Казочка для дітей, або дещо з особливостей національного патріотизму
Середа, 28 серпня 2002, 16:22
В Україні, молодій пострадянській державі, без сумніву є велика проблема національної самоідентифікації. Її (проблему) часто використовують так звані великі патріоти, волаючи на мітингах та публікуючи голослівні заяви про загрозу національних інтересів зі сторони чи то східних, чи то західних сусідів. Багатьом вигідно шукати ворогів та недругів збоку, не помічаючи сміття у власній хаті.
Так, до прикладу, влучно зауважив оглядач львівської газети "Поступ" Юрій Винничук стосовно скандалу довкола відкриття польських поховань на Личаківському кладовищі: в той час, як ми влаштували цілий "рейвах" через одне слово "героїчно" на надмогильних пам’ятниках, ніхто з великих львівських націоналістів не зауважує, як вже два роки на пам’ятнику Івані Підкові у Львові до напису "герой українського й молдавського народів", чиєюсь "нечистою" рукою білої фарбою додано "російського".
Хоч і цей прикметник при будівництві пам’ятника за радянських часів дійсно було внесено в проект напису, кілька років назад вже новою владою це слово було ліквідовано. А тут воно знову красується вже досить тривалий час і ніхто того нібито й не зауважує. Навіть при нещодавньому святкуванні біля цього пам’ятника річниці страти Підкови жоден з великої кількості учасників свята у шароварах та із шаблями не звернув на цей напис уваги.
Нова трагедія, яку нещодавно активно розігрували українські патріоти, - це можливість видання спільного для українських та російських школярів підручника історії. Говорилося про загрозу деформації відтворення українського минулого, що серйозно вплине на виховання нашого майбутнього покоління. В той час, як певні представники української інтелігенції та влади деруть горло, висловлюючи своє "проти" щодо такого можливого, наразі ще віртуального, втілення ідеї створення даного підручника, деякі українські діти вже реально пожинають плоди сьогодення української політики як у прямому, так і в переносному значенні.
Йдеться про підручник з історії, або ж як він називається "Методичні матеріали до уроків з Історії України для 11 класу", за яким навчаються ліцеїсти Львівського Приватного ліцею Блаженного Климентія Шептицького. У прочитанні, яке, до речі, претендує на дослідження новітньої історії України, а саме часів її незалежності, відчувається вже надто якась односторонність, прихильність до дій сучасної влади, а точніше президента.
Своєю концепцією ліцей ім.о.Шептицького претендує на певну престижність, оскільки є альтернативою до сучасних шкіл. Як вважає сама директор навчального закладу Зоряна Шеремета, "вчителям католицьких шкіл є притаманне почуття великої відповідальності за виховання нового покоління людей". Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир Гузар, говорячи про даний ліцей як кузню кращого майбутнього, зазначає: "Велика потреба нашої Церкви, особливо в переході системи виховання, натхненної комуністичною ідеологією, до правопорядку, побудованого на основах віри в Бога, пошани до ближнього, любові до Батьківщини, виховати нове покоління як запоруку справжнього, а в найкращому розумінні цього слова, демократичного суспільства".
А ректор Українського Католицького Університету отець-доктор Борис Гудзяк називає діяльність ліцею "самовідданим служінням рідному народові, нашій церкві та українській державі".
Проте гарні слова про служіння рідному народові та виховання нового покоління як запоруку справжнього демократичного суспільства набирають трохи іншого змісту, коли переглянути згадані вище "Методичні матеріали", котрі дають своє розуміння щодо виховання нового покоління та служіння Україні.
Варто зазначити слова авторки книги викладача історії Марія Филипів, котра аргументує створення нею даних "матеріалів" тим, що для вивчення новітньої історії України недостатньо опиратись на однойменний підручник Турченка. "Для вивчення теми "Україна в умовах незалежності" в 11 класі з новітньої історії України слід використати всі найновіші публікації істориків, політологів, а також документи, статистичні дослідження", - коментує Филипів.
Подаючи дещо з вищезгаданого, автор закінчує малооб’ємну книжку так званими "додатками". Тут і починається найцікавіше. У формі короткого аналізу рік за роком описується розвиток незалежної України. Хоч і авторка книги є провідним спеціалістом вищої категорії, але будь-кому зрозуміло, що вивчаючи історію певного періоду, необхідно обов’язково звернутися до передісторії та передумов, котрі стали засадничими для формування даного історичного етапу. Але у пропонованому підручнику історія незалежної України починається 1991 роком, і ні роком раніше.
