Українське Бородіно

Четвер, 30 травня 2002, 12:07
Звістка про переможну битву спікеріади застала мене за письмовим столом. Обклавшися численними таблицями з даними соціологічних опитувань та розумними книжками, переважно англомовними, якраз писала статтю на тему "Вибори-2002: підсумки і перспективи". Робота йшла жваво, деякі цифри додавали оптимізму.

Що впало у око, так це істотна відмінність у громадській думці оцінок населення виборів напередодні виборчої кампанії і по її завершенні. Якщо до виборів панував безнадійний скепсис, то після оцінки були значно більш помірковані.

Так, за даними соціологічного опитування, проведеного центром "Соціальний моніторинг" та Українським інститутом соціальних досліджень у листопаді 2001 року, лише 20% населення висловили згоду з тим, що "проведення виборів до Верховної Ради – це прояв демократичності політичної системи України", натомість майже третина – 63% - приставали на думку, що "проведення виборів в Україні покликане лише створити видимість демократії, якої насправді у нас немає".

А от після виборів майже половина опитаних вважала, що вибори пройшли цілком демократично. Я вже збиралася зробити банальний висновок, до якого, врешті-решт, дійшли й міжнародні спостерігачі – що, попри усі порушення, які були під час виборчої кампанії, все ж вибори змогли стати реальним волевиявленням народу. До речі, на Круглому столі, про який йшлося і в "Українській правді", говорили про те, що вибори засвідчили істотні зрушення у політичній культурі населення, що наш виборець став більш раціональний і розсудливий, менше схильний піддаватися на маніпуляції.

Аж ось – звістка про вибори керівництва Верховної Ради. І все рухнуло. Стала зрозумілою безглуздість власного заняття, а усі ті розумні книжки захотілося зібрати та засунути кудись подалі у комору, до кращих часів.

Справді, як можна пояснити західному колезі, чому політичні сили, які дістали на виборах підтримку не більше 18% населення, перемогли тих, хто зібрав 55% голосів? Чому меншість утворила більшість і чому саме вони стали керманичами? Який сенс мають вибори у країні, де переможець визначається заздалегідь, до і не залежно від будь-яких результатів волевиявлення народу?

Насправді вибори показали одне: що у нас є ОДИН-ЄДИНИЙ виборець, чий голос переважує усі голоси виборців України разом узяті – це Президент. І у нас є ЄДИНА ВЛАДА, єдина у трьох іпостасях – водночас і законодавча, і виконавча, і судова – це Президент. І такий тип політичної системи має свою дефініцію, і це аж ніяк не демократія.

А як же вибори? Яка їхня роль в авторитарному суспільстві? Та так, в основному декоративно-косметична, щоб виглядати привабливіше. Щоправда, коштує той збоку бантик дорогувато – але ж краса варта грошей. Що поробиш, якщо є така традиція по закордонах – раз на кілька років влаштовувати вибори (це як у баню сходити – теж парко, але набагато дорожче). Ну, що ж? Всяка респектабельність коштує грошей. Не Туркменбаші ж ми, зрештою, ми - Європа. А тут треба пристойний фейс мати, щоб у гості кликали. Але ж шановний народ, погралися – і будя, театр закінчився, гасять свічі, час розходитися по домівках. Ігри скінчилися, починаються серйозні битви – і це вже без вас.

Зізнаюся, люблю читати і слухати Володимира Литвина. Ще не призвичаївшись бути публічним політиком, він часто припускається показових обмовок. От наприкінці минулого тижня із сяючим обличчям продекламував "Бородіно": "досадно было, боя ждали".

Віршик у даному контексті дещо здивував – адже історик за фахом повинен знати, що Бородінська битва була з ворогом, загарбником, який вдерся на чужу територію. Хто ж той ворог-супостат, якому Литвин зі своєю раттю готувався влаштувати Бородіно? У вівторок прояснилося: то колеги по роботі, яких, так само як і пана Литвина з "єдунами", народ обрав до вищого законодавчого органу (щоправда, більшою кількістю голосів).

Проти кого битва – зрозуміло. А за що січа? На яку "територію" посягнули "чужинці"?

Що спонукає вважати тих, хто має іншу думку, навіть щодо керівництва парламентом, ворогами, проти яких розгортається справжня битва? Якщо порівняти програми "Нашої" та "Єдиної", відмінностей у них ви не знайдете, начебто цілі у них ті ж самі. Що ж тоді роз'єднує? Можливо, те, що не пишеться у програмах? На перший погляд, це власне, особа кандидата на спікера. Але хіба це справді постать, що вартує Бородіна? І це та "Москва", за якою далі землі немає?

Зрештою, цікаво, що жоден із "єдунів", які вперто повторювали "наш спікер - Володимир Литвин" ніколи не намагався якось довести, що це – найкраща з усіх кандидатура. Нікому ж не хочеться виглядати на людях ідіотом, бо кожному зрозуміло, що людина, яка не має досвіду роботи у парламенті, до того ж, є вкрай нетолерантною, дратівливою, налаштованою на конфлікт, аж ніяк не годиться на посаду організатора законодавчих обговорень, де потребується терпимість, розважливість, схильність до компромісу. Зрештою, у тій же "Єді" можна назвати принаймні 5-6 фігур, значно більш придатних для виконання ролі спікера.

Чому ж Литвин? За що така смертельна битва зі спаленням мостів, із ризиком зриву роботи законодавчого органу, з нехтуванням мільйонів виборців, з небезпекою розколу України (адже "переможці" і "переможені" репрезентують дві частини України)?

Відповідь проста: за те, щоб зберегти існуючий спосіб прийняття державних рішень, які вирішуються аж ніяк не у стінах парламенту. ВЕРХОВНИЙ БОГ призначив свого наступника, значить, бути по тому, і битва на смерть.

Як сказав Володимир Щербань, він прийшов до Верховної Ради не для того, щоб конфліктувати з владою. І не спадає йому на думку, що цією владою він і є, разом зі своїми 449 колегами, які були обрані народом України. Саме за те, щоб Верховна Рада стала ВЕРХОВНОЮ і йде битва.

Хто переміг у цьому Бородіні – я не знаю. Пан Волков, який завжди висловлюється хоч і кострубато, але по суті і точно, каже, що "перемогла "єда". Не знаю, зрештою, згадаймо, що після Бородіна Москва була "французам отдана".

А от хто переможений, зрозуміло. Це – виборці, ті, хто дивився теледебати, читав листівки, витратив свій час погожого вихідного дня, відстояв черги на душних виборчих дільницях і зробив свій вибір. Чи буде народ грати у ці ігри ще раз? Чи зробить практичні висновки з думки, що вибори – це лише створення видимості демократії (див. вище)?



powered by lun.ua