Влада і опозиція: чого нам чекати в найближчі два роки?

5 переглядів
Понеділок, 15 липня 2002, 17:20
Цей текст планувався для виступу на семінарі Центру ім. Олександра Разумкова, присвяченого стосункам влади і опозиції, відміненого і перенесеного на пізніше.

На питання про стосунки влади і опозиції в коротко- і довготривалій політичній перспективі існує однозначна відповідь - довготривалі і виснажливі для обох сторін. Його крайній, десь навіть "клінічний" варіант виклав депутат-"нашоукраїнець" Володимир Бондаренко, словами "між нами і ними – лише земельне питання: або ми їх закопаємо, або вони нас".

Спрогнозувати, як будуть розвиватися події, можна із значною долею ймовірності.

Опозиція

Під цим поняттям розуміємо блок Тимошенко, частково соціалістів, частково "Нашу Україну". Перші гратимуть роль "твердокам'яних", будуть найпослідовнішими. Соціалісти будуть використовувати тактичні можливості, при цьому будуть і "несподівані" голосування – на зразок того, завдяки якому Кінах став прем"єром. "Наша Україна" намагатиметься до моменту "Х" втриматися – і для цього не наробити багато голосувань, схожих на те, завдяки якому Піскун став прокурором.

"Краще майбутнє" для кожного із сегментів різне. Соціалісти, здається, поки не знайшли "своєї гри". Послідовність дозволяє Тимошенко не лише претендувати на роль активного супроводу Ющенка у президентських виборах, але й спробувати зіграти на випередження його рейтингу – якщо політичні компроміси Ющенка почнуть негативно впливати на рівень його популярності.

Не виключено, що Тимошенко і її люди спеціально педалюватимуть тему угодовства Ющенка – на цьому фоні вони виглядатимуть привабливішими. Для Ющенка Тимошенко таким чином буде грати роль тієї ж "щуки", за якої "карась" не задрімає.

"Наша Україна", виходячи із логіки процесу, має зробити все, щоб не втратити популярність її лідера. З огляду на дволітній період це непросте завдання. І особливо з огляду на те, що влада буде розкручувати йому конкурента. Тому Ющенку доводиться вирішувати "багатоєдине" завдання. В довготривалій перспективі - вести переговори з Кучмою і його оточенням, аби переконати президента - його, Ющенка, можна розцінювати як "наступника" Кучми, здатного гарантувати його безпеку після жовтня 2004 року (саме в досягненні таких домовленностей і полягає реальний зміст "консультацій" Ющенка з Банковою?); блокувати зусилля конкурентів, які переконують Кучму в неможливості таких домовлень; розширювати "тріщини" між уламками "Єдиної України", щоб досягнути компромісів з ними поза волею президента; повернутися до технології підтримки рейтингу Ющенка шляхом регулярної публікації цього рейтингу.

В короткотривалій перспективі - переконувати президента, що Ющенко є найпоміркованішим із "нашоукраїнців" (це означає, що час від часу він має отримати "кістку", аби заткнути нею "ненаситних" радикалів); постійно загрожувати уряду Кінаха, аби пробити місце прем"єра для себе (малоймовірно) або для того, хто заблокує конкуренту Ющенка прем"єрський шлях до президентства (вірогідніше); вести в регіонах пропагандистську кампанію за своїх людей і проти президента та його людей одночасно з тим, щоб деталі цієї кампанії залишилися невідомими самому Кучмі; не забувати, що 4%-ковий бар'єр Ющенко на Сході пройшов тільки у Сумах і Чернігові; через підконтрольні ЗМІ та ЗМІ-симпатики мінімалізовувати кожну поразку і гіперболізовувати кожну перемогу та створювати через них максимальний пресинг на владоможців, метою якого є почуття їх невпевненості у власному майбутньому.

Спільним для всіх сегментів опозиції є висновок, що всі опозиційні політичні структури не змогли конвертувати перемогу на виборах у реальний політичний результат. Щоб блокувати розчарування виборців у собі, вони пояснюватимуть невдачі тиском і завжди наполягатимуть на умовах, заздалегідь неприйнятних для влади.

Арсенал дій тут невеликий - не маючи доступу до реальної влади, опозиція всіма можливими способами блокуватиме або зриватиме дії протилежної сторони; не маючи доступу до "великих", передусім електронних ЗМІ, обходитиметься невеликими, здійснюючі разові вливання у контрольовану ними пресу та, сприяючи розвитку інтернет-видань, апелюватиме до міжнародних структур.

