Десятиліття під знаком Кучми

2275 переглядів
Понеділок, 14 жовтня 2002, 15:36
13 жовтня 1992 року Верховна Рада України більшістю голосів затвердила народного депутата України Кучму Леоніда Даниловича на посаді Прем'єр-міністра України. Був створений другий за роки незалежності Кабінет Міністрів на чолі з представником директорського лобі. У свій час, на Другому з'їзді Форуму національного порятунку, у квітні 2001 року, Юлія Тимошенко запропонувала вважати термін правління Леоніда Кучми саме з цієї дати – з 13 жовтня 1992 року. Таким чином, Леонід Кучма має повне право святкувати десятиліття перебування у владі.

Про Кучму і його перебування при владі можна писати захоплюючий роман – добре, що типажі й інтриги в його оточенні так і просяться на сторінки пригодницьких романів. Десятиліття Кучми як лідера незалежної держави в центрі Європи ще одержить свого історика – безстороннього, об'єктивного, котрий зуміє виділити плюси й мінуси, без мітингової і тим більше – без офіційної риторики. Але десятиліття – це привід для підбиття певних підсумків. Отже: спробуємо розібратися у феномені Кучми в історичному й політичному контекстах.


Директор країни

Леонід Кучма на посаді прем'єр-міністра (а далі – і президента) став висуванцем директорського корпуса у військово-промисловому комплексі. Початок 90-х – це розвал СРСР, конверсія, поступове зниження ролі ВПК у політичному й господарському житті країни. У той же час – це і початок приватизаційних процесів, ринкових відносин. Це – період первинного нагромадження капіталу. Директоратові потрібна була людина, що стала би "їх" прем'єром, забезпечила б потрібні їм правила гри в економіці. Одночасно президентові Леоніду Кравчукові потрібна була людина з іміджем господарника, із силою волі, з адміністративними замашками, із певною диктаторською харизмою. Кравчук повинен був продемонструвати і рішучість проводити реформи, і реальне бажання боротися з організованою злочинністю, і дати надію на те, що запрацюють підприємства, буде зупинена інфляція, припинені кризові процеси.

Так на трибуні Верховної Ради з'явилася маленька людина, не відомий більшості директорів найбільшого не тільки в Україні, але й у всьому колишньому Радянському Союзі оборонного підприємства "Южмаш" Леонід Кучма. За час своєї депутатської діяльності він жодного разу не взяв слово для виступу. Цим і відрізнявся від інших своїх колег.

Прем'єрство Кучма таки "вирвав" із рук свого колеги-директора, висуванця металургійного лобі, директора Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча Олександра Булянди. Це була перша перемога Кучми – перемога над металургійним лобі. Чи не випадково напередодні десятиліття своєї перемоги Леонід Данилович вирішив відвідати столицю української металургії – Запоріжжя, і навіть привіз туди президента Російської Федерації? Говорять, що тоді в ролі союзника Леоніда Кучми виступив Віталій Сацький – генеральний директор "Запоріжсталі", що привів під руку Кучми керівників інших підприємств регіону. З висоти десяти років стає зрозумілою важливість Запоріжжя для Кучми і для його кар'єри.

Ставши прем'єр-міністром, Леонід Кучма продовжував у душі залишатися директором. Він був просто одним із директорів. І керувати державою він намагався командно-адміністративними методами. "Ви мені скажіть, що будувати, і я вам побудую" - прямо звертався до депутатів прем'єр-міністр, якого поставили на посаду топ-менеджера, не ознайомивши попередньо з бізнес-планом.

У Кучму вірили. Багато хто повірив Кучмі. Нарешті він закрутить гайки і відновить порядок – думали втомлені від розгулу демократії обивателі. "Чи діждемося Піночета з новим і праведним декретом?" - гострослови пародіювали відомі слова Тараса Шевченка про Вашингтона і праведний закон. Кучма відразу ж запропонував парламентові регулювати економічні питання декретами уряду, які б мали силу закону. Така собі обмежена диктатура. Ліберальний авторитаризм. Правила, за якими діє підприємство, але не демократична держава.

Сходові України подобалося, що уряд очолила людина, позбавлена націоналістичних ноток і постійно благаюча про дружбу з Росією. Більш того – не говорить українською мовою. Заходові подобалася присутність в уряді Кучми людей з яскравим націонал-демократичним іміджем. Олександр Ємець, Ігор Юхновський, Микола Жулинський, Віктор Пинзеник одержали міністерські портфелі. Тарас Стецьків став радником прем'єр-міністра. В'ячеслав Чорновіл кілька разів похвалив Леоніда Кучму. Цього було достатньо.