Ніяких тобі перебудов, активного процесу зростання національного руху, студентських голодувань і т.д. Можливо, це такий стиль викладу автора, із яким не слід було б сперечатись. Можливо, не вартувало звертати особливу увагу і на конкретні помилки, посилаючись на випадкові неточності, допущеними в книзі, коли героєм Конституційної ночі названо Д.Сироту, хоч його ім’я Михайло.
Також авторка констатує, що за Конституцією в Україні є дві однакові сильні гілки влади – парламентська й президентська. Дивно, чому не згадується про третю, судову гілку. Можна особливо й не сперечатись про реальне існування останньої гілки влади. Проте Конституція наразі про неї говорить, і крім того, не визначає, яка з трьох гілок є домінантною.
Але ті факти певної неточності не є такими вже страшними, оскільки дітлахи ще матимуть можливість це все уточнити, навчаючись вже у вищих навчальних закладах. Проте, лякає дезінформація, і, очевидно, свідома, якою просякнутий весь короткий виклад новітньої історії.
Не розказавши дітям про передумови створення незалежної України, тим самим не пояснивши, чому країна на початку своєї самостійності опинилася в такому тяжкому становищі, авторка показує як важко українська держава ставала на ноги. Відбувалось це не так довго, практично до 1994-95 років, саме тоді, коли президентом держави стає Леонід Данилович Кучма. До цього країною керував Леонід Кравчук, і саме в цей час проходять найтяжчі в історії України роки.
Розвивається шалена інфляція, законодавча й виконавча влада не знаходить спільної мови, а сам президент не зміг спрацюватися з тодішнім прем’єром Кучмою. І тоді парламент 24 вересня 1993 року ухвалив рішення про дострокові вибори президента та Верховної Ради. Проте, судячи з "методичних матеріалів", з 1994 року Україна почала поступово виходити з кризи. "Здійснюючи заходи щодо економічної лібералізації, новий президент зробив кроки до поліпшення політичних відносин із двома головними партнерами України на світовій арені – Росією та США", - йдеться в підручнику.
Крім того, що "Кучма домігся приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року", головною заслугою сучасного президента на початку свого керівництва стало надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. І це все завдяки лише одному візитові Кучми до Вашингтону! (Про майбутні все більші й більші зовнішні борги, які формували саме такі кредити, уже не згадується).
Проте, не так усе одразу гладко пішло в нового президента. Адже в спадок йому залишився цілий жмут глобальних проблем. Але Кучма не падав духом: "Спочатку дії Леоніда Кучми були спрямовані на подолання поточних труднощів. Поступово почали проявлятись у його політиці стратегічні лінії: в економіці – курс на ринкові реформи, у міжнародній політиці – на врегулювання відносин з Росією й країнами Заходу". При цьому, щоб "протистояти "дружньому" тиску російського керівництва", Україна під проводом Кучми більше активізувала відносини з країнами Заходу, в той час борючись з різними контрнаступальними діями східної сусідки, що суперечили національним інтересам.
Загалом книга дає представлення Росії більш у негативному дусі. Як не як, а даний підручник видання католицького, а точніше греко-католицького навчального закладу.
Але повернімося до досягнень президента. 8 червня 1995 року між Кучмою і головою ВР Морозом був укладений конституційний договір – "розумний компроміс забезпечив цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади". А через рік уже було прийнято Конституцію, всупереч великому протистоянню з лівими силами в парламенті. Цього року правління Кучми прославилося і непростим рішенням, а саме закриттям першого енергоблоку ЧАЕС, завершенням виведення з території України ядерної зброї, введенням гривні.
Підсумок 1996 року очевидний – "перехідний етап самовизначення завершився". Завдяки кому, здогадатись не важко.
