Автономія для Галичини
Понеділок, 17 червня 2002, 19:21
Чи може Україна перетворитися на федеративну державу?
Частка коментарів щодо недавнього скандалу навколо львівського Кладовища Орлят дозволяє припустити, що він став результатом якоїсь таємної боротьби Львова з Києвом. Сміливіші коментатори подають цю боротьбу як наслідок західноукраїнського сепаратизму, що стає більш виразним та починає розвалювати державу.
Симпатиків галицької автономії - оскільки про вихід з України майже ніхто всерйоз не говорить - чимало, а тема стає дедалі популярнішою в різних осередках Західної України: у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі. Цю ідею поділяють також представники західноукраїнської діаспори у Києві. В цих осередків є свої гуру. Програмним маніфестом вважається есе Юрія Андруховича, відомого письменника з Івано-Франківська (сам Андрухович віддає перевагу старій назві міста - Станіслав) - "Моя остання територія".
Серед митців культовою фігурою визнають львівського художника Володимира Костирка, випускника Люблінського католицького університету, що працює дизайнером в газеті "Поступ", на сторінках якої такі ідеї часто обговорюються. За головного сепаратиста з Чернівців вважається Олег Хавич, політолог та аналітик, який зараз мешкає у Києві.
Туга за бабцею Австрією
Досить пройтися львівськими кав'ярнями, аби пересвідчитися, як тут квітнуть культ Франца Йосипа, "бабці Австрії" або символи, пов'язані з фундатором Львова - князем Данилом та його сином - королем Левом. Часто поруч з цими символами можна побачити портрети легендарного духовного провідника греко-католиків митрополита Шептицького або фотографії Іоана Павла II, зроблені під час його візиту до Львова. Все це мало б свідчити про дещо інші традиції та культуру Галичини і Буковини - більш виразно пов'язаних з європейськими культурою і традиціями.
Ще сильніше проявляється особливість галицьких традицій і культури в майстернях митців, квартирах інтелектуалів, кабінетах місцевих діячів, в офісах бізнесменів, а також в інших місцях з обмеженим доступом. Одне з таких місць - клуб "Під блакитною пляшкою". Це кав'ярня, в яку приходять посвячені, вона грає роль салону, де обговорюються культура, історія, традиції, а також проблеми Львова та Галичини.
Хорошим місцем для подібних бесід є також львівська кав'ярня "Під клепсидрою" в художньому центрі "Дзига". Він об'єднує митців, що спеціалізуються на організації масових художніх видовищ, які наробили багато галасу в місті, коли у 2000 році підготували перформанс "В'їзд імператора Франца Йосипа у Львів".
Серйозніший, практично науковий підхід до теми здійснює осеред, що склався навколо журналу для інтелектуалів "Ї". Його головного редактора Тараса Возняка, враховуючи те, що він одночасно виконує обов'язки керівника відділу міжнародних зв'язків міської адміністрації, називають міністром закордонних справ Львова. Редакція "Ї" вже організувала дві великі конференції, присвячені цій темі, щоправда, більший акцент був зроблений на суспільно-політичних та адміністративно-господарських питаннях.
Практично всі такі осередки долучилися до створення в 2001 році Громадського комітету для святкування 800-річчя князя Данила. До складу комітету увійшли шановані у Львові та Галичині люди. Вважати їх авантюристами або диваками було б щонайменше безглуздо.
Бундесреспубліка Україна
Одним з перших про можливість федеративного державного устрою України на зразок земель у ФРН став говорити легендарний лідер антикомуністичної опозиції В'ячеслав Чорновіл, коли керував Львівською областю після перемоги на виборах у 1990 році. У тому ж році керівники трьох галицьких областей - Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської - створили Галицьку Асамблею, що мала на меті консолідувати дії для зміцнення в регіоні демократії, а також проведення державних та господарських реформ. Щоправда, незабаром після цього Чорновіл відійшов від цієї ідеї, побоюючись локального сепаратизму - кримського або донецького - але сама ідея не вмерла.
