походження. Адже справді трохи нелогічно, коли ми пишемо "орфографія", але "ортогональний", хоч обидва слова походять від одного й того ж грецького первня. Тому й "катедра" з "Теодосієм" не надто дратують мій слух, - це, знов-таки, спирається на українську народну вимову. Адже кажуть у нас "Марта", а не "Марфа", як у Росії. Та й Теофан Прокопович зробився "Феофаном" уже після еміграції до Петербурга...
То ж погодьмося, Петре Петровичу, - наш правопис вартий нормальної і спокійної дискусії, яка повинна мати не ідеологічне чи смакове, а суто наукове підгрунтя. Єдине на чому я наполягав би - з остаточною редакцією правопису, попри все, поспішати не варто. На певному перехідному етапі доцільно було б допустити багатоваріантність написання окремих слів (щоб нікого не карали за помилки). А там життя покаже, чи справді перейде в широку мовну практику оте "любови" чи "Атена" (замість встановлених декретами 30-х "любові" й "Афіна")...
Втім, змусили мене сісти до комп’ютера не так Ваші, Петре Петровичу, думки щодо української орфографії (чи "ортографії" - як кому до вподоби), скільки Ваші ж таки міркування з приводу української лексики. Вас обурює вживання дикторами радіо "Свобода" (єдиного радіо, де сьогодні дозволяють вільно говорити таким "опозиціонерам", як ми із Вами!), слівцями, "яких не вживали раніше", як-от "амбасада", "кшталт", "слухавка", "візія", "етер", "відсоток", "спільнота", замість "одвічно нашого" "посольство", "зразок", "телефонна трубка", "бачення", "ефір", "процент", "спільність"... Завершуєте цю філіппіку Ви гнівним вигуком: "Де, скажіть, будь ласка, у якого класика української літератури вони все це вичитали?"
З класиками, Петре Петровичу, з’ясувати все надзвичайно просто. Для цього досить взяти одинадцятитомний академічний (досі нормативний!) Словник української мови, виданий у сімдесяті роки (тоді до "націоналізму" ставилися пильно!) за редакцією академіка І.Білодіда (аж ніяк не дисидента). Та й подивитися, з якими прикладами наводяться в ньому "раніше не вживані" слова. Отже - "амбасада". Приклад - з І.Франка. "Кшталт". Приклад - з "Енеїди" І.Котляревського. Та ще й який "запашний": "Завзятого троянці кшталту і носа хоч кому утруть". Погодьтеся, Петре Петровичу, не звучить тут Ваш "зразок".
"Слухавка". Приклад - знову з Франка (і, мабуть, то найперше взагалі згадування телефона в українській літературі). І другий, сучасний приклад - із П.Загребельного, теж непоганого стиліста й знавця рідної мови. "Візії" пощастило менше, - тут приклади з І.Кулика та І.Вільде, літераторів знаних, але таки "другого плану". Зате "етер" підкріплений цитатами з поезій М.Зерова і П.Тичини ("пливе етер, струмує вітер, джерела б’ють нових поем"). "Відсоток", виявляється, вживали і Франко, і Леся Українка. "Спільнота" підкріплена ще одним прикладом з П.Загребельного...
То ж, шановний Петре Петровичу, коли я, вважаючи затавровані Вами слова цілком гідними широкого щоденного вживання, й помиляюся, то мене тішить бодай те, що зі мною разом помилялися ще з десяток "класиків" - від І.Котляревського до П.Загребельного...
На завершення Ви пишете: "Слухаєш радіопередачі (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) - і складається враження, що в нас нікому й діла немає до чистоти української мови". Абсолютно згідний із Вашою оцінкою. Тільки мене насамперед страшенно дратує на так надмір "галицизмів" (їх мало де й почуєш), як неймовірний українсько-російський суржик більшості мовців, починаючи з найвищих посадовців держави. Чи відверте "дражніння хахла" в розважальних передачах (чого варті бодай Сердючка чи "кролики"!). Не додає мені оптимізму й безбарвний "канцелярит" тих, хто так-сяк вивчив мову "для годиться", але не думає нею, і не спілкується нею органічно.
