Украдене щастя

П'ятниця, 19 липня 2002, 17:34
Влітку думати хочеться тільки про море і сонце. Особливо якщо відчуваєш себе фігурою надто значною. І народні обранці, пройшовши перше випробування нового скликання, йдуть у відпустку. А у нас є мотив спробувати оцінити результати всенародного проекту "Вибори-2002". Адже те, що відбувалося 31 березня лише проміжний етап, оскільки вибори проводяться не заради виборів, а заради вибору шляху розвитку країни у найближчі чотири роки. Якраз те, куди ми рухаємося і почало простежуватися під час першої сесії.

Одна з перших думок, яка виникає при оцінці ситуації - невтішна: українці не вміють перемагати. Можна пригадати масу прикладів в історії нашої країни, які підтверджують цю сумну думку. Навіть сама українська незалежність є швидше результатом внутрішніх проблем Росії, ніж перемогою українських борців за суверенітет. Ми дивним чином примудряємося випустити перемогу, яка вже знаходиться у нас у руках. І знов, вкотре нами була допущена звична помилка: насилу здобута перемога знову вислизнула з рук українського народу.

На виборах народ показав - нам потрібні зміни. Показав всім: собі, владі, світу. Після виборів і влада показала народу. Але про те, що вона показала, у пристойному суспільстві не прийнято говорити.

Адже на початку виборчої кампанії мало хто передбачив би, що народ настільки дружно і виразно скаже своє "фє" можновладцям. І це незважаючи на хитрі прийоми тих, хто хоче утриматися при владі.

Умовно, можна сказати, що під час виборів проходило три досить самостійних проекти, назвемо їх: віртуальні вибори, всенародні вибори, вирішальні вибори.

Проект віртуальних виборів, можна сказати, провалився. Здивувавши багатьох, українці не проявили себе як тупе тубільне плем'я, яке готове віддати останнє за блискучі скельця. Зовсім трохи знайшлося у країні любителів озимого жіночого шоу про майбутнє.

Задача влади була гранично зрозумілою: відвернути виборців від економічних проблем. Адже без психологічної обробки виборець, частіше за все, голосує, виходячи зі стану свого гаманця: гаманець повний - голосую за нинішню владу, гаманець пустий - проти неї. Підтверджується ця теза і результатами соціологічних досліджень. Так, у січні 45,5% респондентів назвали економічну політику найважливішим для них розділом у виборчих програмах, на другому місці, з великим відставанням, була соціальна політика - 20,2%. Влада чудово розуміє, що у цій області вона може похвалитися виключно негативними результатами.

Тому, з одного боку, вигадуються різні причини невдач. Створений навіть цілий набір винних у всіх бідах українського народу: росіяни, євреї, дядечко Сем, Павло Лазаренко, комуністи, націоналісти, наслідки чорнобильської катастрофи в залежності від ситуації з готовністю беруть провину на себе.

З іншого боку, всіляко роздувається істерія навколо тем, які у спокійному стані хвилюють громадян значно менше, ніж економічні. Передусім, піднімаються питання мови і зовнішньополітичного напряму, загроза розколу України.

Безумовно, для багатьох людей досить важливим є питання, що ж їсти - американські гамбургери чи російські пельмені. Але, думаю, більшість погодиться і на те, і на інше, лише б всього цього побільше можна було купити на просту українську зарплату.

І саме на те, щоб відвернути виборців від вульгарних думок про зарплату, були направлені основні інформаційні зусилля представників влади.

Велика ставка у цьому питанні була зроблена на найпотужніший пропагандистський механізм українського державного апарату - телебачення, особливо, звичайно ж, на три загальнонаціональних канали. Треба відразу обмовитися, що згідно з соціологічними прогнозами довіра громадян до вітчизняних засобів масової інформації досить висока. Так згідно з результатами всеукраїнського дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова (дослідження проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 17 по 25 червня 2002 року у всіх регіонах України, опитано 2006 респондентів віком від 18 років) у червні 11,8% наших співвітчизників повністю довіряють українським ЗМІ, а 45% швидше довіряють, ніж не довіряють.

