Націоналізм: спроба усвідомлення
Вівторок, 18 червня 2002, 12:20
Розмова з одним із знакових діячів українського націоналістичного руху Андрієм Шкілем.
Найбільш уславлений авторитет в царині первісного мислення Клод Леві-Строс називав "бінарними опозиціями" традиційні пари протиставлень, за які настирливо чіплялась "неприручена думка" тих, хто ще не досяг критичного ставлення до навіюваних від народження догм.
Світ, поділений навпіл - на "добре" і "погане", попри свою кричущу примітивність, є досить зручним для споживання: світло - це добре, а темрява - погано, тепло зазвичай означає життєдайність, а холод - вмирання… З архетипів останнього століття, які цвяхом засіли в головах сучасних дикунів від політології, до наведеного ряду додається ще й такий: націоналізм - це погано. Навіть дуже погано.
Правда, не зрозуміло, що є позитивом у піку націоналізму. Тобто, принцип бінарності від Леві-Строса не дотримано. Адже жоден із самоусвідомлених аналітиків, які відгукуються істерією на останні настрої на теренах Західної Європи (маються на увазі результати парламентських та президентських виборів у ряді країн) досі не вибудував парадигму змін від "мінусового" націоналізму до іншого "ізму", але зі знаком плюс.
Сайт "Proua.com", який насправді розповідає не тільки pro "ua", але й замахується на висвітлення подій планетарного масштабу, нещодавно розмістив статтю, яка починається словом "фашизм" і далі розбухає поняттями "націонал-радикалізм" і "ультранаціоналізм", "ультраправі настрої", "ксенофобія", "екстремізм" тощо. Вся ця гірлянда начеплена головним чином на вибори у Франції та Голландії, але під роздачу потрапила і Україна.
Хоча щодо останньої автор матеріалу із задоволенням відзначає, що націоналістичний рух на наших теренах зазнає занепаду, а лідери його виявляють риси конформізму.
Із намаганням осягнути зміни, що сталися у свідомості та на владних олімпах західноєвропейців, а також визначитися із поняттям, яке є притчею во язицех усіх наляканих "фашизмом", авторка цих рядків звернулася до провідника УНА-УНСО Андрія Шкіля. Розмова з ним, природно, почалася з дефініції того, чим, на думку Андрія, є націоналізм.
"Людьми із тривіальним мисленням в це поняття зазвичай вкладається вкрай негативний зміст - пропаганда того, що одна нація є вищою, кращою за іншу. Тобто, з таких позицій націоналізм - це те, що використовується для взаємних образ. Хоча насправді він передбачає сприяння розвитку національної автентики, національної культури, всього національного загалом. Навіть за відсутності відповідних для цього умов у державі. Націоналізм - це розбудова нації. А останнє є безперервним процесом, який потребує постійної роботи і який може початися, але ніколи не закінчується. Закінчитися може хіба що бажання продовжувати цю розбудову", - зазначив Андрій.
Моє наступне питання стосувалося того, чи не виглядає подібна розбудова нації анахронізмом у світі, принаймні європейська частина якого, здається, налаштована на позбавлення національної ідентичності. Адже Сполучені Штати Європи як синтагма фігурують у текстах вже без лапок, тим самим перетворюючись на майже-реальність. Європейський Конвент, який збирався в березні цього року в Брюсселі, розглядав питання спільної для "ЄвроШтатів" конституції. Країни Бенілюксу виступають також за сильні наддержавні інституції, спільну закордонну політику, спільний уряд, єдину систему оподаткування тощо.
На це Андрій Шкіль зауважив наступне: "Про відмирання нації почали говорити одночасно з появою терміну "націоналізм". Отже, він означає ще й прецедент самозахисту. Сінергізм націй ми вже "проходили" в Совєтському Союзі. Це поняття, яке означає в перекладі з грецької (sunergeia) спільну діяльність, ніби відбирало мову "меншим" націям, яких привчали пишатися з того, що вони допомагають в державному будівництві націям "великим", причащаються до їхніх славних перемог та звершень.
Але зміни у свідомості таких націй завжди бували невідворотними. В цьому контексті я зазвичай наводжу приклад сирійської али - найкращої легкої кінноти у складі римського війська. Сирійці надзвичайно втішалися тим, що доклали рук до будівництва такої могутньої імперії, як Рим. Але Рим зрештою пав не без участі сирійської кінноти, і кінець імперії є загальновідомим - Vae victis!