Леонід Кучма знав виробництво і міг керувати тільки як директор країни. І це він доводив неодноразово і під час прем'єрства, і під час президентства.

Цікаво звернути увагу на модель, що в ідеалі уявляв собі прем'єр-міністр Леонід Кучма. Уся виконавча влада знаходиться в руках прем'єр-міністра, що видає декрети, якими регулює економічні процеси в державі. Право призначати й розпускати уряд знаходиться в компетенції Верховної Ради, що володіє вищою повнотою влади в Україні. Функції президента зводяться до номінально-ритуального (згадайте – Леонід Кравчук не занадто переймався метою зосередити владу у своїх руках, а прем'єр-міністр Кучма постійно жадав від парламенту нових і нових повноважень). Тепер уважно прочитайте звернення президента з приводу 11-ї річниці проголошення незалежності і порівняйте нову модель державного ладу, пропоновану президентом Кучмою, з тим станом речей, що сформувався під час перебування Кучми прем'єр-міністром. "Щось нове? Так само нове, як прізвище Попова, як холера й проказа, як чума і плач дітей".

Давайте, згадаємо, чим же відзначився прем'єр-міністр Кучма?

Оголошена по всій країні кампанія по боротьбі з організованою злочинністю. Далі кампанії справа не пішла: уряд Кучми бив по вершині айсберга, не намагаючись ліквідувати основу злочинності. Більш того: не було чіткої концепції – а що робити, якщо на зміну організованій злочинності прийде неорганізована злочинність? Вона ж значно страшніша буде!

Приватизація, яку гострослови охрестили "прихватизацією". Основа добробуту більшості нинішніх багатих людей в Україні була закладена в часи прем'єрства Кучми.

Ваучеризація населення. Хоча в Україні приватизаційні сертифікати не стали таким одіозним явищем, як ваучери в Росії часів Чубайса, однак трастові компанії в нас процвітали й діяли не менш активно, ніж горезвісний МММ.

Однак, незважаючи на недотепне, незграбне просування убік капіталізму, варто віддати належне Кучмі: він усе-таки рухався убік ринкових відносин. Соціалістичні методи для нього залишилися тим вантажем, що тяг назад, сплутував по руках і ногах. Але більшість розуміли: не варто стріляти в піаніста. Він грає так, як уміє. Не варто критикувати директора заводу тільки за те, що йому поміняли табличку на дверях і штатну посаду, а завод розширили до рівня держави.

Етапи великого шляху

На певному етапі Леонід Кучма переріс сам себе і відчув, що він – у силах керувати державою "сам-третій". Правда, для цього йому довелося побувати в шкірі опозиціонера (про що пізніше) і пізнати і приниження з боку колишніх друзів, і смак перемоги. Кучму завжди відрізняли настирливість і сила волі. Він ставив завищені цілі і намагався брати висоту. Так було з президентством у 1994 році. Здавалося б – проти кого йдете? Перед вами – стіна у вигляді першого всенародно обраного президента, що має популярність серед значної частини населення. "Стіна-то стіна, але ж гнила: тикнеш пальцем – розвалиться", - згадав Леонід Данилович притчу про іншого державного і політичного діяча, що канув у Лету держави. І кинув виклик Кравчукові.

Кучма зумів мобілізувати величенний ресурс. Союз промисловців і підприємців України – раз. Вольський з аналогічним Союзом у Росії, що мобілізував інформаційний ресурс на підтримку українського колеги – два. Грошові вливання (Володимир Гриньов, пам'ятається, на одній із прес-конференцій у 1993 році говорив про те, що для обрання президента потрібен мільярд доларів, і що цей мільярд уже є) – три. Грамотна програма, розрахована на виборців переважно Сходу й Півдня України – чотири. Чудова команда професіоналів – п'ять. Уміння створювати "п'яту колону" у стані суперника (Євген Марчук – яскраве тому свідчення) – шість. Ось основні складові успіху Кучми.