Тобто, більшість населення ставиться до роботи українських журналістів з довірою. Результати ж дослідження, проведеного у жовтні 2001 року, свідчать про те, що серед усіх українських ЗМІ найбільшою довірою у широких верствах населення користуються саме три загальнонаціональних телеканали. Але довіра - характеристика більш, ніж суб'єктивна.

Кількісне дослідження не дасть відповідь на питання, чим керується респондент, визначаючи свою довіру до телебачення. Можливо, він довіряє тому, що читає між рядків і чує між слів, можливо, відділяє інформацію від коментарів, а можливо, говорить, що довіряє, тому що так треба сказати, а після - робить так, як вважає за потрібне зробити.

Це питання можна ретельно вивчати у ході складних досліджень. І одне таке дослідження вже було проведене - парламентські вибори і виборча кампанія. Результати цього дослідження кажуть про те, що в українському суспільстві існує величезна різниця між відповіддю "я довіряю телебаченню" і реальною довірою. Проекти, які гаряче, навіть понадміру, підтримуються телебаченням, на виборах показали результати просто гнітючі для спонсорів.

У той же час політичні сили, яких наше незалежне й об'єктивне щосили намагалося поховати у безвісті, а зрештою просто розтоптати, пройшли це випробування гідно, зумівши зайняти не останні прохідні місця за результатами голосування.

До речі, це непоганий урок українським рекламодавцям - справжня ефективність реклами оцінюється не медіаметричними показниками, а реальним зростанням продажу (у цьому випадку свого іміджу). У наяності мізерне зростання продажу при найвищій аудиторії, GRP і т.д. Також про рівень довіри говорить і невдача політичних блоків, що дали місце у своїх п'ятірках дійсно відомим й авторитетним журналістам провідного українського каналу.

Але, незважаючи ні на що, на виборах, здавалося б, упевнено перемогли сили, скажімо так, які не є явними прихильниками президента. Принаймні, так вважали ці самі сили. І виборці. У квітні 45,3% громадян переможцем на виборах вважали блок "Наша Україна", а ще 9,5% - Комуністичну партію України. Блок "За Єдину Україну!" переможцем вважали 8,5% опитаних. Але перемогу на виборах в Україні, виявляється, приносять не голоси виборців. Більш того не так уже і важливо, що думають ці самі виборці.

Волю народу, цілком згідно із законом, благополучно проігнорували, продавивши на посаду "не першу, але і не другу" людину у державі, потрібну кандидатуру - великого друга громадянського суспільства, авторських прав і всіх соціологів разом узятих. Публічним політиком він таки став: у січні 40,3% респондентів не знали політика Володимира Литвина. У червні таких нетямущих залишилося лише 10,9%.

Однак при цьому, підтримка його дій залишилася майже такою ж низькою: у січні 4,3% опитаних повністю підтримували дії Литвина, у червні - 6,2%. У той же час число тих, хто не підтримує його діяльність, зросло більш, ніж помітно - 25,3% у січні і 39,8% у червні. Більш стабільним є становище нинішнього голови Верховної Ради з точки зору президентського рейтингу. Якби вибори президента України відбулися у січні, за Володимира Литвина готові були проголосувати 0,7% виборців, у червні - 1,7%. Ось такий народний обранець опинився на чолі головного представницького органу країни.

Та й народ сам розуміє, що його обдурили. Більшість населення (51%) вважають несправедливим розподіл керівних посад у Верховній Раді, справедливим його вважають лише 14,7% опитаних.

У той же час "тріумфатори" виборів залишилися практично ні з чим. Найбільше образливо, напевно, Віктору Ющенку і його блоку. Вони дійсно пройшли вибори з гідним результатом: з одного боку зайняли перше місце серед партійних списків, з іншого - стали єдиним блоком крім партії влади, який зумів провести солідну кількість мажоритарників.