Можна скільки завгодно говорити про створення рівних умов для всіх, навіть найменш чисельних націй - я радо вітаю таку рівність. Але націоналізм не зникне ніколи, як не зникнуть національні традиції, одяг, їжа. Точніше, вони можуть зникнути, але тільки з останнім своїм носієм. Природні процеси до цього ніколи не призведуть, як не призведуть і до сінергізму націй, до перетворення окремих овочів на вінегрет у спільному казані".
І ось ті західноєвропейці, які боронять національну неповторність від подрібнення в загальному салаті на шматки, що вже не підлягають ідентифікації, вдаються до адекватних кроків. Вони влаштовують протестні акції, на кшталт тої, яка проходила в березні цього року в Барселоні під проводом баскських та каталонських націоналістів і зібрала під свої знамена 300 тисяч антиглобалістів.
Вони обирають нові уряди та парламенти з представників правих сил, які, приміром, в Голландії (де 40,12 відсотків голосів завоювала права Соціал-демократична партія на чолі з Жозе Дурао Барросо) свої перші кроки скеровують не на злиття в загальноєвропейському екстазі, а на кардинальні зміни в економічній та соціальній політиці власних держав. Вони також голосують за радикала Ле Пена, оскільки у кожного п'ятого француза його плани вивести свою державу з ЕС, з шенгенської та єдиної валютної зон знаходять більший відгук, ніж зомбування ідеєю спільної Європи.
Згадані процеси квазіполітологами України трактуються як незрозумілі "середньостатистичному українцю" вибрики "благополучних бюргерів". Хоча насправді середньостатистичний українець знає про середньостатистичного бюргера рівно стільки, скільки і про середньостатистичного марсіанина. На думку Андрія Шкіля, пересічні жителі Франції, Голландії або Бельгії утворюють - в його терміносистемі - "мовчазну більшість". Її не слід плутати із затурканим і деполітизованим люмпеном (наприклад, пострадянським), який мовчить переважну більшість свого свідомого життя через відсутність будь-яких ідей та поглядів.
"Мовчазна більшість" Європи не підносить свій протестний голос до тих пір, поки на її традиціоналістський спосіб життя ніхто не зазіхає. Поки чужинець з євротрибуни не закликає залишити звичну, затишну, освячену поколіннями колію повсякдення і здійснювати якісь спільні із сусідами прожекти. Подібна "новина" стає схожою на камінь, вкинутий у тихий та мирний ставок, який досі дрімав собі на сонці, а тепер весь розколихується колами невдоволення.
Причому епіцентр такого невдоволення знаходиться зазвичай у замкнутому середовищі, у середовищі села, де на тисячі кілометрів навкруги та на сотні років вглиб історії - жодних вагомих змін. Так вважає Андрій Шкіль, який підкреслює, що в Європі націоналістичними є села, а в Україні - окремі міста, тоді як природнішим є саме європейський розподіл ідеологічного навантаження.
Відповідаючи на запитання щодо того, наскільки тісно пов'язані поняття націоналізму і радикалізму, Андрій зауважив, що такою самою мірою, як пов'язані між собою радикалізм і соціалізм, радикалізм і лібералізм, троцкізм, комунізм або будь-який інший "ізм" з політологічного словника. Не варто лише плутати радикалізм з екстремізмом, який може набувати будь-яких форм неповаги до опонента - від плювання один одному у вічі (за відсутності навичок бійця) до розбивання голів табуретками.
А радикалізм, що етимологічно походить від латинського radex "корінь", означає докорінні зміни в чомусь заради досягнення поставленої мети.
Радикальні перетворення, тобто виривання з коренем того, що починає викликати невдоволення в суспільстві, тісно переплетені із поняттям революції, яку Шкіль визначає як "швидкі якісні стрібкоподібні зміни". Наразі в Україні постає необхідність національної революції, вважає лідер УНА-УНСО, додаючи, що "без концепції національної революції не відбудеться українська держава". Не відбудеться також піднесення українського села, яке, замість бути колискою тієї самої "мовчазної більшості", колискою традиціоналізму, є денаціоналізованим, пригніченим, позначеним комплексом вторинності.
Але запровадити революцію неможливо. Можливо виявити готовність до революції, виховати себе відповідним чином, сколихнути революцією власну душу. "Головне, аби революція відбулася в наших головах, а коли вона пройде нашими вулицями - це не має великого значення", - підкреслює Андрій Шкіль.
Чимало суспільних сил та персоналій в українському політикумі це вже усвідомили, проте заховали проект революційних змін "на двадцяте місце в найглибшій шухляді свого письмового столу". Але, зрештою, не забариться розуміння того, що, як говорить Андрій, "вихід для України є. Єдиний вихід. Я знаю, де ці двері і як у них увійти. Бо на них є напис, і цей напис - "Національна революція".
