Свобода слова за власний кошт

Товарищ, верь, пройдет она,
Эпоха беззаветной гласности.
И комитет госбезопасности
Припомнит наши имена.

(Братья Стругацкие, "Жиды города Питера…")

Другу річницю вбивства Георгія Гонгадзе влада зустріла найбільш могутньою і безглуздою за всі останні роки тотальною атакою на ЗМІ і те, що у нас ще прийнято називати "свободою слова". Введення неприкритої тотальної цензури і диктатури пропаганди передувало навіть початку "превентивних" акцій проти політичної опозиції. Тим самим влада продемонструвала, що намагається протистояти не тільки цій самій опозиції як суб'єкту громадянського суспільства, а насамперед — саме свободі поширення інформації. Кращого доказу, хто є ворогом преси і хто "відзначає" дату вбивства одного журналіста вбивством всього інформаційного середовища в країні, — знайти неможливо.

Влада оголосила війну пресі, визначивши її як свого ворога. Чим відповіла на це преса і чи визначилася вона, нарешті, в своєму ставленні до влади? Деякі ознаки розуміння, що насправді відбувається, вже з'явилися. Але, як це спостерігається ще й безпосередньо у політичних колах, "еліта" інформаційного співтовариства України продовжує шукати собі спокою і перспектив у статусі "конструктивної опозиції" до влади. Тільки в інформаційної еліти це називається — дотриманням принципу "об'єктивності".

Сталося непередбачуване: 16-17 вересня жодних підстав оголосити про чергову перемогу влади над деструктивною опозицією не з’явилося. Ані потужні й чисельні, і одночасно абсолютно мирні мітинги та демонстрації в Києві та областях під гаслом "Кучму геть!" не можна було визначити як втілений зусиллями Кучми демократичний стандарт для України. Ані розгін наметового містечка "Беркутом" cхарактеризувати як перемогу державної могутності над розпаленим натовпом. Однієї, ще й переданої з Австрії, без відеоряду, цитати з наляканого Кучми — про те, що, мовляв, демонстрації протесту є ознакою демократії, — явно не вистачало на той самий ролик, який можна було спрямувати до всіх телеканалів, аби продовжити вже розпочату кількома тижнями перед тим кампанію зомбування населення. А сам Кучма так і досі погано вправляється із роллю виконавця написаних в канцелярії сценаріїв, тож не зумів поповнити потрібний для пропаганди нібито своєї перемоги смисловий ряд і вже на рідній землі пробурмотів щось про загрозу подій 16 вересня ...припливові інвестицій... Всю цю несмачну кашу з рота гаранта подавати як перемогу після тотальної "профілактики" телеканалів — означало б просто поховати Кучму тут же, на місці. А він же ще потрібен авторам проектів. І вони подбали про Кучму, але не подбали про побіжні наслідки своєї надзвичайно далекоглядної інформаційної політики...

Саме через те, що ввечері 16 вересня і вранці 17-го не з’явилося можливості поставити на всіх телеекранах і всіх перших шпальтах газет заголовки "Кучма знову переміг", — почалось щось "страшне" в українських ЗМІ. Спочатку довелось таки показати кадри з мітингів та демонстрацій. Потім — розгін наметового містечка. А далі... Журналісти, себто найнижча ланка інформаційно-пропагандистського виробництва, заворушились десь в надрах редакцій, і звідтам потягло "бунтом".

Всі знають цю "хроніку подій", перелічимо лише як власні враження... Найулюбленіший ведучий "Нового каналу" Андрій Шевченко, який до 16 вересня лишень збирався відійти від політичного мовлення, взагалі пішов з рідної редакції. Натомість його шеф Олександр Ткаченко, який вже був позаштатним радником Віктора Ющенка-прем’єра, а також і членом президентської ради з інформполітики, тепер, викинутий з цієї ради, ніби став позаштатним радником Володимира Литвина. І від "темників", як і від роликів з АП, не відмовився, хіба що став автором ідеї позбавитись брутального тиску ззовні шляхом скорочення новинного мовлення...