Але Бог із ним, канцеляритом. І він здається справжньою музикою проти навали російськомовної "попси", чи неповторно "кієвско-руского говорка" дикторів переважної більшості FM-каналів, де "калиново-солов’їна" й не ночувала. Як не ночувала вона й на шпальтах більшості тиражних наших газет.
І винні в тому, Петре Петровичу, зовсім не "спроби реформування мови", як пишете Ви. Винна держава, яка досі здійснює проект "государства Украина", яке має власну символіку й міліцію, але культурно цілком залишається частиною "великої радянської спільноти" (чи "спільності" - якщо Вам більше подобається так). Але ця "радянська", а перед тим російська спільнота, попри гіпертрофоване месіанство, ніколи не була втіленням ідеалів демократії й справедливості. І, зрештою, ніколи не забезпечувала пристойного рівня життя своїм підданцям.
Ми ж із Вами, Петре Петровичу, прагнемо саме цього - демократії, високих стандартів життя, поваги до людської гідності. А рідна мова, погодьмося, належить до тих найсуттєвіших елементів, через які людина починає усвідомлювати себе Людиною. Тому забезпечмо цій мові гідний суспільний статус. І не біймося реформ - кожна жива мова неодноразово проходила періоди реформувань. Важливо лишень, щоб мова була живою, а не лишень розрахованою для написання статей у парламентській газеті (дубльованій, до того ж, російською).
З повагою
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник, член УРП "Собор"
Протягом правописної дискусії, що точиться останніми роками на сторінках нашої періодики, Ви виявили себе непримиренним супротивником пропонованих граматичних змін. Зізнаюся: усвідомлюючи необхідність вдосконалення чинного правопису, я так само не належу до беззастережних прихильників "Проєкту найновішої редакції правопису української мови", навколо якого потрощено вже стільки списів. Не належу з одної причини: я справді не вважаю широку правописну реформу нагальною з огляду на теперішній суспільний статус української мови. Тому й пишу свої тексти, не переходячи на "скрипниківку", й не дуже люблю, коли за мене їх правлять редактори окремих видань, які вже прийняли новий правопис де-факто.
Але наше з Вами неприйняття реформи (Ваше - категоричне, моє - з огляду на сьогоднішню ситуацію) зовсім не означає, що проблеми не існує, що її не варто обговорювати. І Ваш допис із зумисно-провокативною назвою "Наразі над теренами нашої землі з летовища піднявся гелікоптер" ("Голос України", 22 травня 2002 року) спонукав долучитися до дискусії й мене.
Ви пишете, що протягом одного з весняних місяців Ви були прикуті до лікарняного ліжка - і тому змушені були слухати радіо. А відтак Ви були обурені тим, наскільки мова окремих каналів не відповідає "ні усталеним нормам літературного стилю, ні діючому нині правопису".
Тому спершу - про "усталені норми".
Мабуть, варто ще раз нагадати - першу повномасштабну кодифікацію української мови було здійснено лише в двадцяті роки. До того в колоніальних умовах Росії та Австрії діяли різні правописні системи, аж до закріпленої Емським указом сумнозвісної "ярижки" (українські слова просто транслітерувалися російськими літерами). І лишень наприкінці двадцятих нарком освіти УСРР Микола Скрипник затвердив офіційний український правопис, який став наслідком тривалої праці наших мовознавців - і з "великої" України, і з Галичини. Підкреслю: ніколи, ані до, ані після, українські правописні норми не затверджувалися настільки демократично й по-науковому, як це відбулося в Харкові за часів "розстріляного відродження"...
Але, за іронією долі, цей правопис, орієнтований на реальну мовну ситуацію всього тодішнього українства, і затверджений "старим більшовиком" Скрипником, багато хто, й у тому числі Ви, Петре Петровичу, називаєте "діяспорним". Річ у тім, що ним справді послідовно користувалася лише українська діаспора, - потому як протягом тридцятих років українська мовознавча наука зазнала декількох кривавих погромів, а правописні норми було штучно наближено до норм "братньої великої російської мови".