І Віктор Ющенко беззастережно є найпопулярнішим політиком України. Причому, з великим відривом від інших діячів. Почнемо з того, що повна підтримка громадянами його дій з 2000 року (початок моніторингу) жодного разу не опускалася нижче за 20%, коливаючись, як правило у районі 25-28%. У червні 2002 р. 30,1% респондентів повністю підтримували діяльність Віктора Ющенка.

Так само з великим відривом екс-прем'єр лідирує у президентських рейтингах, так само не опускаючись нижче 20%. Якби президентські вибори відбулися в червні 2002 р., 26,2% виборців проголосували б за Ющенка. Це майже в два рази більше ніж за другого кандидата, яким став Петро Симоненко (13,5%), і майже в три рази більше, ніж за третього - Віктора Медведчука (9,4%).

Не можна не зазначити, що подібна популярність не знижується, незважаючи на відверту травлю з боку багатьох ЗМІ, а часом і відверту дезінформацію. Два основних дезінформаційних посили - це те, що політика Ющенка і його блоку веде до розколу України, а другий - що Ющенко популярний тільки на Заході і в Центрі України, і не сприймається електоратом у південних і, головне, східних областях - де, стверджують, і робляться українські вибори.

Що стосується розколу України, то респондентам по кожній з шести партій і блоків, які пройшли до парламенту, було задане пряме питання - чи веде їх діяльність до розколу України. На думку опитаних, діяльність Блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" найменше веде до розколу (18,3% вважають, що ця діяльність веде до розколу України, 55,5% що не веде). Більше число респондентів підозрюють прагнення до розколу у діях опонентів "Нашої України": СДПУ(о) - 20,3% і 41,8% відповідно, "За Єдину Україну!" - 27,4% і 38%.

Стосовно ж того, що Ющенко не популярний на Сході України, хочеться насамперед привести не соціологічну інформацію, до якої надто нервово ставляться деякі високі чиновники. На минулих виборах блок "Наша Україна" подолав 4%-й бар'єр у тому числі у більшості східних областей, незважаючи на шалений опір місцевої влади і тавро націоналістів, навішане підконтрольними опонентам ЗМІ.

Результати соціологічних досліджень також підтверджують, що Ющенко популярний на Сході, хоч і не так як на Заході України. Природно, у західному регіоні Віктор Андрійович не має навіть приблизних конкурентів. Тут за нього вже в першому турі готові проголосувати більше половини виборців - 51,9%. З величезним відривом за ним ідуть Юлія Тимошенко (12,1%), Віктор Медведчук (3,8%), Олександр Мороз (3,8%).

Не таку разючу, але все ж дуже значну перевагу, має лідер "Нашої України" і у центральному регіоні, де за нього готові проголосувати 27,5% виборців. На другому місці у цьому регіоні йде Петро Симоненко - 10,1%. За ним Віктор Медведчук (8,6%), Юлія Тимошенко (6,3%), Олександр Мороз (6%).

Ще більш нівелюється ця різниця на півдні країни. Але навіть у цьому регіоні, який ЗМІ називає антиющенківським, екс-прем'єр (18,5%) випереджає всіх інших суперників: і комуніста Петра Симоненка (13,6%), і представників влади Медведчука (13,2%) з Кінахом (7%), і невтомну Наталію Вітренко (6%).

Найбільш проблемний для Ющенка регіон - дійсно Схід. Але і тут він пропустив уперед лише Петра Симоненка (23,1%), набравши 14,2% голосів виборців. Це більше, ніж будь-який інший претендент набирає у будь-якому з трьох інших регіонів! Далі йдуть Віктор Медведчук (11,4%), Наталія Вітренко (6,9%), Анатолій Кінах (4,2%).

Отож нещирість пропагандистів - на видноті. Але шукати винних - шлях не конструктивний і ні до чого хорошого він не приведе. Потрібно визнати, що впущена перемога - вина, передусім "Нашої України". Боротися треба до кінця. Якщо говорити футбольною мовою - матч закінчується тільки після фінального свистка.