Відразу ж після президентських виборів настала пора роздачі слонів. Кучма продовжував діяти у директорських традиціях. Зокрема, негласний кодекс честі директорів радянського загартування передбачав командність ігри і командне мислення. От чому в найближчому оточенні Кучми в 1994 році виявилися винятково ті, хто допоміг Леоніду Даниловичу стати президентом. "Кучма не здає своїх", - сказав в одному з інтерв'ю в 1995 році Тарас Стецьків. Про 1994 – 1996 роки багато колишніх соратників Кучми згадують із розчуленням. Було так багато роботи, було так багато планів, треба було так багато зробити! Найбільш пам'ятні події тієї епохи – підписання Конституційного договору й прийняття Конституції України, загострення протистояння між президентом і спікером парламенту. В Україні голова адміністрації президента – Дмитро Табачник, найбільш публічний із усіх політиків в оточенні президента. Своєрідний президентський громовідвід. Вводиться інститут глав обласних, міських і районних державних адміністрацій – при цьому всі дружно забувають про те, що ще тільки рік назад всенародно обирали глав облрад. Обласні ради, як земства за визначенням Леніна, стають п'ятим колесом до воза. Оточення Кучми представлено такими особистостями, як Володимир Горбулін, Олександр Разумков, Володимир Литвин, знову ж – Табачник, Волков...

Потім настає час "здавати своїх". Приблизно з другої половини 1996 року. В Україні матеріалізується "партія влади" у вигляді Народно-демократичної партії. Спершу туди пішли ті, хто був не задоволений Табачником і намагався повернути Кучму до колективних методів керівництва державою. Були в партії і ті, хто мріяв про політичну структуризацію українського суспільства на партійній основі. До грудня 1996 року Табачника дружними зусиллями сковирнули. Пройшли через короткий, але хворобливий період окупації Києва Дніпропетровськом. Початок 1997 року, прем'єрство Лазаренка. Кожне кадрове призначення – у біографії обов'язково присутній Дніпропетровськ. Популярним стає анекдот: мужик приходить у відділ кадрів. "Розкажіть нам про себе". – "Ну, народився я, виходить, у Дніпропетровську..." - "Ой, тільки не треба нас відразу залякувати!".

Гострослови поділили історію на три періоди – допетровський, петровський і дніпропетровський. Але до червня 1997 року партія влади – НДП – скидає з Олімпу всесильного прем'єра Лазаренка і домагається фактичної повноти влади в країні. Оточення Лазаренка обвинувачується у всіх смертних гріхах. Через парламент проходить новий виборчий закон, відповідно до якого вводиться змішана система виборів. Здійснюється прорив у дипломатичній сфері – за рік ми підписуємо договори з усіма сусідами, удостоюємося візиту президента США й примудряємося стати одними з ініціаторів ГУАМ. Про Кучму починають говорити вже не як про директора, а як про політика. І успішного ляльковода.

У 1998 році НДП одержує у своє розпорядження адміністративний і фінансовий ресурси, але бездарно програє на парламентських виборах. Вірніше, одержує свою піррову перемогу. Кучма злий. Йому через півтора року балотуватися в президенти. Його гвардія фактично розбита. У парламенті – опозиційна більшість. На політиків немає надії. Тоді він звертається до фінансових кіл: допоможіть! Так починається третій етап президентства Кучми – олігархічний. Пам'ятаєте – Волков, Суркіс, Бакай, Рабінович, Пінчук. Кого там ще зараховували до олігархів? Кучма щедро віддав у їхні руки країну – різні галузі, різні сфери. За це Кучма одержав підтримку на виборах 1999 року. Залишки НДП, Пустовойтенко з товаришами ще намагалися якийсь час утримати президента від активної дружби з олігархами – але марно. Вони ще намагалися організувати всенародну підтримку Леоніда Даниловича на виборах шляхом створення коаліції політичних сил "Злагода" - але реально вибори були зроблені Олександром Волковим і тандемом Пінчук-Деркач.

До цього часу Кучма навчився одержувати задоволення від зміни оточення. Настає четвертий період. Кучма стає майстром гри в баланси-рівноваги. Він віддає уряд у руки Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. Ті, у свою чергу, починають воювати з олігархами. Сам Кучма умиває руки і поступово звільняється від нав'язливих друзів-олігархів. У його оточенні знову з'являється сірий кардинал – Володимир Литвин. Знову починаються інтриги й підступ, спрямовані в першу чергу проти зростаючого впливу СДПУ (о). У парламенті – переворот. Ліві виявляються в меншості. Керівництво парламенту, а також парламентська більшість – абсолютно лояльні до Кучми. Кучма починає загравати з регіональними лідерами і переносить основну вагу політичного впливу в регіони. Президент максимально зміцнює свої позиції і навіть проводить референдум з народної ініціативи про зміни в Конституцію. Демонструється приголомшуючий результат – більш 80% громадян України хочуть жити в умовах нової диктатури! Але от лихо – парламент не в силах імплементувати рішення референдуму... Імплементація переноситься на осінь 2000 року...