Влада

Володіючи незрівнянно більшим, ніж опозиція, арсеналом можливостей, систем поширення інформації, бюджетними можливостями, вона знає і про свою "ахілессову п'яту" – кризу громадської довіри. При цьому її основні зусилля будуть направлені на відновлення цього довір"я. Зробити це буде непросто, оскільки основні зусилля опозиції будуть направлені на нейтралізацію саме цих дій.

Ключовим для влади є грати на випередження опозиції, перехоплення інформаційної динаміки, аби поступово стати лідером громадської думки. В довготривалій перспективі – влада буде намагатися витворити кандидата, здатного ефективно конкурувати з Ющенком; чітко моніторити ситуацію, пов'язану із "Єдиною Україною" і з її можливими політичними перебіжчиками, знаходити аргументи, які доведуть "киянам" і "донеччанам", що пропоноване Ющенком однаковою мірою загрозливе для обох груп; винайти технологію, яка дозволяє переграти Ющенка в останні 400-та днів перед президентськими виборами.

В короткотривалій перспективі – вберегти уряд Кінаха від завчасної відставки, яку зможе використати опозиція; реалізувати візити Робертсона і О'Нілла та можливість зустрічі Кучми та Буша в якості інфорприводів руйнування концепції ізоляції чинної української влади; проводити через парламент законопроекти, проти яких принаймні частина опозиції не зможе голосувати з ідеологічних чи моральних міркувань і створити таким чином постійне поле "втягування" опозиції у свою гру.

Все це буде відбуватися у ширшому, міжнародному контексті. І тут влада і опозиція будуть використовувати існуючу конюнктуру. Те, що Росія спробує реалізувати свої інтереси в українських виборах, виступить в негативному контексті для одних політиків і виборців, і в позитивному – для інших.

Так само з Заходом. Тим більше, що і в Росії, і на Заході прихильники реальної політики будуть постійно шукати вихід із вкрай непростої дилеми – як себе вести з офіційним Києвом? Де межа, за якою закінчується прохолодне ставлення і починається відкидання?

Все це я описав, аби вкотре підкреслити - українська політика почасти нагадує велике село, де всі політики і журналісти знають, хто, що і з яких мотивів робить і пише. Я, наприклад, вже давно і не думаю, щоб протестувати проти російських заяв, кого Кремль підтримує в Україні, як і проти прослуховування своїх телефонів – вважаючи це таким собі збоченим "торжеством" прозорості української політики і журналістики.

Загальне знання є важливим фактором взаємозбалансованості і взаємозабалансованості гравців і означає, що обіграти хтось когось може лише на короткій дистанції. Ситуація, коли політики із ворогуючих таборів вже давно нагадують собою змію, що вчепилася у свій хвіст, дозволяє поставити питання – що з цим всім робити, і що це означає для країни?

Перша відповідь – нічого, нехай все йде як іде. І воно дійсно якось йтиме. Стабільним при цьому залишається зростання ворожості всіх політичних гравців.

Інший варіант

Як завжди, він полягає у чомусь компроміснішому, ніж "хто кого закопає". Неважко, повірте, знайти щось компромісніше. Інший варіант розвитку подій можливий при базовому усвідомленні більшістю ключових політичних гравців – два роки, які залишилися до президентських виборів, все одно спливуть.

І що ці два роки можуть пройти або позитивно для країни, або не дуже. Ще одне базове усвідомлення – два роки президентом України буде Кучма. Смикання опозиції стосовно імпічменту гарні для пропаганди, не більше.

Я не ідеаліст і не прихильник евфемізму, що щось буде робитися "заради долі України". Політика – це боротьба, і уявити, що Петро Симоненко стане пронатівцем – це все одно, що Ющенко, який знає не тільки про українських бджіл, але й про українську квантову механіку і який слухає пісні не Оксани Білозір, а Михайла Круга. Але варіант співпраці влади і опозиції можливий – якщо ми не будемо абсолютизувати слово "співпраця" і не будемо його розігрувати в пропагандистських цілях – і відносно опозиції, і відносно влади. Мова йде про те, що спільного і позитивного для країни можуть зробити і влада, і опозиція.

Для того, щоб уявити собі, чи це можливо, треба усвідомити і те, якою Україна може бути через, скажімо, 10 років, і те, які небезпеки очікують її в найближчий час.

