Американські гірки Карколомна гра у вигнання наших бісів вашингтонським кадилом
П'ятниця, 27 вересня 2002, 14:26
Відтепер плакат з гаслом "Кучму геть!" поніс у своїх намозолених боротьбою за демократію руках Вашингтон. А значить, даруйте за кліше, - й увесь демократичний світ. Справді, у лавах мирних демонстрантів позавчора ми вже угледіли й відкрите обличчя польського президента Олександра Кваснєвського, й іронічну посмішку лорда Джорджа Робертсона. Тільки Грегорі Еджейчак, який сидить у Києві на мішку з грошима Світового банку, сказав Бі-Бі-Сі, що немає намірів відмовляти Україні в позиці у 250 млн доларів. Поки що.
Можливо, він пропустив повз себе останні новини або загубив мобільного телефона, і не може вийти на зв"язок зі своїми вашингтонськими друзями, створюючи таким чином враження приємної, хоча й не такої обнадійливої, як ладозька "дорога життя", пробоїни в міжнародній блокаді України.
Удар Кваснєвським видається особливо відчутним. Виконаний акуратно, технічно, він влучив саме в ту недорозвинуту від природи, але до хворобливого важливу точку українського тіла, яка відповідала за функції зв"язку із Заходом. Тим більше, що саме Польща ще два тижні тому була не проти лобіювати присутність нашого ненадійного "гаранта" на плановій зустрічі Кваснєвський-Буш під час празького саміту НАТО. Тим більше, що про підтримку позиції Вашингтона у справі постачань Хусейнові "Кольчуг" та зміну політики стосовно України загалом і її влади зокрема друг України Кваснєвський виголосив у дуже людному місці – на варшавському засіданні міністрів оборони країн-членів НАТО.
Стало очевидним, що попри чудові військові марші, які інтригуюче награвали під вікнами штаб-квартири НАТО наші Рада нацбезпеки та оборони і президент, Україну в братню сім"ю Північноатлантичного альянсу не візьмуть, принаймні Україну з Кучмою. А зустріч Кваснєвського та Ющенка десь у районі вулиці Маршалковської, про яку польська преса та сайт українського МЗС дають звіти цілковито протилежного змісту, в будь-якому разі свідчить, що надія помилуватися чарівною о листопадовій порі Прагою – найменша зі втрат для нинішньої нашої влади.
Запрошення Ющенка інкогніто до Варшави на тлі заяв речника Держдепу Баучера про "додаткові докази причетності України до поставок зброї в Ірак", повторених для певності у Києві заступником посла США пані Йованович, відверто свідчать: з Україною Захід хоче говорити, але без Кучми. Такий собі югославський сценарій в Україні. Залишається вірити, що урядові дачі вздовж обухівської траси не буде піддано елегантним попереджувальним бомбардуванням. Банкова та іже з нею заціпеніли. За останні три дні тиск посилився настільки, що, здається, от-от спричинить інсульт влади. Заклиначі телепузиків з адміністрації президента навіть припинили надсилати телеканалам "темники".
Вашингтон, який діє спересердя, зрештою, теж можна зрозуміти: складнувато втриматися від ляпаса державі, яка з однієї простягнутої їй руки виїдає корм, а за іншу руку кусає. У пошуку виправдань українська влада починає жбурляти в Америку шматками старих газет і кавалками таємних свідчень, із яких, утім, можна хоча б приблизно уявити хід окремих страшних подій. Так, наприклад, розверзлися вуста мовчкуватого СБУ – керівник Служби Володимир Радченко проявив несподівану відкритість до діалогу з пресою, насамперед з Financial Times, заявивши: "Вища українська посадова особа хотіла продати радари Іраку...
Керівник "Укрспецекспорту" Валерій Малєв запропонував такий план за тиждень до своєї загибелі". Мертві "сраму не імуть", але й свідчень в американській прокуратурі теж не дають. Живим від того – нічого, крім зручностей. Відтак, Київ заявив, що готовий до розслідування на предмет зниклих "Кольчуг", які, якщо вірити канцелярії Саддама, так і не матеріалізувалися на Багдадщині, і здатен з хлібом-сіллю та іншими доречними в подібній скрутній ситуації почестями зустрічати в "Борисполі" міжнародних експертів. Та якось не по-американськи буде не перетиснути в цій творчій дискусії...
Україна за своє незалежницьке життя вже опинялася на межі міжнародної ізоляції – восени 1993 року, коли і Захід, і Росія вимагали цілковитого ядерного роззброєння. Сьогодні ми зі зрозумілих причин не чуємо голосу Росії в цьому вертепі. Чи ускладнить вона розклад стрімких подій в Україні, наразі сказати важко, але затишний, охайний будиночок з видом на підмосковний ставок Леонідові Даниловичу таки може гарантувати. Вочевидь, територія цього заповідного притулку має шанси суттєво збільшитися після підписання угоди щодо створення консорціуму з управління газотранспортною системою України.
Історія - ця політика, звернута в минуле - свідчить, що "звичайних" збігів обставин у такій високій грі не буває. Тому вважати "збігом обставин" революційні виступи опозиції й розшифровки записів Мельниченка, в яких чомусь тільки позавчора чітко пробилися крізь шум і скрипіння старенького диктофона звуки кучминого голосу, котрий наказав відправити "Кольчуги" в Ірак, - дещо легковажно. Отож кліше "Захід нам допоможе" сьогодні сприймайте буквально.