І це, схоже, добре засвоїла найфутбольніша партія України - СДПУ(о). Багато хто поспішив зарахувати цю партію до невдах на виборах. І така думка була досить обгрунтованою. Партія мала непогану підтримку в органах влади, контролюючи багато місцевих адміністрацій і деякі міністерства, розвинену організаційну структуру, допомогу дуже іменитих російських політтехнологів. Але головне, які медіа ресурси! І як тотально вони використовувалися! Тай й і фінансове забезпечення виборчої кампанії було вражаючим. А як наслідок – дуже слабенькі досягнення.

Але гра йде до фінального свистка, і у доданий арбітром час соціал-демократам вдалося вирвати вражаючу і надто важливу перемогу. На відміну від "Нашої України", вони відразу розуміли, що парламентські вибори - це не мета, а тільки засіб. Засіб до завоювання влади. На "вирішальних виборах" об'єднані соціал-демократи перемогли. З цього приводу згадується відомий анекдот: "Я п'янію від однієї чарки, як правило, від восьмої". Так ось СДПУ(о) зуміла стати саме такою "вирішальною чаркою" для партії влади.

Але, крім всього іншого, необхідно все-таки відзначити помітний прогрес СДПУ(о) як класичної партії - не у віртуально-адміністративній сфері. Партія повільно але впевнено і поступально розвивається. Її невіртуальна популярність у народі повільно, але росте. На минулих виборах партія асоціювалася в основному з київським "Динамо" і ледве-ледве зачепилася за 4%-й бар'єр. На цих же виборах партія сприймалася саме як політична структура і ще перед виборами ні у кого не було сумнівів, що її партійний список буде представлений у парламенті. Не буде дуже сміливим припущення, що і без своїх фінансово-віртуальних зверх зусиль партія взяла б ті ж 6%.

Помітний також прогрес лідера партії. У січні повністю підтримували дії Віктора Медведчука 6,4% громадян. У травні цей показник становив 11,2%. Президентський рейтинг за цей же час виріс з 4,9% до 6,9%. Безумовно, пішло на користь Медведчуку і призначення на посаду глави адміністрації президента. У червні чисельність повністю підтримуючі його дії респондентів виросла до 13,4%, а президентський рейтинг - до 9,4%. Не викликає сумніву і те, що партія з великою вигодою використовує посаду віце-спікера, що є у неї.

Безумовно позитивною межею партії є вміння аналізувати свої помилки і більше не повторювати їх, а також витягувати максимум користі з будь-якої наданої можливості. Неефективна спроба використання величезних коштів для інформаційного удару під час виборчої кампанії продиктована, очевидно, страхом приходу до влади Віктора Ющенка.

Незважаючи на впевнену ходу партії, її лідери розуміють, що такими темпами до президентських виборів вони Ющенка не наздоженуть.

Так, якби у червні у виборчому президентському бюлетені були тільки прізвища Віктора Медведчука і Віктора Ющенка, то 42,6% опитаних віддали б свої голоси за Ющенка, 20,1% за Медведчука. Голосували б проти всіх 17,9%, не брали б участі у виборах 9,3%, а 10,1% респондентів не визначилися з відповіддю на питання. Тому лідери партії вимушені вживати екстраординарних заходів.

Правда, про причину такої глибокої нелюбові до Ющенка соціал-демократи народу не кажуть – очевидно ця причина не дуже зрозуміла народу.

Віртуальний образ головного партнера соціал-демократів явно нагадував до болю знайому радянську пропаганду. Та більшого від них ніхто і не чекав. А вони все одно основну ставку робили на мажоритарні округи. Складно було передбачити, що широка маса підтримає мету: влада заради влади. Виняток, природно становлять ті, що перебувають у СІЗО і психіатричних лікарнях, більшість з яких підтримали блок "За Єдину Україну!".