Однак відособленість галицьких традицій та культури - це тільки зовнішня оболонка всієї справи. Насправді, патріотів Галичини або Буковини хвилюють набагато важливіші проблеми. Йдеться передусім про справедливіший розподіл повноважень та благ між центром і регіонами, оскільки надмірна централізація та концентрація влади гальмує розвиток країни загалом, а особливо її окремих регіонів. А це, в свою чергу, веде до їх деградації.
"Гіперетатизм, який зводиться до захисту інтересів одного або декількох кланів, розтоптав громадянина і підприємця", - пише в "Ї" Тарас Возняк. Ображає західняків України й те, що влада у Києві не визнає героями ветеранів УПА та інших українських формацій, що воювали проти Червоної Армії. Спробу івано-франківських депутатів віддати данину пам'яті ветеранам дивізії "СС-Галичина" або незгоду львівських депутатів з відкриттям Кладовища Орлят потрібно також сприймати як вияв регіонами України позиції, відмінної від позиції офіційного Києва.
Майбутній федеративний устрій України видається неминучим - дуже різні в ідейному, економічному і культурному плані регіони, що складають цю державу. Практично вже сьогодні Україна функціонує як федерація - тільки неформально. Розвинена сіра зона та корупція ведуть до того, що Схід, Захід, Південь і Центр насправді керуються та розвиваються за своїми власними, тільки там діючими принципами і правилами, підкуповуючи Київ відповідними подаяннями та забезпечуючи потрібні владі результати виборів. Автори надрукованої в "Ї" доповіді "Макрорегіоналізація України" пишуть, що "правдивий образ соціально-економічного розвитку України можна побачити в територіальній різнорідності: шість міст-центрів, що давно виділилися - Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса і Харков".
Кожний з цих регіонів відрізняється економічним потенціалом, розміром території та величиною населення, що там мешкає, демократичними традиціями та культурою. Якщо у Львова є амбіції будувати громадянське суспільство, вільний ринок та рухатися до Європи, то донецький клан вже побудував для себе заснований на авторитаризмі олігархічний капіталізм. Кожний з регіонів зацікавлений в збереженні своєї відмінності в межах автономії. Така є дійсність в Україні. Її залишається лише формалізувати.
Львів, що виривається уперед
Чому ж женуть тільки галицький сепаратизм? Справа в тому, що Львів завжди був хлопчиком для биття, оскільки завжди біг попереду автомобіля. У Львові ще до оголошення української незалежності на виборах до органів місцевого самоврядування в 1990 році перемогли антикомуністи. Львів почав повертати святині греко-католицької церкви ще до того, як були прийняті формальні рішення щодо цього. З львівських шкіл прибрали російську мову як обов'язковий предмет, почавши тим самим свою власну освітню реформу. Зараз, знову першим, Львів починає публічну дискусію на - передчасну - тему федералізму, нервуючи тим самим владу у Києві, яка, природно, хоче керувати такими важливими проблемами. Київ намагається зробити все, аби стримати або маргіналізувати це явище - то лякає галицьким націоналізмом, то підсовує версію, що за цим криється рука Москви, то говорить про групу несповна розуму диваків.
Що з цього вийде, ніхто сказати не може - все залежатиме від розвитку ситуації в самій Україні. Якщо Київ здійснить помилки, то ідеї галицького сепаратизму можуть потрапити на сприятливий грунт, перейшовши з інтелігентсько-елітарної сфери до масово-суспільної. Такою помилкою може стати, наприклад, обширна інтеграція з Росією та Білорусією. За даними досліджень громадської думки, при такому розвитку подій найбільша група галичан - 40 відсотків - декларує готовність боротьби за відокремленність своєї малої вітчизни (11 процентів - за автономію, 29 процентів - за незалежну державу). Оскільки дослідження охоплюють тільки дорослих, важко сказати, що про це думає молодь. Адже це сьогоднішні діти пишуть на стінах міст гасла (використовуючи при цьому латинські букви) "Nezaleznist Halycyni".