З "Плюсів" повідомлення про "хвилювання" кореспондентів надходили достатньо активно і давно, але хто ж не розумів: канал "підвішений" на питанні про ліцензію, один невірний порух — і його ефір припиниться остаточним рішенням суду. Хоча господар каналу Олександр Роднянський і заспокоював себе та глядачів, що, мовляв, навіть в разі оголошення нового конкурсу він всього лише вчергове виграє ліцензію, бо не має конкурентів. Але чомусь більш наближений до реального "олімпійського" життя пан В'ячеслав Піховшек, що завідує політичним мовленням, — вже встиг пожалітися в ефірі колегам, що не бажає втратити роботу. Себто, втрата ліцензії тепер — це втрата роботи для Піховшека, без перспективи її поновити з новою виграною ліцензією... Відповідно, коли ворожий до "Плюсів" сайт Рабіновича видав не таку вже велику таємницю про незадоволення журналістів ТСН політичною цензурою, для широкої громадськості телеканалу було повідомлено, що не з джерел Рабіновича Україна дізнається про "страйк" журналістів "1+1", а наразі ситуація обговорюється із керівництвом каналу. Себто острах Піховшека втратити роботу, як можна зрозуміти, залишається головним важелем навіть для тих, хто не боявся б голосно означити своє незадоволення інформаційною політикою влади.

Є подібні повідомлення і з "Інтера", хоч як дивно це виглядає. Але саме з цього каналу вже пішла — ще до виборів — невеличка група журналістів, які також робили йому певний час пристойне "обличчя", після чого він перетворився взагалі на суцільний пропагандистський рупор. Та, виявляться, нема межі "досконалості", і від пропаганди до тупої цензури також певна відстань, яку переживають нормальні виробники інформпродукту.

"Такої цензури ніколи, ніколи не було"... Це — слова колеги з СТБ, яка витримала відхід більш молодих і "нерозважливих" з цього цікавого колись саме політичними новинами, а ще — нічними оглядами — телеканалу, але тепер і вона не витримує...

І лише на ICTV, здається, все прекрасно: з тої ями, де вони вже знаходились і під час виборів, і після них, — кожен крок, наприклад, з показом колон демонстрантів 16 вересня, — це ніби акт громадянської свідомості.

Втім, тут не про конкретні телеканали і не про конкретних журналістів, доля кожного з яких так і залишається їхньою персональною долею, але все ще не ознакою пробудження людської свідомості та професійної гідності, тому хоча б, що вони — кожен окремо і всі загалом — так і не наважились заявити про свій протест вголос. Тому — немає ніякого протесту, є лише пошук конкретними журналістами більш зручних для себе умов праці або повернення цих умов на тому ж місці. І хоча треба ніби розуміти, що зручні умови, змога "самореалізуватись" — це для професійного журналіста ніщо інше, як свобода слова, але...

Якби влада 16-17 перемогла, і телеканали, де працювали або продовжують, зціпивши зуби, працювати наші колеги, могли повідомити про це з властивою владній пропаганді зухвалістю, — тоді героїзм тих, хто пішов, виглядав би справжнім героїзмом, а слабкість тих, хто не зміг піти, не стала би нікому відомою. Врешті, залишатись на боці переможця — це певною мірою компенсує моральні втрати від професійного самознищення. Плюс можна очікувати компенсації більш вагомої, ніж моральна, з боку господарів, які б разом із владою святкували цю перемогу...

Але влада не перемогла. І на тлі цієї ситуації герої виглядають не такими яскравими, а просто далекоглядними, а слабкі — просто надто обережними... Бо боротьба ще продовжується, і врешті — таки невідомо, як вона скінчиться, і кожному треба вибирати не один раз, а протягом достатньо довгого періоду. Кожному — зі своїм підтекстом, окрім просто пошуку робочого місця. Комусь — аби не залишитись із переможеними. Комусь — аби, за звичкою, мати алібі на питання: де і з ким ти був під час "вересневої революції". Комусь — щоб не отримати від колег те, що нерідко закидають політикам: вчасно зрадити — це не зрадити, а передбачити... В нас це вже звикли називати "візантійством", хоча "єзуїтство" нічим не гірше. Але як не назви — підлі часи. З іншого боку — часи не обирають, в них живуть та помирають...

Може, саме тому, що час для остаточного визначення ще не настав, "бунти" в редакціях найпоширеніших ЗМІ, з одного боку, таки відбуваються, а з іншого боку — вони якісь "глухі" та приховані, і більш яскравими стануть лише у випадку, коли буде зрозумілим, що Кучма вже остаточно впав. Можливо, десь так за день-два до його відставки. Чи до моменту, коли ВР проголосує про початок процедури імпічменту... Ну, форми поразки теперішнього режиму можуть бути різними, але головне, щоб люди, які живуть за принципом — бути з переможцем — встигли остаточно зорієнтуватися...

