Cистема "свій-чужий" для того, щоб навести приціл?

Понеділок, 28 жовтня 2002, 10:43
Коли я вперше у 1985 році приїхав на навчання до Києва, мене вразила російськомовність мешканців столиці. Вперше в житті я відчув себе нацменшиною. Згодом, десь через рік життя у чужому мовному середовищі я почав з незрозумілою поблажливістю ставитися до тих, хто говорить українською. І якщо раніше я зневажав, скажімо, злодійкуватого сусіда Петра, то тепер залюбки спілкувався з ним, згадуючи вислів одного американського конгресмена – сволота, але ж сволота своя. Я навіть не помітив, коли перейшов у систему координат свій-чужий, де вже немає значення хто ти є, де ставлення до людей залежить не від слів, а від мови, а оцінка не від учинків, а від "п'ятої графи".

Тепер, коли у Москві десятків загиблих заручників і чеченців вже не повернеш, коли російська армія готується ще раз перевернути всю Чечню у пошуках Шаміля, а російські дядьки - кампанію, щоб погромити кавказця-сусіда, тепер українцям саме час подумати, що відбувається там, на Сході, звідки протягом сторіч Русь-Україна чекала біди.

Міжетнічну ворожнечу, яка вже понад 10 років з успіхом розвивається у Росії, попри поширене враження, навряд чи можна списати на Радянський Союз. Нацменшини були представлені як у місцевих радах та виконкомах, так навіть і в Політбюро ЦК КПРС. Те, що кількість національних представників має бути пропорційною національному складу республік Союзу було неписаним правилом, якого здебільшого намагалися дотримуватися комуністичні вожді.

Сучасна Росія відкинула це як і все старе – сьогодні ви не побачите жодного чеченця у найвищих органах виконавчої влади РФ. Кавказцям взагалі "дозволяють" керувати лише власними автономними республіками. Теперішній російський уряд як ніколи рясніє винятково російськими та українськими прізвищами на -ов та -енко. Ніби у відповідь, на околицях величезної багатонаціональної країни буйним цвітом розквітає регіональний та етнічний націоналізм.

Якщо в Україні юридично немає різниці між її громадянином татарином або росіянином, українцем чи євреєм, то принаймні у російській столиці громадянства не досить - вам потрібно мати ще і реєстрацію (прописку) у Москві. Росіянину неросійської національності, особливо якщо його обличчя має кавказький тип, не вільно пересуватися вулицями без постійних перевірок. На моїх очах групу кавказців у Домодєдово кинули обличчям на брудний асфальт тільки тому, що їх було п'ятеро і в руках вони мали великі сумки. Щоправда потім, перевіривши документи, омонівці вибачились, але навряд чи відновити настрій переляканих і роздратованих людей ті вибачення змогли.

Відомо, як попри заяви, що юридично всі громадяни Росії мають рівні права, громадяни-слов'яни за 8 років кампанії у Чечні за різними оцінками вбили до 80 000 громадян-чеченців, серед яких значну частину становило мирне населення, включаючи жінок та дітей. При цьому втрати серед регулярних частин російської армії сягнули 5 000 загиблих.

"Тероризм викликає тероризм", - заявив відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, коментуючи трагічні події у Москві. Перефразуючи класика політології, можемо сказати – шовінізм викликає шовінізм, а ненависть – ненависть. Якщо за відомим висловом, який приписують президенту Путіну, чеченців "надо мочить в сортірє", то і чеченці будуть відповідно ставитися до своїх співгромадян-слов'ян.

Наразі виникла ситуація, яка є абсурдною з точки зору здорового глузду, - міжетнічна ворожнеча. Відтепер росіянин Іван буде прощати росіянину Єгору те, чого він ніколи не подарує кавказцю Абдулі. Незважаючи на всі офіційні потуги центральної влади, Росія вже поділилася на кавказців і слов'ян і, образно кажучи, пожинає бурю від смердючого шовіністичного вітру, посіяного тими, хто свого часу розпочав війну в Чечні.

Десятки тисяч вбитих чеченців, тисячі вбитих росіян давно вже викликали до життя систему "свій-чужий". Теракти у Москві її закріпили на довгі роки - "свій" обов'язково повинен мати не по-кавказьки короткий ніс". За відсутності антипропаганди згори, росіяни-слов'яни неадекватно реагують на національні відмінності, автоматично зараховуючи тих, хто не схожий на них, до класу "чужий".

Не визнаючи цього на офіційному рівні, пересічні росіяни під тиском подій де-факто починають визнавати російськість лише тих співвітчизників, що співпадають антропологічно з панівним типом слов'ян. Поки-що цей типовий фашистський підхід не вітається теперішнім президентом та урядом. Але якщо державна політика не зазнає змін, на майбутніх виборах ці настрої можуть винести на вершину владної піраміди інших політичних лідерів, що представлятимуть інших людей.

Тим часом, російські політологи вже зараз, чітко вловлюючи кон'юктуру настроїв мас, намагаються підвести базис під можливий російський імперський націоналізм. Зокрема навіть об'єднану Європу, у Росії називають "квазіімперським утворенням", підтягуючи сюди ж за вуха глобалізацію економіки. Мовляв, новим багатонаціональним глобальним корпораціям заважають національні кордони, а тому у майбутньому економічно всі національності приречені на те, щоб стати одним.

Взагалі для нашого, ще зовсім недавно, неринкового суспільства, характерно в усьому бачити економічний підтекст. Проте життя з легкістю відкидає таке вульгаризоване розуміння ролі економіки. Не було економічних причин в Української Повстанської Армії боротися за свободу значно бідніших від Східної України західно-українських земель. Як немає економічної причини гинути десяткам тисяч чеченців, намагаючись відділити свою зруйновану, заміновану, розшматовану війною і збіднілу Батьківщину від економічно значно більш успішної Російської Федерації, що готова інвестувати в регіон десятки мільйонів доларів. Зрештою, дехто бере шлюб з розрахунку, але хто сказав, що вони потім щасливо живуть?

Користуючись аналогією, якщо транснаціональним корпораціям, які складають економічну основу глобальної економіки, заважають кордони, то це ще зовсім не означає, що зруйнувавши їх, німці погодяться перетворитися на французів, британці на іспанців, українці на росіян, а чоловіки на жінок. Європа спирається на національну ідентичність: в Прибалтиці і в Португалії, Німеччині і на Балканах відновлюються навіть ті маленькі національності, які вже майже зникли з лиця землі. Переживши один раз затьмарення розуму фашизмом, європейці понад усе бояться утворення квазіімперій, квазіметрополій і квазіколоній.

Наразі Україна опинилася між двома полюсами у ставленні до майбутнього світу: Європою, де випестувана роками національна ідентичність дозволяє залишатися самобутнім, навіть коли спільним стає все від кордону і до грошей і Росією, де зараз вкорінюється система "свій-чужий", що зручно лише для того, щоб легко навести приціл…



powered by lun.ua