Автор - кореспондент в Польщі київського тижневика "Дзеркало тижня"
Частка коментарів щодо недавнього скандалу навколо львівського Кладовища Орлят дозволяє припустити, що він став результатом якоїсь таємної боротьби Львова з Києвом. Сміливіші коментатори подають цю боротьбу як наслідок західноукраїнського сепаратизму, що стає більш виразним та починає розвалювати державу.
Симпатиків галицької автономії - оскільки про вихід з України майже ніхто всерйоз не говорить - чимало, а тема стає дедалі популярнішою в різних осередках Західної України: у Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі. Цю ідею поділяють також представники західноукраїнської діаспори у Києві. В цих осередків є свої гуру. Програмним маніфестом вважається есе Юрія Андруховича, відомого письменника з Івано-Франківська (сам Андрухович віддає перевагу старій назві міста - Станіслав) - "Моя остання територія".
Серед митців культовою фігурою визнають львівського художника Володимира Костирка, випускника Люблінського католицького університету, що працює дизайнером в газеті "Поступ", на сторінках якої такі ідеї часто обговорюються. За головного сепаратиста з Чернівців вважається Олег Хавич, політолог та аналітик, який зараз мешкає у Києві.
Туга за бабцею Австрією
Досить пройтися львівськими кав'ярнями, аби пересвідчитися, як тут квітнуть культ Франца Йосипа, "бабці Австрії" або символи, пов'язані з фундатором Львова - князем Данилом та його сином - королем Левом. Часто поруч з цими символами можна побачити портрети легендарного духовного провідника греко-католиків митрополита Шептицького або фотографії Іоана Павла II, зроблені під час його візиту до Львова. Все це мало б свідчити про дещо інші традиції та культуру Галичини і Буковини - більш виразно пов'язаних з європейськими культурою і традиціями.
Ще сильніше проявляється особливість галицьких традицій і культури в майстернях митців, квартирах інтелектуалів, кабінетах місцевих діячів, в офісах бізнесменів, а також в інших місцях з обмеженим доступом. Одне з таких місць - клуб "Під блакитною пляшкою". Це кав'ярня, в яку приходять посвячені, вона грає роль салону, де обговорюються культура, історія, традиції, а також проблеми Львова та Галичини.
Хорошим місцем для подібних бесід є також львівська кав'ярня "Під клепсидрою" в художньому центрі "Дзига". Він об'єднує митців, що спеціалізуються на організації масових художніх видовищ, які наробили багато галасу в місті, коли у 2000 році підготували перформанс "В'їзд імператора Франца Йосипа у Львів".
Серйозніший, практично науковий підхід до теми здійснює осеред, що склався навколо журналу для інтелектуалів "Ї". Його головного редактора Тараса Возняка, враховуючи те, що він одночасно виконує обов'язки керівника відділу міжнародних зв'язків міської адміністрації, називають міністром закордонних справ Львова. Редакція "Ї" вже організувала дві великі конференції, присвячені цій темі, щоправда, більший акцент був зроблений на суспільно-політичних та адміністративно-господарських питаннях.
Практично всі такі осередки долучилися до створення в 2001 році Громадського комітету для святкування 800-річчя князя Данила. До складу комітету увійшли шановані у Львові та Галичині люди. Вважати їх авантюристами або диваками було б щонайменше безглуздо.
Бундесреспубліка Україна
Одним з перших про можливість федеративного державного устрою України на зразок земель у ФРН став говорити легендарний лідер антикомуністичної опозиції В'ячеслав Чорновіл, коли керував Львівською областю після перемоги на виборах у 1990 році. У тому ж році керівники трьох галицьких областей - Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської - створили Галицьку Асамблею, що мала на меті консолідувати дії для зміцнення в регіоні демократії, а також проведення державних та господарських реформ. Щоправда, незабаром після цього Чорновіл відійшов від цієї ідеї, побоюючись локального сепаратизму - кримського або донецького - але сама ідея не вмерла.