А далі був 97, 98... "Підписані впродовж одного тижня договори з Росією та Румунією зняли проблему визнання кордонів України сусідніми державами", "активізувалась участь України у створенні системи колективної безпеки зміцнення стабільності на європейському континенті", "під час перебування Кучми з робочим візитом в США, відбулася знаменна подія: .... на навколоземну орбіту вперше вирушив громадянин незалежної України Л.Каденюк", " Кучма вважав свої обов’язком наголошувати при кожній нагоді, що історичні корені незалежної України походять від УНР, 8 січня було видано указ про створення Ради з питань вивчення наукової спадщини і політичної діяльності М.Грушевського".
Хоч, як написано в підручнику, зовнішньополітичні успіхи держави різко контрастували із внутрішньополітичними, особливо в економічній сфері, зокрема через корупцію, але і тут Кучма не пас задніх. Він видав указ "про Національну програму боротьби з корупцією", хоч і його ефективність виявилася низькою.
Після таких успіхів Кучма у президентських виборах 1999-го знову переміг. Цього ж року ним було запропоновано кандидатуру Віктора Ющенка на посаду прем’єр-міністра, із чим погодилася Верховна Рада. "Промислове виробництво в Україні уперше за десять років зросло - на 5,3"%, - зазначається в "Методичних матеріалах".
Про зняття того ж самого перспективного Ющенка завдяки пропрезидентським силам у парламенті в книзі вже не йдеться. Як і не йдеться ще про багато інших значних "здобутків" президента. Насамперед, тому що історія новітньої історії у цій книзі закінчується 2000-им роком, хоч і рік видання її 2001. Але багато подій з 91-2000 все-одно не згадується. Успішні акції протесту шахтарів канули в Лету. Навіть про славнозвісну корупційну кар’єру Лазаренка практично не зазначається, щоб у дітлахів, які навчатимуться за цією книжкою не виникло питання, як він міг утекти з країни з дозволу президента. Нічого не говориться про голосні вбивства Гетьмана та Щербаня. Не розглядається проблема Чорноморського флоту і т.д.
За "Методичними матеріалами" 2000 рік ознаменувався підписанням Кучмою указу, який передбачав проведення 16 квітня цього року референдуму. І нічого тобі про народну ініціативу. У книзі наводиться шість питань референдуму, хоча й два з них було знято Конституційним судом. Але про те чомусь не згадано. "Після появи указу народні депутати зрозуміли, що багаторічне протистояння парламентських і президентських структур, яке гальмувало ринкові реформи, навряд чи буде підтримане народом".
В цьому реченні авторка демонструє нібито головну причину проведення референдуму, тобто активізувати роботу Верховної Ради. Проте, проводячи своє так зване дослідження, вона повинна була б і навести припущення про спробу Кучми отримати максимальну кількість важелів влади.
Проте в 2000 році, як пише авторка, Верховна Рада не реалізувала у формі законів виявлену на референдумі волю народу, оскільки "більшість опинилася під загрозою". І причиною тому стали знову ліві, з якими те і робить, що бореться президент. Адже, вбачаючи причину бездіяльності парламенту з "касетним скандалом" авторка згадує лише Мороза, забуваючи про інших опозиційних лідерів. В книзі жодного разу, до речі, не згадується про Тимошенко, хоч саме вона і творила успішний уряд Ющенка, таких ветеранів будівництва української незалежності як Левка Лук’яненка чи Степана Хмару.
"Щоб максимально ускладнити дію законодавчої й виконавчої влади, тіньові структури ініціювали у листопаді так званий "касетний скандал". Політичні спекуляції довкола справи журналіста Георгія Гонгадзе, прямі звинувачення лідером Морозом в парламенті Президента України у причетності до зникнення журналіста, організація багатотисячних демонстрацій і кампанії у пресі на підтримку цих звинувачень підірвали авторитет молодої держави не меншою мірою, ніж корупційна справа екс-прем’єр-міністра Лазаренка. "Касетний скандал" знецінив безсумнівні здобутки у державотворчому процесі, що стали можливими завдяки появі скоординованої більшості у Верховній раді", - отак практично закінчується новітня історія датована 2000 роком. Після цих слів не виникає жодних сумнівів у підозрілості спрямованості даного підручника.
Не таємниця, що греко-католицькій церкві в Україні ще треба ставати на ноги. Для того з владою сваритись, безперечно, не вартує. Але чи вартує так відверто займатись підлабузництвом.