Про атмосферу тих років дає уявлення монографія визначного українського філолога Юрія Шевельова "Українська мова у першій половині ХХ століття. Стан і статус". У ній безсторонньою мовою фактів і посилань оповідається не лише про те, як розстрілювали цілі колективи мовознавців, але й директивно забороняли в українській мові все, що свідчило про її самобутність. Було проскрибовано злополучну літеру "ґ", кличний відмінок, давно минулий час, - лишень з тієї причини, що в російській мові своїх відповідників вони не мали. У 1937 році в статті газети "Правда" таврувалося як "націоналістичне" навіть українське слово "подвір’я", - бо ж є "правильне" слово "двір", яке відповідає російському "двор".
Я не застав тих страшних 1930-х, - і слава Богу! Але коли я розпочинав свою письменницьку дорогу на початку вісімдесятих, редактори ще мали списки "небажаних" "націоналістичних" слів (особливо "небезпечним" чомусь вважалося слівце "позаяк"). А в пам’яті старших жили ще надто свіжі спогади про цькування двох найвидатніших українських перекладачів - Лукаша та Кочура - за їхню "націоналістичну" (насправді - просто неймовірно багату й вишукану) мову, що була разюче відмінна від убогого канцеляриту передовиць газети "Радянська Україна".
То ж слід вважати цілком природнім, коли багато хто намагається відродити сьогодні те, що було ґвалтовно перерване репресіями й адміністративною сваволею. І не слід ображатися на редакторів, які самостійно заводять у своїх виданнях норми "скрипниківки". І дуже добре, що в нас ніхто не намагається карати прихильників "скрипниківки" адміністративно (як це пробував був робити режим Лукашенка в Білорусі щодо тих, хто намагався вживати їхню історичну "тарашкевицю" всупереч радянській "наркомівці").
Водночас, чи було б виходом повернутися сьогодні до норм "скрипниківки" (бодай у дещо модифікованому вигляді) на загальнодержавному рівні? Переконаний, що ні. З однієї простої причини, - мовна ситуація протягом останніх сімдесяти років справді радикально змінилася. Навіть освічені інтелігентні україномовні українці розмовляють сьогодні вже не так, як розмовляли їхні діди й прадіди. І цього не можна не враховувати.
Хоча, знов-таки, на відміну від Вас, Петре Петровичу, не бачу біди в тому, що нас "поступово привчають до закінчення "и" у родовому відмінку однини іменників третьої відміни замість традиційно вживаного "і": "любови", "радости", "вісти"". Річ у тім, що оте зліквідоване за сталінщини "-и" адекватно відбивало народну вимову Наддніпрянщини. Ще й сьогодні в яких-небудь Пекарях під Каневом почуєш від старшої людини: "ох, не було мені радости". І, якщо це історичне закінчення знову "приживеться" у живому мовленні, то чому б не відновити його права й офіційно?
Не бачу біди й у спробах унормувати, нарешті, написання багатьох слів іншомовного походження. Адже справді трохи нелогічно, коли ми пишемо "орфографія", але "ортогональний", хоч обидва слова походять від одного й того ж грецького первня. Тому й "катедра" з "Теодосієм" не надто дратують мій слух, - це, знов-таки, спирається на українську народну вимову. Адже кажуть у нас "Марта", а не "Марфа", як у Росії. Та й Теофан Прокопович зробився "Феофаном" уже після еміграції до Петербурга...
То ж погодьмося, Петре Петровичу, - наш правопис вартий нормальної і спокійної дискусії, яка повинна мати не ідеологічне чи смакове, а суто наукове підгрунтя. Єдине на чому я наполягав би - з остаточною редакцією правопису, попри все, поспішати не варто. На певному перехідному етапі доцільно було б допустити багатоваріантність написання окремих слів (щоб нікого не карали за помилки). А там життя покаже, чи справді перейде в широку мовну практику оте "любови" чи "Атена" (замість встановлених декретами 30-х "любові" й "Афіна")...
Втім, змусили мене сісти до комп’ютера не так Ваші, Петре Петровичу, думки щодо української орфографії (чи "ортографії" - як кому до вподоби), скільки Ваші ж таки міркування з приводу української лексики. Вас обурює вживання дикторами радіо "Свобода" (єдиного радіо, де сьогодні дозволяють вільно говорити таким "опозиціонерам", як ми із Вами!), слівцями, "яких не вживали раніше", як-от "амбасада", "кшталт", "слухавка", "візія", "етер", "відсоток", "спільнота", замість "одвічно нашого" "посольство", "зразок", "телефонна трубка", "бачення", "ефір", "процент", "спільність"... Завершуєте цю філіппіку Ви гнівним вигуком: "Де, скажіть, будь ласка, у якого класика української літератури вони все це вичитали?"