Найбільш уславлений авторитет в царині первісного мислення Клод Леві-Строс називав "бінарними опозиціями" традиційні пари протиставлень, за які настирливо чіплялась "неприручена думка" тих, хто ще не досяг критичного ставлення до навіюваних від народження догм.
Світ, поділений навпіл - на "добре" і "погане", попри свою кричущу примітивність, є досить зручним для споживання: світло - це добре, а темрява - погано, тепло зазвичай означає життєдайність, а холод - вмирання… З архетипів останнього століття, які цвяхом засіли в головах сучасних дикунів від політології, до наведеного ряду додається ще й такий: націоналізм - це погано. Навіть дуже погано.
Правда, не зрозуміло, що є позитивом у піку націоналізму. Тобто, принцип бінарності від Леві-Строса не дотримано. Адже жоден із самоусвідомлених аналітиків, які відгукуються істерією на останні настрої на теренах Західної Європи (маються на увазі результати парламентських та президентських виборів у ряді країн) досі не вибудував парадигму змін від "мінусового" націоналізму до іншого "ізму", але зі знаком плюс.
Сайт "Proua.com", який насправді розповідає не тільки pro "ua", але й замахується на висвітлення подій планетарного масштабу, нещодавно розмістив статтю, яка починається словом "фашизм" і далі розбухає поняттями "націонал-радикалізм" і "ультранаціоналізм", "ультраправі настрої", "ксенофобія", "екстремізм" тощо. Вся ця гірлянда начеплена головним чином на вибори у Франції та Голландії, але під роздачу потрапила і Україна.
Хоча щодо останньої автор матеріалу із задоволенням відзначає, що націоналістичний рух на наших теренах зазнає занепаду, а лідери його виявляють риси конформізму.
Із намаганням осягнути зміни, що сталися у свідомості та на владних олімпах західноєвропейців, а також визначитися із поняттям, яке є притчею во язицех усіх наляканих "фашизмом", авторка цих рядків звернулася до провідника УНА-УНСО Андрія Шкіля. Розмова з ним, природно, почалася з дефініції того, чим, на думку Андрія, є націоналізм.
"Людьми із тривіальним мисленням в це поняття зазвичай вкладається вкрай негативний зміст - пропаганда того, що одна нація є вищою, кращою за іншу. Тобто, з таких позицій націоналізм - це те, що використовується для взаємних образ. Хоча насправді він передбачає сприяння розвитку національної автентики, національної культури, всього національного загалом. Навіть за відсутності відповідних для цього умов у державі. Націоналізм - це розбудова нації. А останнє є безперервним процесом, який потребує постійної роботи і який може початися, але ніколи не закінчується. Закінчитися може хіба що бажання продовжувати цю розбудову", - зазначив Андрій.
Моє наступне питання стосувалося того, чи не виглядає подібна розбудова нації анахронізмом у світі, принаймні європейська частина якого, здається, налаштована на позбавлення національної ідентичності. Адже Сполучені Штати Європи як синтагма фігурують у текстах вже без лапок, тим самим перетворюючись на майже-реальність. Європейський Конвент, який збирався в березні цього року в Брюсселі, розглядав питання спільної для "ЄвроШтатів" конституції. Країни Бенілюксу виступають також за сильні наддержавні інституції, спільну закордонну політику, спільний уряд, єдину систему оподаткування тощо.
На це Андрій Шкіль зауважив наступне: "Про відмирання нації почали говорити одночасно з появою терміну "націоналізм". Отже, він означає ще й прецедент самозахисту. Сінергізм націй ми вже "проходили" в Совєтському Союзі. Це поняття, яке означає в перекладі з грецької (sunergeia) спільну діяльність, ніби відбирало мову "меншим" націям, яких привчали пишатися з того, що вони допомагають в державному будівництві націям "великим", причащаються до їхніх славних перемог та звершень.
Але зміни у свідомості таких націй завжди бували невідворотними. В цьому контексті я зазвичай наводжу приклад сирійської али - найкращої легкої кінноти у складі римського війська. Сирійці надзвичайно втішалися тим, що доклали рук до будівництва такої могутньої імперії, як Рим. Але Рим зрештою пав не без участі сирійської кінноти, і кінець імперії є загальновідомим - Vae victis!
Можна скільки завгодно говорити про створення рівних умов для всіх, навіть найменш чисельних націй - я радо вітаю таку рівність. Але націоналізм не зникне ніколи, як не зникнуть національні традиції, одяг, їжа. Точніше, вони можуть зникнути, але тільки з останнім своїм носієм. Природні процеси до цього ніколи не призведуть, як не призведуть і до сінергізму націй, до перетворення окремих овочів на вінегрет у спільному казані".