Вельми неприємно, що нація самотужки цього зробити не здатна, і боротися з режимом українцям допомагає закордонний дядько. Що ж удієш, коли наш чудовий народ не вміє говорити "Так жити не можна!", а лиш накопичує і складає десь у коморі кілобайти своєї унікальної терплячості й у тій же коморі пестить сало, заощаджене на випадок "наступу мракобісся". Ми такі. Втіхою нам може стати хіба усвідомлення, що тямущий гравець і на чужій грі може брати хабара.
Можливо, він пропустив повз себе останні новини або загубив мобільного телефона, і не може вийти на зв"язок зі своїми вашингтонськими друзями, створюючи таким чином враження приємної, хоча й не такої обнадійливої, як ладозька "дорога життя", пробоїни в міжнародній блокаді України.
Удар Кваснєвським видається особливо відчутним. Виконаний акуратно, технічно, він влучив саме в ту недорозвинуту від природи, але до хворобливого важливу точку українського тіла, яка відповідала за функції зв"язку із Заходом. Тим більше, що саме Польща ще два тижні тому була не проти лобіювати присутність нашого ненадійного "гаранта" на плановій зустрічі Кваснєвський-Буш під час празького саміту НАТО. Тим більше, що про підтримку позиції Вашингтона у справі постачань Хусейнові "Кольчуг" та зміну політики стосовно України загалом і її влади зокрема друг України Кваснєвський виголосив у дуже людному місці – на варшавському засіданні міністрів оборони країн-членів НАТО.
Стало очевидним, що попри чудові військові марші, які інтригуюче награвали під вікнами штаб-квартири НАТО наші Рада нацбезпеки та оборони і президент, Україну в братню сім"ю Північноатлантичного альянсу не візьмуть, принаймні Україну з Кучмою. А зустріч Кваснєвського та Ющенка десь у районі вулиці Маршалковської, про яку польська преса та сайт українського МЗС дають звіти цілковито протилежного змісту, в будь-якому разі свідчить, що надія помилуватися чарівною о листопадовій порі Прагою – найменша зі втрат для нинішньої нашої влади.
Запрошення Ющенка інкогніто до Варшави на тлі заяв речника Держдепу Баучера про "додаткові докази причетності України до поставок зброї в Ірак", повторених для певності у Києві заступником посла США пані Йованович, відверто свідчать: з Україною Захід хоче говорити, але без Кучми. Такий собі югославський сценарій в Україні. Залишається вірити, що урядові дачі вздовж обухівської траси не буде піддано елегантним попереджувальним бомбардуванням. Банкова та іже з нею заціпеніли. За останні три дні тиск посилився настільки, що, здається, от-от спричинить інсульт влади. Заклиначі телепузиків з адміністрації президента навіть припинили надсилати телеканалам "темники".
Вашингтон, який діє спересердя, зрештою, теж можна зрозуміти: складнувато втриматися від ляпаса державі, яка з однієї простягнутої їй руки виїдає корм, а за іншу руку кусає. У пошуку виправдань українська влада починає жбурляти в Америку шматками старих газет і кавалками таємних свідчень, із яких, утім, можна хоча б приблизно уявити хід окремих страшних подій. Так, наприклад, розверзлися вуста мовчкуватого СБУ – керівник Служби Володимир Радченко проявив несподівану відкритість до діалогу з пресою, насамперед з Financial Times, заявивши: "Вища українська посадова особа хотіла продати радари Іраку...
Керівник "Укрспецекспорту" Валерій Малєв запропонував такий план за тиждень до своєї загибелі". Мертві "сраму не імуть", але й свідчень в американській прокуратурі теж не дають. Живим від того – нічого, крім зручностей. Відтак, Київ заявив, що готовий до розслідування на предмет зниклих "Кольчуг", які, якщо вірити канцелярії Саддама, так і не матеріалізувалися на Багдадщині, і здатен з хлібом-сіллю та іншими доречними в подібній скрутній ситуації почестями зустрічати в "Борисполі" міжнародних експертів. Та якось не по-американськи буде не перетиснути в цій творчій дискусії...
Україна за своє незалежницьке життя вже опинялася на межі міжнародної ізоляції – восени 1993 року, коли і Захід, і Росія вимагали цілковитого ядерного роззброєння. Сьогодні ми зі зрозумілих причин не чуємо голосу Росії в цьому вертепі. Чи ускладнить вона розклад стрімких подій в Україні, наразі сказати важко, але затишний, охайний будиночок з видом на підмосковний ставок Леонідові Даниловичу таки може гарантувати. Вочевидь, територія цього заповідного притулку має шанси суттєво збільшитися після підписання угоди щодо створення консорціуму з управління газотранспортною системою України.
Історія - ця політика, звернута в минуле - свідчить, що "звичайних" збігів обставин у такій високій грі не буває. Тому вважати "збігом обставин" революційні виступи опозиції й розшифровки записів Мельниченка, в яких чомусь тільки позавчора чітко пробилися крізь шум і скрипіння старенького диктофона звуки кучминого голосу, котрий наказав відправити "Кольчуги" в Ірак, - дещо легковажно. Отож кліше "Захід нам допоможе" сьогодні сприймайте буквально.
Вельми неприємно, що нація самотужки цього зробити не здатна, і боротися з режимом українцям допомагає закордонний дядько. Що ж удієш, коли наш чудовий народ не вміє говорити "Так жити не можна!", а лиш накопичує і складає десь у коморі кілобайти своєї унікальної терплячості й у тій же коморі пестить сало, заощаджене на випадок "наступу мракобісся". Ми такі. Втіхою нам може стати хіба усвідомлення, що тямущий гравець і на чужій грі може брати хабара.