Однак відособленість галицьких традицій та культури - це тільки зовнішня оболонка всієї справи. Насправді, патріотів Галичини або Буковини хвилюють набагато важливіші проблеми. Йдеться передусім про справедливіший розподіл повноважень та благ між центром і регіонами, оскільки надмірна централізація та концентрація влади гальмує розвиток країни загалом, а особливо її окремих регіонів. А це, в свою чергу, веде до їх деградації.
"Гіперетатизм, який зводиться до захисту інтересів одного або декількох кланів, розтоптав громадянина і підприємця", - пише в "Ї" Тарас Возняк. Ображає західняків України й те, що влада у Києві не визнає героями ветеранів УПА та інших українських формацій, що воювали проти Червоної Армії. Спробу івано-франківських депутатів віддати данину пам'яті ветеранам дивізії "СС-Галичина" або незгоду львівських депутатів з відкриттям Кладовища Орлят потрібно також сприймати як вияв регіонами України позиції, відмінної від позиції офіційного Києва.
Майбутній федеративний устрій України видається неминучим - дуже різні в ідейному, економічному і культурному плані регіони, що складають цю державу. Практично вже сьогодні Україна функціонує як федерація - тільки неформально. Розвинена сіра зона та корупція ведуть до того, що Схід, Захід, Південь і Центр насправді керуються та розвиваються за своїми власними, тільки там діючими принципами і правилами, підкуповуючи Київ відповідними подаяннями та забезпечуючи потрібні владі результати виборів. Автори надрукованої в "Ї" доповіді "Макрорегіоналізація України" пишуть, що "правдивий образ соціально-економічного розвитку України можна побачити в територіальній різнорідності: шість міст-центрів, що давно виділилися - Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса і Харков".
Кожний з цих регіонів відрізняється економічним потенціалом, розміром території та величиною населення, що там мешкає, демократичними традиціями та культурою. Якщо у Львова є амбіції будувати громадянське суспільство, вільний ринок та рухатися до Європи, то донецький клан вже побудував для себе заснований на авторитаризмі олігархічний капіталізм. Кожний з регіонів зацікавлений в збереженні своєї відмінності в межах автономії. Така є дійсність в Україні. Її залишається лише формалізувати.
Львів, що виривається уперед
Чому ж женуть тільки галицький сепаратизм? Справа в тому, що Львів завжди був хлопчиком для биття, оскільки завжди біг попереду автомобіля. У Львові ще до оголошення української незалежності на виборах до органів місцевого самоврядування в 1990 році перемогли антикомуністи. Львів почав повертати святині греко-католицької церкви ще до того, як були прийняті формальні рішення щодо цього. З львівських шкіл прибрали російську мову як обов'язковий предмет, почавши тим самим свою власну освітню реформу. Зараз, знову першим, Львів починає публічну дискусію на - передчасну - тему федералізму, нервуючи тим самим владу у Києві, яка, природно, хоче керувати такими важливими проблемами. Київ намагається зробити все, аби стримати або маргіналізувати це явище - то лякає галицьким націоналізмом, то підсовує версію, що за цим криється рука Москви, то говорить про групу несповна розуму диваків.
Що з цього вийде, ніхто сказати не може - все залежатиме від розвитку ситуації в самій Україні. Якщо Київ здійснить помилки, то ідеї галицького сепаратизму можуть потрапити на сприятливий грунт, перейшовши з інтелігентсько-елітарної сфери до масово-суспільної. Такою помилкою може стати, наприклад, обширна інтеграція з Росією та Білорусією. За даними досліджень громадської думки, при такому розвитку подій найбільша група галичан - 40 відсотків - декларує готовність боротьби за відокремленність своєї малої вітчизни (11 процентів - за автономію, 29 процентів - за незалежну державу). Оскільки дослідження охоплюють тільки дорослих, важко сказати, що про це думає молодь. Адже це сьогоднішні діти пишуть на стінах міст гасла (використовуючи при цьому латинські букви) "Nezaleznist Halycyni".
Автор - кореспондент в Польщі київського тижневика "Дзеркало тижня"