Але дещо з передвиборчої кампанії блоку "За Єдину Україну!" залишається незрозумілим. Невже їм зовсім не потрібні були голоси по загальнонаціональному округу? Інакше складно пояснити перший номер абсолютно непопулярного і непублічного Литвина у виборчому списку. І це при тому, що у блока була прийнятна для народу кандидатура - Анатолій Кінах. У січні його дії підтримували 18,4% респондентів (це був другий показник після Ющенка, навіть вище, ніж у Симоненка!). І хоч до кінця лютого цей показник впав до 12,6%, далі він залишався стабільним і все одно був у декілька разів вищий ніж у будь-якого іншого політика, що входить до блоку. У червні діяльність Анатолія Кінаха повністю підтримували 11,3% опитаних.

Можливо, однією з причин відмови Кінаху у першому рядку списку є те, що підтримка його діяльності населенням помітно вища за підтримку діяльності першої особи держави. У червні повністю підтримували діяльність Леоніда Кучми 7,5% респондентів. Здавалося б, різниця не велика. Але, по-перше, не на користь президента. Є ще і друга деталь: не підтримують діяльність Леоніда Кучми 53,6% опитаних, в той час як Кінаха - лише 27,5%.

З іншого боку, Анатолій Кінах допоміг своєму блоку на виборах і залишився поза стінами парламенту. А його блок, після дзвінкого ляпаса, отриманого 31 березня, благополучно оговтався і у вирішальній стадії відправив у нокаут своїх противників. Перемога була вирвана досить грубо, але, повертаючись до футбольної термінології, гра забувається, а результат залишається.

Дзеркально відрізняється ситуація, в якій виявився непримиренний противник Кучми - Блок Юлії Тимошенко. Відразу після 31 березня багато хто почав вважати БЮТі тріумфатором виборів. І така думка була цілком обгрунтованою. Блок показав прекрасний і для багатьох несподіваний результат у загальнонаціональному округу. Несподіваним результат був, передусім, тому що велику частину виборчої кампанії блок був начисто вирізаний з інформаційного простору країни. Коли ж блокада стала прориватися, його стали грубо топтати, інше слово навіть не спадає на думку.

Але, незважаючи на травлю і блокаду, блоку вдалося обігнати багатьох медіалідерів виборчої кампанії. Упевнено росла і популярність лідера блоку. У січні дії Юлії Тимошенко повністю підтримував 5,7% респондентів, а у червні - 11%. Варто зазначити, що у травні рівень підтримки становив 14,2%.

Цей блок зібрав масу яскравих політиків. І в умовах свободи слова або хоч би помірного доступу до ЗМІ, він має величезний потенціал зростання.

Однак "вигравши" на виборах, перемогти тимошенківці так і не змогли. Більш того у Верховній Раді блок поставлений у такі умови, коли його голоси практично нічого не вирішують. Єдина отримана перевага - це хоч якийсь прорив інформаційної блокади.

Така ситуація у чомусь навіть шкодить блоку. Адже "переможці" не можуть провести у життя жодного рішення, спричиняючи тільки багато галасу. А суспільство не любить торохтіїв. Тому блок повинен виробити стратегію діяльності у нових умовах, які виявилися не менш важкими, ніж старі. Однак, у передвиборчий період, БЮТі зумів з достоїнством вийти із, здавалося б, безвихідного становища. Не виключено, що вихід буде знайдений і цього разу.

В аналогічній, а може ще і більш важкій, ситуації виявилася Соціалістична партія України. Про СПУ на нинішньому етапі можна сміливо сказати, що хоч ця партія легальна і навіть представлена у парламенті, її численним прихильникам доводиться приховувати свої симпатії. Оскільки прихильником СПУ бути у нашій країні ще небезпечніше, ніж прихильником Юлії Тимошенко і її блоку.

Саме з Соціалістичною партією пов'язана найбільша передвиборча помилка соціологів. Але соціологи не винні. Просто, залякані владою і ЗМІ респонденти боялися говорити про свою підтримку СПУ. Треба зазначити, що подібна проблема характерна не тільки для України. З аналогічними труднощами зіткнулися французькі соціологи, яким не вдалося спрогнозувати друге місце Ле Пена на президентських виборах.