До речі, нехай не ображаються колеги, але чомусь здається, що навіть вияв їхньої "непокори" в цей "смутний час" — загалом є наслідком не так особистого вибору чи колективної солідарності, як навмисної "слабкості", допущеної (і все з тих же причин невизначеності переможця) господарями їхніх ЗМІ. Журналісти, звісно, бунтують. Як в інших місцях бунтують шахтарі, вчителі, енергетики. Бо всім цим "нижчим ланкам виробництва" — погано. Але дозвіл проявитись цим бунтам на поверхні, і саме в якості протесту проти свавілля влади, дали власники ЗМІ (як сприяють шахтарям і енергетикам їхні міністерства, або губернатори, або господарі — напередодні, наприклад, кадрових змін, що зріють в найвищих кабінетах, як дозволяє підняти голос вчителям або лікарям їхнє начальство нагорі, очікуючи перерозподілу бюджету...). І це не такий вже великий героїзм — попрацювати "гарматним м’ясом" на свого шефа, коли він сам радо ховається за прояв "свободи слова", не маючи сміливості, навіть в якості приватного власника свого каналу, просто відправити куди подалі пана Сергія Васильєва з його темниками.

Але чому, власне, починають хвилюватися власники телеканалів, які зовсім не були проти вкорочення свободи слова, коли йшлося про внутрішню цензуру або "самоцензуру" на телеканалах, що відбивали їхню точку зору, яка співпадала з різноманітними точками зору президента Кучми? Що сталося, коли на інформполітику АП прийшов пан Васильєв зі своїми "темниками" та одноманітними роликами? Чому раптом стало неможливо провадити різноманітну за формою, хоча й однакову за змістом пропаганду "успіхів" нашого президента і "ницості" нашої опозиції? Невже господарів телеканалів (до речі, "бунтів" в газетних редакціях та інформагенціях чомусь не спостерігається, чи про них просто не чути, окрім загадкової відставки пана Нипадимки) збентежила незбалансованість, "необ’єктивність" подачі матеріалів, що почала вимагатись від їхніх ЗМІ?

Здається, все набагато простіше: пани господарі злякалися втрати бізнесу. Темники та ролики взагалі не потребують розмаїття телеканалів, їм вже не потрібні привабливі "упаковки", якими ще кілька років поспіль працювали відомі або просто талановиті журналісти, нарощуючи рейтинги своїх телеканалів. Для пропагандистських роликів та темників не потрібні навіть новини як продукт творчої праці, їм досить технічного оснащення студій, в яких прокручуються фільми та розважальні програми — без імен і прізвищ, без облич та інтриг. Не кажучи вже про інформацію. А це, зі свого боку, означає, що не потрібні й самі власники цих каналів, які беруть на себе інвестування та видатки на так званий "національний продукт", передбачений законом. І ліцензії в них можуть бути відібрані, і доходи від реклами потечуть зовсім в інші руки. До чого тут свобода слова — це бізнес!

Стоп, стоп. Трохи назад. Виходить, що, втрачаючи свободу слова — як головний інформаційний продукт, що наповнював змістом їхні ЗМІ, господарі цих ЗМІ можуть втратити й гроші? Так, однозначно. Хоча, звісно, не безпосередньо за законами, а за "поняттями", що існують в середовищі так званого українського бізнесу. Темники та ролики стали лише ознакою того, що насувається на господарів усе ще певною мірою різноманітних ЗМІ, і вони впізнали в них убивства директорів металургійних підприємств, і зникнення енерготрейдерів, і грати для банкірів... Але до чого тут інформаційний продукт? Ну, нафта, метал, гроші — вони і в Африці однакові. А новини, якщо з правильними наголосами, коли "не все так погано в нашому домі" — це ж зовсім інша річ, не треба відбирати, не треба вбивати, вільних журналістів тут і так вже майже немає...