Восени починається черговий період. 16 вересня 2000 року зникає опозиційний журналіст Георгій Гонгадзе. На початку листопада в таращанському лісі знаходять обезголовлене тіло, а наприкінці листопада Олександр Мороз демонструє плівки майора Мельниченка. Починається касетний скандал, що продемонстрував гнилість оточення Кучми і його корумпованість. Колись популярний політик, Леонід Кучма виявився під прицілом критики опозиції. Колишній директор Кучма переграв сам себе. Він не помітив, що на певному етапі стався збій в успішній кар'єрі. І цей етап, якщо відмотати плівку назад, можна зримо побачити: це початок 1999 року. Тоді, коли Кучма відмовився підписати своєрідний контракт-договір із Народно-демократичною партією та іншими партіями про його підтримку на виборах. Цей момент став індикатором: якби Кучма, не задумуючись, підписав символічні зобов'язання, він би продемонстрував свою волю до дій в умовах демократичного суспільства. Він міг би і далі загравати з партіями й одержувати гроші від олігархів, але його підпис під документом, запропонованим НДП, був би гарантією того, що справжня суть президента – саме в цьому підписі. Стратегія, мовляв, у нього правильна, а тактичні помилки як-небудь пробачимо. Але вся справа в тім, що тоді, на початку 1999 року, Кучма підсвідомо вибрав інший шлях – шлях, що веде через фінансово-олігархічну диктатуру до авторитарної моделі. А кінець 2000 – початок 2001 року – це лише реакція на ту, торішню помилку.

З кінця 2000 року починає формуватися новий етап у житті Кучми. Етап протистояння з опозицією. Етап, що має два піки – зима-весна 2000 – 2001 років і осінь 2002. Цей етап привів до істотного ослаблення Кучми, падіння його рейтингу, порога міжнародної ізоляції і зростаючої залежності самого Кучми від нового глави його адміністрації – Віктора Медведчука. Реально ми спостерігаємо захід зірки на ім'я Кучма. Цей захід може тривати ще довго. Ми знаємо факти штучного продовження життя диктаторів – у тому числі і політичного життя. Антоніу Салазар близько року знаходився в госпіталі, а всі засоби масової інформації Португалії розповідали про чергові візити, прийоми й інші заходи за участю диктатора. Але реально Кучма вже ніколи не стане тим Кучмою, яким його знали під час його першої каденції або під час його прем'єрства.

Але ж пройшло тільки десять років!

Який насичений відрізок часу!

З опозицією і проти опозиції

У нинішньому протистоянні Леоніда Кучми й опозиції є кілька цікавих моментів. Сам Леонід Данилович у свій час теж побував в опозиційній шкірі. Після вересня 1993 року, коли прем'єр Кучма програв донецькій команді і був змушений піти у відставку, Леонід Данилович випробував на собі – що таке опозиційність. Більш того: він зрозумів, наскільки легко за допомогою опозиційних гасел одержати підтримку в електорату. Напевно, саме тому вся діяльність Кучми була спрямована на недопущення появи опозиції в Україні. З опозицією боролися різними методами, найбільш розповсюдженими з яких були а) шельмування в пресі; б) перевірки податковою інспекцією підприємств, близьких до опозиції; в) порушення кримінальних справ Генеральною прокуратурою у якихось смішних справах, коли політичне підґрунтя прикривалося необхідністю захисту правопорядку. У результаті громадськості підносилася картинка: хто в нас йде в опозицію, хто вимагає відставки президента? Правильно – злодії й хабарники.

Але, видно, ця лінія не була витримана до кінця. За допомогою такого роду методів можна було боротися з Юлією Тимошенко й Павлом Лазаренком. А як же бути з Олександром Морозом, на якого так нічого і не накопали? І справа Боженара, і справа про замах на Вітренко не набули належного впливу на народ... Або з Ющенком? Ні справа про банк "Україна", ні перевірки діяльності Нацбанку щодо валютних резервів не дали бажаного результату. Популярність Ющенка- просто не порівнянна з реальним рейтингом Кучми.