І ось ті західноєвропейці, які боронять національну неповторність від подрібнення в загальному салаті на шматки, що вже не підлягають ідентифікації, вдаються до адекватних кроків. Вони влаштовують протестні акції, на кшталт тої, яка проходила в березні цього року в Барселоні під проводом баскських та каталонських націоналістів і зібрала під свої знамена 300 тисяч антиглобалістів.
Вони обирають нові уряди та парламенти з представників правих сил, які, приміром, в Голландії (де 40,12 відсотків голосів завоювала права Соціал-демократична партія на чолі з Жозе Дурао Барросо) свої перші кроки скеровують не на злиття в загальноєвропейському екстазі, а на кардинальні зміни в економічній та соціальній політиці власних держав. Вони також голосують за радикала Ле Пена, оскільки у кожного п'ятого француза його плани вивести свою державу з ЕС, з шенгенської та єдиної валютної зон знаходять більший відгук, ніж зомбування ідеєю спільної Європи.
Згадані процеси квазіполітологами України трактуються як незрозумілі "середньостатистичному українцю" вибрики "благополучних бюргерів". Хоча насправді середньостатистичний українець знає про середньостатистичного бюргера рівно стільки, скільки і про середньостатистичного марсіанина. На думку Андрія Шкіля, пересічні жителі Франції, Голландії або Бельгії утворюють - в його терміносистемі - "мовчазну більшість". Її не слід плутати із затурканим і деполітизованим люмпеном (наприклад, пострадянським), який мовчить переважну більшість свого свідомого життя через відсутність будь-яких ідей та поглядів.
"Мовчазна більшість" Європи не підносить свій протестний голос до тих пір, поки на її традиціоналістський спосіб життя ніхто не зазіхає. Поки чужинець з євротрибуни не закликає залишити звичну, затишну, освячену поколіннями колію повсякдення і здійснювати якісь спільні із сусідами прожекти. Подібна "новина" стає схожою на камінь, вкинутий у тихий та мирний ставок, який досі дрімав собі на сонці, а тепер весь розколихується колами невдоволення.
Причому епіцентр такого невдоволення знаходиться зазвичай у замкнутому середовищі, у середовищі села, де на тисячі кілометрів навкруги та на сотні років вглиб історії - жодних вагомих змін. Так вважає Андрій Шкіль, який підкреслює, що в Європі націоналістичними є села, а в Україні - окремі міста, тоді як природнішим є саме європейський розподіл ідеологічного навантаження.
Відповідаючи на запитання щодо того, наскільки тісно пов'язані поняття націоналізму і радикалізму, Андрій зауважив, що такою самою мірою, як пов'язані між собою радикалізм і соціалізм, радикалізм і лібералізм, троцкізм, комунізм або будь-який інший "ізм" з політологічного словника. Не варто лише плутати радикалізм з екстремізмом, який може набувати будь-яких форм неповаги до опонента - від плювання один одному у вічі (за відсутності навичок бійця) до розбивання голів табуретками.
А радикалізм, що етимологічно походить від латинського radex "корінь", означає докорінні зміни в чомусь заради досягнення поставленої мети.
Радикальні перетворення, тобто виривання з коренем того, що починає викликати невдоволення в суспільстві, тісно переплетені із поняттям революції, яку Шкіль визначає як "швидкі якісні стрібкоподібні зміни". Наразі в Україні постає необхідність національної революції, вважає лідер УНА-УНСО, додаючи, що "без концепції національної революції не відбудеться українська держава". Не відбудеться також піднесення українського села, яке, замість бути колискою тієї самої "мовчазної більшості", колискою традиціоналізму, є денаціоналізованим, пригніченим, позначеним комплексом вторинності.
Але запровадити революцію неможливо. Можливо виявити готовність до революції, виховати себе відповідним чином, сколихнути революцією власну душу. "Головне, аби революція відбулася в наших головах, а коли вона пройде нашими вулицями - це не має великого значення", - підкреслює Андрій Шкіль.
Чимало суспільних сил та персоналій в українському політикумі це вже усвідомили, проте заховали проект революційних змін "на двадцяте місце в найглибшій шухляді свого письмового столу". Але, зрештою, не забариться розуміння того, що, як говорить Андрій, "вихід для України є. Єдиний вихід. Я знаю, де ці двері і як у них увійти. Бо на них є напис, і цей напис - "Національна революція".