А тим часом, навіть незважаючи на боязнь відкритої симпатії лідер партії має досить стабільний рівень підтримки серед населення. У січні 7,4% громадян повністю підтримували діяльність Олександра Мороза, у червні - 8,7%. Але враховуючи досвід виборів, не виключено, що реальна підтримка діяльності Олександра Олександровича є більш високою.

І все ж, вигравши вибори, СПУ, так само як і Блок Юлії Тимошенко, залишилася практично ні з чим. Вплив на прийняття рішень обмежується в основному лише зусиллями, направленими на переконання представників інших фракцій. Перед нами черговий яскравий приклад зневажливого ставлення влади до народного вибору.

Не можна назвати щасливчиками нинішньої кампанії і комуністів. Прикрощі різного плану почалися ще до виборів: уперше в історії Комуністична партія України була витіснена з першого рядка виборчого рейтингу. Звичайно, це можна було називати витівками соціологів, але вибори підтвердили - комуністи все ж другі, хоч і з непоганим результатом. Але цей факт можна назвати швидше ударом по самолюбству, ніж прикрістю.

Значно серйозніше постраждали комуністи від діяльності своїх радянських однопартійців з блоку "За Єдину Україну!", які успішно витіснили КПУ з її традиційного регіону - Сходу. У результаті, КПУ недорахувалася багатьох мажоритарників, на яких розраховувала.

Другою прикрістю стало те, що комуністи втратили монополію на опозиційність. Більш того підтримуючи президента у ряді принципових питань і включивши до свого списку одіозного генерального прокурора, вони могли взагалі втратити імідж опозиційної сили.

У результаті, комуністи вимушені були домовлятися з "Нашою Україною", що до виборів було просто неймовірним. Але найголовніше, що домовитися вийшло, хоч і не без труднощів, та й ефекту це небагато принесло.

Проте, створений важливий для України прецедент: змогли домовитися "комуністи" і "націоналісти". Цей факт ставить під сумнів заяви деяких політиків про те, що саме ці сили розколюють Україну. Другий спростований стереотип - в Україні постійно існує загроза "червоного реваншу".

Більш того співпраця двох настільки могутніх політичних сил може бути дуже корисною для України. Згідно з результатами соціологічних досліджень Петро Симоненко є другим за популярністю політиком після Віктора Ющенка. У січні його діяльність повністю підтримували 12,8% українців, а в червні - 14,3%. Також нікому він не поступається другим рядком у президентському рейтингу: 11% у січні і 13,5% у червні.

Але можливо, оптимізм з приводу співпраці КПУ і "Нашої України" є передчасним. По-перше, невідомо, скільки продовжиться ця важка любов.

По-друге, і це, напевно, найголовніше, незважаючи на співпрацю між собою і підтримку СПУ і БЮТі, найпопулярніші політичні сили України зазнали поразки від партії влади. У результаті 57,68% виборців України виявилися ні з чим. Думка більшості платників податків не цікавить владу, яка ці податки проїдає. Тому, замість того, щоб вже почати будувати нормальне життя ми знову вимушені чекати, животіючи в одній з найвідсталіших країн Європи.

Влада показала, що вона досить ефективна для того, щоб утримуватися при владі, але не досить ефективна для того, щоб побудувати нормальне життя для свого народу.

І виправляти становище треба, не чекаючи президентських або яких-небудь інших виборів. Боротьба продовжується постійно, і у наступному турі виграє той, хто краще проаналізує свої і чужі помилки.

Дуже хочеться сподіватися, що політичні сили, наділені реальною довірою народу, не почнуть валити провину одна на одну, а чесно знайдуть ті граблі, на які не треба наступати ще один раз.

Інакше, Україна знову програє. І хоч нам не звикати, але дуже вже не хочеться.



powered by lun.ua