Кучма іноді демонстрував грамотні рішення у своєму протистоянні з опозицією. У багатьох аспектах президентові вдалося перехопити ініціативу в опозиції. Наприклад, у наступних питаннях:
- європейський вибір України (див. Послання президента парламентові);
- перетворення України в парламентсько-президентську республіку (див. звертання президента до народу від 24 серпня);
- відкритість політики (див. Указ президента про додаткові заходи по удосконаленню механізму відкритості політичного процесу від 1 серпня);
- справа Гонгадзе (серпневі прес-конференції Генерального прокурора Піскуна)

Але в декількох моментах Кучма "дав маху". І ці моменти боляче відгукнуться Леоніду Даниловичу в майбутньому.

По-перше, це те, що йому не вдалося перешкодити створенню коаліції чотирьох політичних сил, спрямованої проти нього особисто.

По-друге, це сварка із Заходом. Балансування в умовах багатовекторності набридло всім зацікавленим сторонам, і вони зажадали визначитися у своєму виборі. Кучма визначитися не зміг. Захід повернувся до Кучмі спиною. Чим відразу ж скористався Схід. Спершу Путін приїхав у Дніпропетровськ і одержав ряд стратегічних об'єктів на території України – в обмін за підтримку Леоніда Кучми. Потім пішла ціла серія багатих дарунків Росії, головним з яких став Договір про газотранспортний консорціум. Під час останнього візиту в Запоріжжя Володимир Путін уже почував себе хазяїном ситуації. Україна зробила свій вибір. Знаковим моментом для багатьох представників української еліти стало акцентування уваги Володимира Путіна на ролі й значенні "Дніпроспецсталі" у російсько-українських відносинах, що президент РФ назвав "успішним інвестиційним російсько-українським проектом". У світлі великих економічних україно-російських домовленостей, умова, висунута українському партнерові, більш ніж зрозуміла. А демонстративний візит українського лідера у Вірменію – на зло "стратегічному партнерові" Азербайджану – є ще і свідченням переорієнтації української зовнішньої політики із Заходу на Схід, тобто в російське русло.

По-третє, Кучма уже визнав наявність організованої опозиції в Україні, хоча протягом минулого року він постійно говорив про те, що ніякої опозиції праворуч в Україні немає. Є тільки комуністи як варіант опозиційної сили. І не більше. Тепер же він погодився прийняти опозицію у своєму кабінеті. Це – програш. Хоч і тактичний, але програш.

По-четверте, Кучма занадто вже кинувся в обійми СДПУ (о) і її лідера Віктора Медведчука. Медведчук навряд чи стане гарним захисником для Кучми. Він – політик. Зауважте – сильний політик. Не здивуюся, якщо Макіавеллі він тримає постійно в себе під подушкою. Він чудово розуміє, що подяка й вірність – це собачі риси, але не риси політика. І зараз уже небезпеку для короля складає не ворожа армія, а власний ферзь. Ви скажете, у шахах так не буває, це, мовляв, не за правилами? А хто у нас грає за правилами? Сам Леонід Данилович створив таку ситуацію, коли в 1999 році проти нього його політичні суперники сідали грати в політичні шахи, а він грав "у чапаєва". Тепер точно так само грають проти нього: король іде з-під удару опозиції і потрапляє під удар власного ферзя. Шах і мат.

Останньою помилкою Кучми може стати нова парламентська більшість, впливів на котру не будуть мати пропрезидентські сили, але будуть – сили Медведчука. Нова більшість буде нестабільною, абсолютно ненадійною, зате вона послужить трампліном до насичення нового, коаліційного Кабінету Міністрів членами СДПУ (о) і лояльними до них політиками. У Кучми був шанс висмикнути з опозиції Ющенка і сформувати таку більшість, яка вигідна президенту. Цього не трапилося. Черговий програш...

…А в 1992 році все так добре починалося! Було стільки надій! Але, незважаючи ні на що, зі святом Вас, Леоніде Даниловичу! Залишайтеся сторінкою нашої історії, частиною нашого минулого. Тому що майбутнє – занадто тьмяне й непередбачуване. Майбутньому потрібні нові люди і нові герої.

Кость Бондаренко, Центр досліджень суспільних процесів "Експерт"

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua