Нові заморочки "загребівських" суддей

…Напередодні кінотеатр "Загреб" був незвично спорожнілим. Ані "воронків" попід чорним входом, ані конвойної служби (частина якої тупцює в залі суду, частина – топче ряст на свіжому повітрі), ані підсудних в клітці. Сіли на своє місце, як завжди, адвокати. Прогнулися стільці під відгодованими потерпілими (всі, до речі, на одне обличчя без будь-якого виразу – tabula беркутівська rasa). Прокрався межи люди маленький миршавенький есбеушник – государево око. Процокотіла до своєї звукозаписуючої машинерії секретарка.

І на тлі цього всього – порожня клітка. Це була моя мрія – побачити її порожньою. Але за умови, що її "тубільці" вийдуть звідти. А їх просто не привезли на суд – вперше за весь час, як триває процес, починаючи з 2 жовтня 2001 року.

Втім, для повноти картини не вистачало не лише підсудних. Не потішив зібрання своєю присутністю головуючий на процесі Іван Волик. Пан суддя має слабке, як перша весняна квітка, здоров`я. Раз у раз воно його підводить – як це було, наприклад, тоді, коли до рубікону парламентських виборів залишалось всього два тижні, а фантазія суддівської колегії, яка підказувала зачіпки для затягування процесу, вичерпалася. Довелося згоріти на роботі. Потім постати з попелу і ось – "наша пісня гарна й нова, починаймо її знову".

Сподіваймося, що ще до того, як суддю Волика спіткала підступна хвороба, прокурор Кузовкін встиг підказати колезі, де в столиці України найкраще медичне обслуговування – у лікарні швидкої допомоги, куди зазвичай доставляють хворих в’язнів, а вони, вередуни, ще й носом крутять.

Втім, повернемося до підсудних. Чому їх не допровадили до залу суду – це було перше запитання, яким поцікавилися захисники у воликівських "боковушок" – суддів Валігури та Федорчука. Але ті виявилися "не в курсі". Мовляв, прийшли собі на роботу, а тут така несподіванка. От тільки чому без мантій? Чому без ритуального крику "Встати, суд іде"? Чому без натяку на здивування – а де ж наші п’ятнадцятеро піддослідних, тобто підсудних?

Щоб зрозуміти, де поділися підсудні, треба перенестися в минулу п’ятницю, коли трапилось наступне. Адвокати та учасники процесу, а з ними і преса загоряли на сонці під "Загребом" дві години поспіль, очікуючи на прокурорів та суддів. Якщо це був експеримент з метою дослідити, коли нормальним людям уривається терпець очікувати рівних із собою партнерів у тій чи іншій справі (а саме так слід розглядати сторони захисту й обвинувачення), то дві години – саме той час.

Адвокати залишили Волику, який зрештою зайняв своє режисерське крісло, заяву, де вони виваженою юридичною мовою виклали те, що вони, власне, думають про його вчинки. Що ж до наступного дня і – головне! – часу судового засідання, то подібну інформацію захисники просили повідомляти заздалегідь, причому у письмовій формі.

Зрозуміло, що 20 травня, коли суд зібрався в черговий раз, цього зроблено не було. І побачив пан головуючий Волик порожні стільці адвокатів. Ані тобі познущатися над кимось, ані обірвати запитання, ані відхилити клопотання. Су-у-умно.

І тут суддя згадав, мабуть, анекдот про те, як можна відволікти думки зацікавлених від певної теми: "Якщо ви в гостях розлили на скатертину соус і хочете, аби всі якомога швидше про це забули, встаньте і назвіть хазяйку дурепою".

А якщо ви хочете, щоб усі якнайшвидше забули про те, як ви на дві години запізнились на роботу, змусьте когось іншого взагалі не з’явитися там, де його очікують. Ось і все. Так просто…