Треба. Бо в 37-му також вже нищили не справжніх "ворогів народу", які на той час взагалі були стерті з лиця землі, а саме "невинних", "непричетних", яких потім можна було реабілітувати за тими ж законами, списуючи на судові помилки, суб’єктивні викривлення та перегини часу... Згадали? Згадали, та, власне, ніколи й не забували. Звідси й "бунти". Поки не пізно... Але чи не зарано? Бо — знов це найболючіше питання — хто ж врешті-решт буде переможцем, і чи не можна ще якось домовитись, ще трохи "кров здавати" в разі збереження теперішнього режиму? Подивитись, де там "погані вівці" серед журналістів редакцій залишились, їх повиганяти... Скоротити новини, перевести репортерів на розважальні програми... Так і буде, якщо влада Кучми з Медведчуком залишиться: певний час доказом збереження лояльності власників телеканалів буде, мабуть, власноручне "вгамування" цих теперішніх журналістських бунтів. Але потім все одно відберуть "залізяччя", "начиння", приміщення та техніку всіх цих "медіаімперій" — коли вже зовсім нема кому буде бунтувати, не буде за ким ховатися, і все завершиться ніби елементарним комерційним проектом. Заберуть і в газет та інформагенцій, які не бунтують, а шукають способу призвичаїтись до неможливих ще не так давно умов... Можливо, це буде називатися "націоналізацією" інформпростору в благородних цілях нацбезпеки. Можливо, підженуть реприватизацію ЗМІ під тему "громадського телебачення". Можливо, спробують зробити щось на кшталт історії з НТВ, хоча судячи з початку — сценарій інший. Та й хто тут у нас подібний до того, колишнього НТВ? Але яка вже тоді буде різниця...

Але якщо все ж таки так не станеться? Якщо Кучма програє, і програє Медведчук? Що робитиме і казатиме преса? Чи стане вона вільною, ніби всі її теперішні негаразди виходять дійсно особисто від цих осіб? Хіба вона, преса, яка десять років пестила та розбещувала нашого гаранта, не почне з тим же завзяттям ліпити нового такого ж Кучму з будь-якого наступного переможця? Хіба, вже сьогодні визначившись, що теперішні лідери опозиції не кращі в ставленні до свободи слова за Кучму — не піде тим же шляхом, яким ішла поруч із теперішнім гарантом?

Абсолютно помилково вважати, що разом із новим переможцем у владу прийде й нова команда інформтехнологів та знавців інформаційної політики, і, запхавши теперішніх в глухий кут, почне сама славити свого господаря. Нема нічого краще, як подивитись на досвід пана Сторожука, який свого часу "воював" на боці Кравчука проти Кучми. Це — особливий фах, такі люди потрібні на всі часи і всі правління. З них, до речі, й нема чого питати. Тож за нинішніх лідерів опозиції можна бути спокійними — якщо їм знадобиться журналістська прислуга — вона знайде її без проблем. Але Кучму зробив таким, як він є тепер, не Сторожук, не Долганов — ні, вони йому тільки служили, як вміли. А зробила Кучму так звана об’єктивна преса. Яка, звісно, зневажає офіційну залежну свою колегу, але ще більше сил вкладає в розборки із так званою опозиційною. Мовляв, одні дурні пишуть, що світить сонце, і за це — слава Кучмі, а інші дурні пишуть, що йде дощ, і в цьому винен все той же Кучма, а насправді все це природні явища.

Приклад такого "природнього явища". Один об’єктивний журналіст каже одному на той час поважному прем’єрові: якщо ви станете президентом, я буду до вас в опозиції. Але окрім згаданого прем’єра, в цій країні є президент, хоча, зрозуміло, не такий гарний. І чомусь цей журналіст, що погрожував опозиційністю на майбутнє людині, яка ще не стала президентом, до президента діючого в опозиції чомусь не знаходиться, а перебуває в позиції "об’єктивній". В тому сенсі, що має до президента доступ, бере в нього інтерв’ю, розлогі й проникливі, які не друкуються навіть в офіційних виданнях, і іноді по-дружньому так, поплескуючи наче по плечу, "журить" цього президента або за те, що він невдало підбирає свою команду, або не дослухається, коли йому розповідають про злочини його оточення... Запитання про те, чи не є цей президент, що тримає біля себе злочинне оточення, сам злочинцем (з огляду на посаду, бо він відповідає за все) — жодного разу в об’єктивного журналіста не виникає, а от оцінка маніпуляцій злочинцями як вияву "сильної політики" цього державного діяча — це будь ласка. Коли ж цьому президенту стає непереливки — тут же абсолютно об’єктивне людяне співчуття: бідний ви наш, самотній... З'являються у виданні цього об'єктивного журналіста і публікації лідерів опозиції або про опозицію, це факт. Але парадокс: як правило це стається напередодні якихось подій, що загрожують стабільності влади, і тоді інформація з перших рук опозиціонерів якнайяскравіше попереджує президента про те, що йому загрожує, з іншого ж боку, сама об'єктивна преса забезпечує собі алібі — на випадок, якщо "примарні" дії опозиції все ж дадуть результат. Стиль цей, до речі, досить давно використовується навіть так званими пропрезидентськими ЗМІ, і, як не парадоксально, "подвиги" ICTV останнього часу — щось із цієї серії…

Інший об’єктивний журналіст, який також вважає, що слід подавати просто всі можливі точки зору, на питання, чи не варто все ж напередодні акцій опозиції надати лідерам на державному телебаченні одну годину часу для викладу своїх думок, раптом підтримує державного чиновника щодо відмови, але не з точки зору якихось папірців, а просто — за власним смаком: ой, як я не люблю слухати цих опозиціонерів, я їх добре знаю, мені доводилося з ними спілкуватися... Ця людина щойно зі своїм проектом вирвалася з-під заборони того органу, який може забороняти мовлення...

Ще приклади? Скільки медіапроектів із залученням найкращих журналістів треба створити й віддати в руки ворогів свободи слова, щоб опинитися спічрайтером президента під керівництвом людини, яка один з цих проектів в тебе саме й "відсудила"? Цікаво, а ось цей останній спіч Кучми про те, що "влада не допустить революції" — колишньому об’єктивному редактору багатьох видань самому довелось складати, чи й тут його підправило начальство?

Ще один об’єктивний журналіст. "Опозиційність може собі дозволити маленьке видання з незначним обсягом аудиторії. А великий телеканал — не може, бо несе відповідальність..."

Сьогодні головна "фішка" цих і деяких інших об’єктивних журналістів — преса не повинна бути опозиційною, бо це однобокість. Так, так, преса не може не бути опозиційною до влади. Але — не може й бути опозиційною. Це — не по-європейському, це — не демократичний стандарт. Це — поганий тон, необ’єктивність. Кожен має право на слово, ст. 34 Конституції. Ну, просто тобі як презумпція невинності в справі про Гонгадзе...

Але чому саме тепер — саме ця головна теза? А тому, що переможець іще не визначився. І об’єктивність — лише змога перечекати, коли все нарешті з’ясується.

А колись у цих самих відомих та впливових журналістів головним гаслом "свободи слова" була "свобода обирати залежність", плюралізм олігархічних ЗМІ. Лідируючи в рейтингах, в тому числі рейтингах довіри безпосередньо в журналістській тусовці, ці тепер об’єктивні, а тоді просто впливові і успішні ватажки (мода була саме на впливовість, успішність, і ще — посвяченість) повчали молодь: головне, щоб в інформпросторі звучало кілька точок зору. Нехай — від олігархів, але вони — теж люди, цікавляться новинами... І журналістська молодь навчилася подавати в кожному із наявних ЗМІ по одній точці зору, а в цілому на всю країну виходило ніби кілька. Потім цих "точок зору" ставало дедалі менше, аж поки не прийшли темники та ролики. Тепер ці молоді вилітають з каналів та газет або скніють без жодної перспективи дізнатись, що то воно за звір — свобода слова, хіба що їм, як ікону, покажуть фрагмент із фільму, де є обличчя Гії Гонгадзе, де він ставить запитання, яке їм просто не до снаги сформулювати. В тих ЗМІ, де обрано залежність, не вчать ставити питання. Тільки слухати, і то — внарізку...

А тим часом їхні "духовні пастирі" — об’єктивні журналісти, що вже змінили по кілька "свобод залежностей" і перейшли на "об’єктивність", вкладають нове в голову: тільки ніякої опозиційності, дітки... Але якщо ніякої опозиційності, то — навіщо "бунти", чи не краще пересидіти мовчки, перечекати, чи не "попустить" в АП, чи не приймуть там нову концепцію "промивання мізків"… Ще недовго лишилось, "технологічна перебудова" інформпростору вже почалась, незабаром новини будуть заборонені як підступи антидержавних сил, що підривають стабільність держави…

До речі, якщо вже згадувати історію злету та падіння української преси, то варто зазначити: кудись поділась колись дуже популярна все у тих же впливових об’єктивних метрів журналістики їхня ідея фікс про "корпоративні інтереси" та якусь спілку, чи союз, чи медіа-клуб, куди усіх цих писак можна було зігнати на добровільних началах (спекулюючи на їхній молодій цікавості все до тих же світових цінностей та стандартів) та вести до правильного розуміння свободи слова. Оце саме зараз вона, така профспілка, і знадобилася б, щоб притулити на деякий час тих, хто дійсно бунтує в редакціях та на каналах, щоб не загинули ці люди... Аж ні, сьогодні про це вже ніхто не згадує, бо надто багато таких безробітних журналістів, а згодом буде, може, ще більше. Грантів на всіх не напасешся...

На цьому веселенькому тлі взагалі важко зрозуміти, чому всі так звані об’єктивні ЗМІ одночасно "наїхали" на одне лише побажання блоку "Наша Україна" мати свій "медіа-холдинг". Ну, не подобається вам колись єдино можливий варіант "олігархічної медіа-імперії" та "вибору залежності" — то не йдіть туди працювати, нехай ідуть ті, кого сьогодні викидають із інших холдингів, або хто сам хоче спробувати. Нехай самі дізнаються, чи здатен Ющенко обійтись без цензури. Чого ви злякалися, адже в кого-кого, а в "месії" вже точно тієї злісної опозиційності журналісти не зустрінуть, а ось об’єктивності ("і нашим, і вашим", що так дратує об’єктивних журналістів саме в політиків, хоча для них це звичайне знаряддя праці) — хоч завались. Ні, гвалт: ющенкові олігархи хочуть холдинг, вони збираються відібрати в нас свободу слова... Таке враження, що люди просто бояться того переможця, на якого не наважуються зробити ставку. Бо теперішній володар ще не пішов? Чи через незручність "месії", який не вкладається в звичні для останніх років стандарти політичного стилю? Може, він радників з-поміж метрів політичного аналізу не набирає, і це образливо? Може... А може, зібрати журналістські збори та вимагати закриття "ВВ","Грані-плюс", "Свободи" — бо вони своєю опозиційністю плямують честь та гідність об’єктивної української журналістики? Для балансу — бо була ж ідея записувати "продажних" журналістів у "чорні списки"...

А може, бувають нетривалі часи, коли все ж можна без єзуїтства та візантійства? Коли не треба мірятися своєю об’єктивністю, опозиційністю чи сервільністю, відтягуючи час очікування, коли знову прийде "лісник" та повиганяє всіх з лісу, а просто повернутись до професійних, дуже нескладних стандартів?

Сьогодні проблема свободи слова в Україні, вірогідно, ще може бути вирішена досить просто, і власним коштом самих журналістів. Не без такої бажаної користі для суспільства, що застигло перед вибором. За особисті гроші (ніяких грантів, більш благополучні колеги можуть зробити особисті вагоміші внески) найняти приміщення — не шикарне, але велике — в Києві. І вимагати появи там Кучми та Медведчука.

Вхід для всіх без винятку бажаючих колег — без акредитації, за посвідченнями. Контроль посвідчень — за найповажнішими та найдосвідченішими з НСЖ, Хартії чи хто візьметься до організації. Охорона та обшук — за АП. Попередньо з’ясувати — потрібна повага до посад — графік роботи президента та його "канцлера". Але якщо відмовлятимуться взагалі — зібратись власною колоною та йти пікетувати резиденцію. Не на підтримку опозиції. Не на захист влади. Задля свого права — спитати президента про все. З указом про прозорість — попереду колони. І — повна трансляція без купюр на Першому Національному. Жодної цензури президенту і главі АП! А потім туди ж, і на тих самих умовах — Ющенка, Мороза, Тимошенко, Симоненка. І теж — жодної цензури. Нехай голова ВР, який дбає про весь парламент, забезпечить пряму трансляцію для депутатів опозиції.

Ну, а там — спробувати поспитати їх, як робив це Гія. Як ми всі колись могли їх питати, коли — повні зали, і прес-конференції Кравчука та певний час і Кучми — транслювались годинами. Нехай і тепер люди послухають, чи є в цій країні влада, опозиція і чи може бути свобода слова.

Професійні журналісти не мають чекати на переможця. Завдяки їхній професійності його визначає народ. Сьогодні є шанс допомогти народу визначитись. І повернути за власний кошт свою свободу. Слова.

P.S. Для любителів перехоплювати ініціативу. Журналісти, які можуть поставити цікаві запитання владі й опозиції, знають одне одного в обличчя. І з регіонів — також. Тому заганяти "на захід" "людей в цивільному" — марна витрата часу. Бюджет Першого Національного не витримає. Та й, пригадується, і під час передвиборних дебатів, які ЗМІ провели мовби перехопивши ініціативу у "грантоносців", — ефект був аж ніяк не очікуваний владою …

P.P.S. Лише почавши з опозиційності до нинішньої влади всі без винятку ЗМІ зможуть зберегти таке саме ставлення до будь-якого наступного правління. І лише тоді імена журналістів перестануть бути об’єктом уваги держбезпеки. Ставши предметом гордості їхніх володарів та вдячної публіки.