Крім того, Главі УГКЦ Любомиру Гузару, присвоївши звання кардинала, дали можливість бути громадянином Ватикану, тобто незалежним. Відповідь на питання, чи вартує церкві йти шляхом угодництва, дасть приклад з історії з часів Мартіна Лютера, коли церква займала позицію злодійства й хабарництва і це потягнуло за собою церковні розколи.
Так, до прикладу, влучно зауважив оглядач львівської газети "Поступ" Юрій Винничук стосовно скандалу довкола відкриття польських поховань на Личаківському кладовищі: в той час, як ми влаштували цілий "рейвах" через одне слово "героїчно" на надмогильних пам’ятниках, ніхто з великих львівських націоналістів не зауважує, як вже два роки на пам’ятнику Івані Підкові у Львові до напису "герой українського й молдавського народів", чиєюсь "нечистою" рукою білої фарбою додано "російського".
Хоч і цей прикметник при будівництві пам’ятника за радянських часів дійсно було внесено в проект напису, кілька років назад вже новою владою це слово було ліквідовано. А тут воно знову красується вже досить тривалий час і ніхто того нібито й не зауважує. Навіть при нещодавньому святкуванні біля цього пам’ятника річниці страти Підкови жоден з великої кількості учасників свята у шароварах та із шаблями не звернув на цей напис уваги.
Нова трагедія, яку нещодавно активно розігрували українські патріоти, - це можливість видання спільного для українських та російських школярів підручника історії. Говорилося про загрозу деформації відтворення українського минулого, що серйозно вплине на виховання нашого майбутнього покоління. В той час, як певні представники української інтелігенції та влади деруть горло, висловлюючи своє "проти" щодо такого можливого, наразі ще віртуального, втілення ідеї створення даного підручника, деякі українські діти вже реально пожинають плоди сьогодення української політики як у прямому, так і в переносному значенні.
Йдеться про підручник з історії, або ж як він називається "Методичні матеріали до уроків з Історії України для 11 класу", за яким навчаються ліцеїсти Львівського Приватного ліцею Блаженного Климентія Шептицького. У прочитанні, яке, до речі, претендує на дослідження новітньої історії України, а саме часів її незалежності, відчувається вже надто якась односторонність, прихильність до дій сучасної влади, а точніше президента.
Своєю концепцією ліцей ім.о.Шептицького претендує на певну престижність, оскільки є альтернативою до сучасних шкіл. Як вважає сама директор навчального закладу Зоряна Шеремета, "вчителям католицьких шкіл є притаманне почуття великої відповідальності за виховання нового покоління людей". Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир Гузар, говорячи про даний ліцей як кузню кращого майбутнього, зазначає: "Велика потреба нашої Церкви, особливо в переході системи виховання, натхненної комуністичною ідеологією, до правопорядку, побудованого на основах віри в Бога, пошани до ближнього, любові до Батьківщини, виховати нове покоління як запоруку справжнього, а в найкращому розумінні цього слова, демократичного суспільства".
А ректор Українського Католицького Університету отець-доктор Борис Гудзяк називає діяльність ліцею "самовідданим служінням рідному народові, нашій церкві та українській державі".
Проте гарні слова про служіння рідному народові та виховання нового покоління як запоруку справжнього демократичного суспільства набирають трохи іншого змісту, коли переглянути згадані вище "Методичні матеріали", котрі дають своє розуміння щодо виховання нового покоління та служіння Україні.
Варто зазначити слова авторки книги викладача історії Марія Филипів, котра аргументує створення нею даних "матеріалів" тим, що для вивчення новітньої історії України недостатньо опиратись на однойменний підручник Турченка. "Для вивчення теми "Україна в умовах незалежності" в 11 класі з новітньої історії України слід використати всі найновіші публікації істориків, політологів, а також документи, статистичні дослідження", - коментує Филипів.
Подаючи дещо з вищезгаданого, автор закінчує малооб’ємну книжку так званими "додатками". Тут і починається найцікавіше. У формі короткого аналізу рік за роком описується розвиток незалежної України. Хоч і авторка книги є провідним спеціалістом вищої категорії, але будь-кому зрозуміло, що вивчаючи історію певного періоду, необхідно обов’язково звернутися до передісторії та передумов, котрі стали засадничими для формування даного історичного етапу. Але у пропонованому підручнику історія незалежної України починається 1991 роком, і ні роком раніше.
Ніяких тобі перебудов, активного процесу зростання національного руху, студентських голодувань і т.д. Можливо, це такий стиль викладу автора, із яким не слід було б сперечатись. Можливо, не вартувало звертати особливу увагу і на конкретні помилки, посилаючись на випадкові неточності, допущеними в книзі, коли героєм Конституційної ночі названо Д.Сироту, хоч його ім’я Михайло.
Також авторка констатує, що за Конституцією в Україні є дві однакові сильні гілки влади – парламентська й президентська. Дивно, чому не згадується про третю, судову гілку. Можна особливо й не сперечатись про реальне існування останньої гілки влади. Проте Конституція наразі про неї говорить, і крім того, не визначає, яка з трьох гілок є домінантною.
Але ті факти певної неточності не є такими вже страшними, оскільки дітлахи ще матимуть можливість це все уточнити, навчаючись вже у вищих навчальних закладах. Проте, лякає дезінформація, і, очевидно, свідома, якою просякнутий весь короткий виклад новітньої історії.
Не розказавши дітям про передумови створення незалежної України, тим самим не пояснивши, чому країна на початку своєї самостійності опинилася в такому тяжкому становищі, авторка показує як важко українська держава ставала на ноги. Відбувалось це не так довго, практично до 1994-95 років, саме тоді, коли президентом держави стає Леонід Данилович Кучма. До цього країною керував Леонід Кравчук, і саме в цей час проходять найтяжчі в історії України роки.
Розвивається шалена інфляція, законодавча й виконавча влада не знаходить спільної мови, а сам президент не зміг спрацюватися з тодішнім прем’єром Кучмою. І тоді парламент 24 вересня 1993 року ухвалив рішення про дострокові вибори президента та Верховної Ради. Проте, судячи з "методичних матеріалів", з 1994 року Україна почала поступово виходити з кризи. "Здійснюючи заходи щодо економічної лібералізації, новий президент зробив кроки до поліпшення політичних відносин із двома головними партнерами України на світовій арені – Росією та США", - йдеться в підручнику.
Крім того, що "Кучма домігся приєднання України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року", головною заслугою сучасного президента на початку свого керівництва стало надання американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ. І це все завдяки лише одному візитові Кучми до Вашингтону! (Про майбутні все більші й більші зовнішні борги, які формували саме такі кредити, уже не згадується).
Проте, не так усе одразу гладко пішло в нового президента. Адже в спадок йому залишився цілий жмут глобальних проблем. Але Кучма не падав духом: "Спочатку дії Леоніда Кучми були спрямовані на подолання поточних труднощів. Поступово почали проявлятись у його політиці стратегічні лінії: в економіці – курс на ринкові реформи, у міжнародній політиці – на врегулювання відносин з Росією й країнами Заходу". При цьому, щоб "протистояти "дружньому" тиску російського керівництва", Україна під проводом Кучми більше активізувала відносини з країнами Заходу, в той час борючись з різними контрнаступальними діями східної сусідки, що суперечили національним інтересам.
Загалом книга дає представлення Росії більш у негативному дусі. Як не як, а даний підручник видання католицького, а точніше греко-католицького навчального закладу.
Але повернімося до досягнень президента. 8 червня 1995 року між Кучмою і головою ВР Морозом був укладений конституційний договір – "розумний компроміс забезпечив цілісність державної політики на основі принципу розподілу влади". А через рік уже було прийнято Конституцію, всупереч великому протистоянню з лівими силами в парламенті. Цього року правління Кучми прославилося і непростим рішенням, а саме закриттям першого енергоблоку ЧАЕС, завершенням виведення з території України ядерної зброї, введенням гривні.
Підсумок 1996 року очевидний – "перехідний етап самовизначення завершився". Завдяки кому, здогадатись не важко.
А далі був 97, 98... "Підписані впродовж одного тижня договори з Росією та Румунією зняли проблему визнання кордонів України сусідніми державами", "активізувалась участь України у створенні системи колективної безпеки зміцнення стабільності на європейському континенті", "під час перебування Кучми з робочим візитом в США, відбулася знаменна подія: .... на навколоземну орбіту вперше вирушив громадянин незалежної України Л.Каденюк", " Кучма вважав свої обов’язком наголошувати при кожній нагоді, що історичні корені незалежної України походять від УНР, 8 січня було видано указ про створення Ради з питань вивчення наукової спадщини і політичної діяльності М.Грушевського".
Хоч, як написано в підручнику, зовнішньополітичні успіхи держави різко контрастували із внутрішньополітичними, особливо в економічній сфері, зокрема через корупцію, але і тут Кучма не пас задніх. Він видав указ "про Національну програму боротьби з корупцією", хоч і його ефективність виявилася низькою.
Після таких успіхів Кучма у президентських виборах 1999-го знову переміг. Цього ж року ним було запропоновано кандидатуру Віктора Ющенка на посаду прем’єр-міністра, із чим погодилася Верховна Рада. "Промислове виробництво в Україні уперше за десять років зросло - на 5,3"%, - зазначається в "Методичних матеріалах".
Про зняття того ж самого перспективного Ющенка завдяки пропрезидентським силам у парламенті в книзі вже не йдеться. Як і не йдеться ще про багато інших значних "здобутків" президента. Насамперед, тому що історія новітньої історії у цій книзі закінчується 2000-им роком, хоч і рік видання її 2001. Але багато подій з 91-2000 все-одно не згадується. Успішні акції протесту шахтарів канули в Лету. Навіть про славнозвісну корупційну кар’єру Лазаренка практично не зазначається, щоб у дітлахів, які навчатимуться за цією книжкою не виникло питання, як він міг утекти з країни з дозволу президента. Нічого не говориться про голосні вбивства Гетьмана та Щербаня. Не розглядається проблема Чорноморського флоту і т.д.
За "Методичними матеріалами" 2000 рік ознаменувався підписанням Кучмою указу, який передбачав проведення 16 квітня цього року референдуму. І нічого тобі про народну ініціативу. У книзі наводиться шість питань референдуму, хоча й два з них було знято Конституційним судом. Але про те чомусь не згадано. "Після появи указу народні депутати зрозуміли, що багаторічне протистояння парламентських і президентських структур, яке гальмувало ринкові реформи, навряд чи буде підтримане народом".
В цьому реченні авторка демонструє нібито головну причину проведення референдуму, тобто активізувати роботу Верховної Ради. Проте, проводячи своє так зване дослідження, вона повинна була б і навести припущення про спробу Кучми отримати максимальну кількість важелів влади.
Проте в 2000 році, як пише авторка, Верховна Рада не реалізувала у формі законів виявлену на референдумі волю народу, оскільки "більшість опинилася під загрозою". І причиною тому стали знову ліві, з якими те і робить, що бореться президент. Адже, вбачаючи причину бездіяльності парламенту з "касетним скандалом" авторка згадує лише Мороза, забуваючи про інших опозиційних лідерів. В книзі жодного разу, до речі, не згадується про Тимошенко, хоч саме вона і творила успішний уряд Ющенка, таких ветеранів будівництва української незалежності як Левка Лук’яненка чи Степана Хмару.
"Щоб максимально ускладнити дію законодавчої й виконавчої влади, тіньові структури ініціювали у листопаді так званий "касетний скандал". Політичні спекуляції довкола справи журналіста Георгія Гонгадзе, прямі звинувачення лідером Морозом в парламенті Президента України у причетності до зникнення журналіста, організація багатотисячних демонстрацій і кампанії у пресі на підтримку цих звинувачень підірвали авторитет молодої держави не меншою мірою, ніж корупційна справа екс-прем’єр-міністра Лазаренка. "Касетний скандал" знецінив безсумнівні здобутки у державотворчому процесі, що стали можливими завдяки появі скоординованої більшості у Верховній раді", - отак практично закінчується новітня історія датована 2000 роком. Після цих слів не виникає жодних сумнівів у підозрілості спрямованості даного підручника.
Не таємниця, що греко-католицькій церкві в Україні ще треба ставати на ноги. Для того з владою сваритись, безперечно, не вартує. Але чи вартує так відверто займатись підлабузництвом.
Крім того, Главі УГКЦ Любомиру Гузару, присвоївши звання кардинала, дали можливість бути громадянином Ватикану, тобто незалежним. Відповідь на питання, чи вартує церкві йти шляхом угодництва, дасть приклад з історії з часів Мартіна Лютера, коли церква займала позицію злодійства й хабарництва і це потягнуло за собою церковні розколи.