З класиками, Петре Петровичу, з’ясувати все надзвичайно просто. Для цього досить взяти одинадцятитомний академічний (досі нормативний!) Словник української мови, виданий у сімдесяті роки (тоді до "націоналізму" ставилися пильно!) за редакцією академіка І.Білодіда (аж ніяк не дисидента). Та й подивитися, з якими прикладами наводяться в ньому "раніше не вживані" слова. Отже - "амбасада". Приклад - з І.Франка. "Кшталт". Приклад - з "Енеїди" І.Котляревського. Та ще й який "запашний": "Завзятого троянці кшталту і носа хоч кому утруть". Погодьтеся, Петре Петровичу, не звучить тут Ваш "зразок".
"Слухавка". Приклад - знову з Франка (і, мабуть, то найперше взагалі згадування телефона в українській літературі). І другий, сучасний приклад - із П.Загребельного, теж непоганого стиліста й знавця рідної мови. "Візії" пощастило менше, - тут приклади з І.Кулика та І.Вільде, літераторів знаних, але таки "другого плану". Зате "етер" підкріплений цитатами з поезій М.Зерова і П.Тичини ("пливе етер, струмує вітер, джерела б’ють нових поем"). "Відсоток", виявляється, вживали і Франко, і Леся Українка. "Спільнота" підкріплена ще одним прикладом з П.Загребельного...
То ж, шановний Петре Петровичу, коли я, вважаючи затавровані Вами слова цілком гідними широкого щоденного вживання, й помиляюся, то мене тішить бодай те, що зі мною разом помилялися ще з десяток "класиків" - від І.Котляревського до П.Загребельного...
На завершення Ви пишете: "Слухаєш радіопередачі (аналогічна картина на телебаченні і в періодичній пресі) - і складається враження, що в нас нікому й діла немає до чистоти української мови". Абсолютно згідний із Вашою оцінкою. Тільки мене насамперед страшенно дратує на так надмір "галицизмів" (їх мало де й почуєш), як неймовірний українсько-російський суржик більшості мовців, починаючи з найвищих посадовців держави. Чи відверте "дражніння хахла" в розважальних передачах (чого варті бодай Сердючка чи "кролики"!). Не додає мені оптимізму й безбарвний "канцелярит" тих, хто так-сяк вивчив мову "для годиться", але не думає нею, і не спілкується нею органічно.
Але Бог із ним, канцеляритом. І він здається справжньою музикою проти навали російськомовної "попси", чи неповторно "кієвско-руского говорка" дикторів переважної більшості FM-каналів, де "калиново-солов’їна" й не ночувала. Як не ночувала вона й на шпальтах більшості тиражних наших газет.
І винні в тому, Петре Петровичу, зовсім не "спроби реформування мови", як пишете Ви. Винна держава, яка досі здійснює проект "государства Украина", яке має власну символіку й міліцію, але культурно цілком залишається частиною "великої радянської спільноти" (чи "спільності" - якщо Вам більше подобається так). Але ця "радянська", а перед тим російська спільнота, попри гіпертрофоване месіанство, ніколи не була втіленням ідеалів демократії й справедливості. І, зрештою, ніколи не забезпечувала пристойного рівня життя своїм підданцям.
Ми ж із Вами, Петре Петровичу, прагнемо саме цього - демократії, високих стандартів життя, поваги до людської гідності. А рідна мова, погодьмося, належить до тих найсуттєвіших елементів, через які людина починає усвідомлювати себе Людиною. Тому забезпечмо цій мові гідний суспільний статус. І не біймося реформ - кожна жива мова неодноразово проходила періоди реформувань. Важливо лишень, щоб мова була живою, а не лишень розрахованою для написання статей у парламентській газеті (дубльованій, до того ж, російською).
З повагою
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник, член УРП "Собор"