Я зараз свідомо не хочу зупинятися на тому, яким могло б бути краще майбутнє України. Покращення – не царина наших депутатів. І тому ніхто всерйоз не будує в Україні політику на тому, що краще майбутнє – це федеративний устрій, який дозволяє реалізувати і галицьку, донецьку чи буковинську модель, перенести демократію на рівень регіонів, що в такій моделі – сила, а не слабість України (вічні страхи наших "шарікових" стосовно сепаратизму, під якими ховаються фрейдистські комплекси і невміння прогнозувати, легко балансуютьтся аргументом – більше влади регіонам має компенсуватися посиленням невибіркової активності спецслужб, які мають право арештувати хоч сто раз обраного посадовця, який порушив закон - людина обрана не є людиною поза законом).

І навряд чи базою для спільних дій може слугувати Договір про спільні дії, який пропонує "Наша Україна". Попри те, що в ньому є чимало для країни важливого і необхідного, в українській політиці ритуал, а не суть справи, завжди мав першорядне значення. Чому "Єдина Україна" має підписувати те, що розробила не вона?

І, відповідно, як визнає "здоровим" щось від "єдиноукраїнців" та ж "Наша Україна" – адже це розробили вороги і конкуренти? А заложником комплексів вже чималих дядьків стає ЧАС, той самий час, який можна витратити ефективніше.

Якщо не хочемо говорити про краще, поговоримо про гірше. Про небезпеки. І що у зв'язку з цим варто робити.

До прикладу: ніхто не сперечається, що в сучасній Україні нарешті має бути врегульований статус учасників бойових дій – ОУН, УПА, дивізії "Галичина", інших підрозділів. Хоча б для того, щоб в майбутніх виборчих кампаніях на цій темі ніхто не міг спекулювати.

Кожен, хто живе в українській політиці не перший рік, розуміє, що найкращий час для цього – початок будь-якої сесії, чим далі від виборів – тим краще, аби це не стало предметом спекуляції вже в сесійній залі. Депутати поговорять і "проїдуть" це діло, в крайньому випадку хтось як, наприклад, Василь Червоній чи Степан Хмара начистять комусь чайник.

Але діло буде зроблене. Маловажливе для конкуренції парламентарів, але суттєве для тих 24-х стариків з "Галичини", які все ще якимось чином живуть. Інший приклад – при тому, що всі розуміють, в яких жорстких конкурентних умовах існують основні політичні гравці України, десь всередині всі усвідомлюють і те, що політика, як і всюди у світі, є предметом торгу, бартеру. І що ці політичні гравці приховано прагнуть сторгуватися – аби пристойно виглядати хоча б перед собою.

І мені зовсім не безнадійним здається питання єдиної помісної української церкви. Президент Кучма кілька разів піднімав його, зокрема і перед Володимиром Путіним – безумовно, він при цьому виходив із власних мотивацій. Але в політиці часто може ставатися так, що оптимальний результат не обов'язково досягається на перетині тільки однакових мотивів.

У такому голосуванні кожен зможе виглядати унікальним і особливим – телебачення із задоволенням дасть кожному таку можливість. Президент – батько нації, який "піднявся над сутичкою". Його радники – мудрі люди, у яких "нарешті дійшли руки". Блок Тимошенко – піднявся над протистоянням, а інше в Львові і Тернополі розкажуть Андрій Шкіль і Степан Хмара.

Соціалісти – демонструватимуть верхи красномовства українською, можуть і "причепити" до цього голодомор – що з огляду на відсоток голосів, отриманий СоцПУ на Полтавщині - зайвим не буде.

Предемонструють "виваженість" і "людяність" в радянському смислі цього слова комуністи, Борис Олійник напише ще одну поему, як завжди прекрасною українською. "Наша Україна" не вискочить за межі конструктивної опозиційності, знаної ще з часів В'ячеслава Чорновола – кажучи новітнім українським політичним "новоязом" – "ми підтримуємо всі дії влади, які не йдуть врозріз із нашими побажаннями".

Кожен, хто в стані проаналізувати "больові точки" сучасної української політики – історичні питання, питання віри, питання європейського вибору – назве і більше законопроектів і інших державних рішень, які мають значення і поза виборчим процесом.

Мені можуть заперечити – це може бути спроба втягнути опозицію у гру влади. Але – по-перше, не факт, що опозицію чи принаймні її частину без цього у гру не втягнуть. А по-друге, чи має значення такий "доленосний" аргумент поряд з проблемами, які дійсно є суттєвими для єднання нації – спільна історія, спільна мова і спільна церква є підвалинами, цінність яких не оскаржується?

Влада, яка шукає способи легітимізації у громадській думці, і опозиція, яка впевнена (як на мене - самовпевнена) у своїй значущості, не повинні забувати і про гріх втратити одне-два покоління, і про гріх втратити час. Поки одні живуть в очікуванні на зміни, інші їх просто не дочекаються.

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua